Мільйони «я» піаніста Майдану

Николаев, Политика — НикВести / 09:57, 14 Июля, 2017
0
3655

Piano Extremist в минулому році зізнався, шо любить миколаївців. Проте, виявилося, що зовсім не пам’ятає місто Миколаїв. І це лише один з парадоксів, пов’язаних із загадковою особистістю музиканта. Вперше про нього заговорили на тлі революційних подій – здавалось, сама революція народила його. Він пише чудову музику, яку декілька років назад можна було віднести до категорії «не для всіх», а зараз – знайдеться не багато наших співгромадян, які залишаються спокійними, зіштовхнувшись з її силою та пронизливістю. Свою музику він сам називає «історичною класикою». Піаніст Майдану, як і тисячі інших українців, втратив на війні друзів. А в якийсь момент йому здалося, що і своє я. Точніше – одне з мільйонів своїх я. Але тепер, здається, він намацує шлях до повернення. Хоча все не так міцно з настроями не тільки у собі, а в країні в цілому, а тому ні в чому не можна бути впевненим остаточно і залишається постійно працювати над собою.

Розкажи, як тобі повертатися після фронту у мирні міста, такі як Миколаїв?

– Це, напевно, найпопулярніше питання в моєму житті, яке я собі ставлю. Воно виникає переді мною кожен день. Хто я такий, коли повертаюся? Тому що там я один, а тут – інший.

Звичайно, я дратуюсь, як і всі нормальних люди після фронту, адже тут п'ють-гуляють-розважаються, а там – гинуть люди. Але, якщо вдуматися, це все природно: хтось повинен жити у мирному житті, бо вся країна не піде на фронт. І навіть, якщо я зустрічаюся з непорозумінням, то до останнього стримую себе. Особливо важко спілкуватися з людьми, які переконані у правоті російських бойовиків. Вже більше року думаю над питанням: хто я такий? Намалював картину на цю тему. Та чим більше в ній копаєшся, домальовуєш, тим глибшою вона стає. Повернувся я чи хтось інший? Можливо, це взагалі не я, а мій останній сон? Навіть таке буває.

Piano Extremist у Миколаєві (2014 рік)

Давай поставимо тоді питання так: ким ти був до того, як потрапив на Майдан?

– В якомусь сенсі мене не було – була інша людина. У мене світовідчуття, що ніякого Я немає, а є багато тисяч і мільйонів я, які з'являються кожну хвилину, кожну годину або секунду. Потім з'являється нове я, яке вважає, що воно було все життя. І воно насправді має рацію, бо живе все своє життя. А потім зникає. Залишається відчуття, що ми живемо лише зрідка, а більшу частину часу автоматично реагуємо на якісь речі і події, і в усьому цьому ніякого одного Я немає.

Якщо через цю призму подивитися на поставлене запитання, ким я був тоді, то безліч минулих я не знали, що вони роблять, у них не було мети. Зараз, принаймні кілька разів на день, з'являються я-патріот, я-свідомий громадянин, я-частина суспільства, я-бунтівник. Але ж це не інтерв’ю для журналу «Психологія»? Тепер у мене таке ставлення до життя, що кожен повинен робити щось в першу чергу для суспільства, а не для себе. Бути прикладом для оточуючих в дрібницях.

Ти кажеш про приклад. А коли ти був в АТО, коли виступав там, чи були люди, які, подивившись на тебе, сказали, що їм теж є що дати світові? Не обов'язково за допомогою музики.

– Знаєш, це, напевно, єдиний факт, що рухав би мене максимально в моєму розвитку. Якби я знав про такі моменти, знав кожну людину, на яку вплинув, знав, як вона змінилася, тоді у мене з'явилися б крила або аеромотор, і я пересувався би з точки в точку зі швидкістю світла. Я пам'ятаю два, може, три рази, коли мені говорили, що завдяки мені почали знову займатися улюбленою справою, яка була давним-давно покинута.

Я сприймаю те, що я роблю, як само собою зрозуміле. Для мене розуміти ноти – це як для інших читати книгу. Я дуже ледачий, я ненавиджу себе через свою лінь, можу кілька днів поспіль нічого не робити. Це знищує морально зсередини, але я не можу змусити себе піднятися. У той же час моя совість з'їдає мене зсередини. Потім, якщо десь виступаєш, підходять люди, які говорять, що завдяки мені почали щось робити. Я думаю, що у багатьох творчих людей присутній такий перфекціонізм, але я з цим працюю, бо це дуже страшна річ.

Piano Extremist у Миколаєві (2014 рік)

Як часто люди плакали на твоїх концертах?

– Весь час плачуть, на кожному виступі. Найбільше вразило, коли плакали танкісти, 40-річні суворі мужики. Всі в мазуті, такі здоровенні. Я поруч з ними стояв і думав, що я взагалі тут роблю, хто я такий, навіщо живу, якщо ось ці чоловіки одним влучним пострілом можуть вирішити долю великого бою, і це змінить хід історії. Може, я і перебільшую, але ось такі вони серйозні були. І тут, роблячи речі, які для мене є звичайними, тому що грати на фортепіано для мене звичайно, я граю і бачу, що вони плачуть. Я не знаю, як це коментувати. Напевно, так і повинно бути.

А що ти думаєш про чоловічі сльози?

– Думаю, що плакати – це нормально. Іноді потрібно стримувати себе, але бувають й інші моменти. Якби я не бачив сліз тих танкістів, якби вони їх ховали, я би подумав, що даремно туди приїхав. Навіщо воно мені треба? Може, вони думали, коли цей музикант поїде врешті, щоб ми далі танки пішли ремонтувати? Вони ж механіки, у них постійно ламається техніка.

Малюнок до композиції «Іловайськ», присвяченій Тарасу Брусу

Оскільки ми вже говоримо про живопис, розкажи, коли саме він з'явився у твоєму житті?

– Я можу точно сказати, коли я отримав свій перший майстер-клас. Це було в грудні 2015 року в Одесі. До того, коли я створював композицію «Зима», в шахті Бутівка загинула одна дуже хороша людина. Мене це сильно гнітило. Я поїхав звідти, але цей стан мене не покидав, складно було з цим жити. В Одесу я поїхав до знайомої, яку вважаю повноцінним бойовим товаришем, ще з полку «Дніпро-1» зразка 2014 року, де ми й познайомилися. Вона така жінка, на яку можна покластися і яка сильніша за багатьох чоловіків.

У неї я жив три дні, а її донька малює. Я дивився на це, дивився, інколи бігав на море купатися – у мене від цього мізки вставали на місце, коли я в крижану воду пірнав, а море було поруч з їхнім будинком. На третій день я попрохав дівчину про майстер-клас. А вона каже: добре, давай. І я за вечір намалював три картини, маленькі такі.

Це зараз я розумію, що тоді, малюючи, мені ставало набагато легше. Тепер, якщо я починаю малювати, я відчуваю себе на 100 відсотків щасливою людиною, бо це такий кайф, дивитися як змішуються фарби: білий колір, а в ньому трохи червоного з синім, жовтим і так до безкінечності. Провести пензлем – і вже ейфорія. Це не передати словами. Справжня ейфорія від того, що в мазку фарби не змішуються в однорідну масу, а грають і переливаються.

Коли я приїхав з Одеси, пройшов ще тиждень перш ніж я зрозумів, що варто спробувати ще. Три картини вже були написані, вийшла така прикольна «мазня». І я купив на всі гроші, що були, фарби. З'ясувалося, що це дуже дороге задоволення. Купив два або три полотна. Довгий час малював на маленьких – боявся робити це на великих полотнах, був невпевнений в собі. Все відбувалося інтуїтивно. Місяць за місяцем я малював. Перші 50 картин я написав ще не розуміючи, що у мене щось виходить. Більш того, я не розумів, що мені стає легше.

«Повернення»

Була десь дев'яноста за рахунком картина. Я ходив вуличками міста, листя красиво обсипалося з дерев… і раптом побачив чоловіка десь далеко. Віртуально. Його не було насправді. Уявив, як він стоїть спиною до мене, опустивши голову, і думає. Загалом, через тиждень, я виносив картину «Повернення» і намалював. Олівцем.

На Схід я не беру фарби – малюю кольоровими олівцями або простим. В крайній раз це була «промка» Авдіївська та легендарна «дев'ятина». У медиків з бази відкривався прекрасний вид на Світлодарську дугу.

Авдіївка очима піаніста Майдану

Не хочеш розповісти про ідею записати альбом з оркестром?

– Це настільки нереально в даний момент...

Можна сказати, що це мрія?

– Звичайно, це одна з них. З цілей. Бо мрія так може і залишитися мрією, а ціль більш реальна.

Тоді які з цілей ти найбільше хотів би втілити?

– У мене ідей настільки багато, що, напевно, я скажу першу, яка прийде в голову. Я хочу побачити глобальні зміни в країні, якимось дивом дожити до того моменту, коли «совок» буде повністю викорінено. Ось коли його не стане, я хочу побачити цю країну на одну тільки секунду. І все, мені більше нічого не потрібно.

Piano Extremist у Миколаєві (2017 рік)

Ти в Миколаєві принаймні втретє, приїжджав в різні пори року, в різних обставинах. Чи встиг побачити, як змінюється місто?

– Дуже дивне місто. Всі три рази мені не вистачає часу тут прогулятися і з ним поговорити. Воно ніби пролітає і не залишається в свідомості. З того, що згадується, як я гуляв по блошиному ринку і дешево купив трактати римського мислителя Луція Сенеки.

Коротше, жодних свідчень про Миколаїв немає. Є тільки одна хороша фотографія, її зробив хтось місцевий. На ній у мене перехрещені руки, і це знято зверху. Думаю, що ще варто до вас приїхати, не один раз. Були б у вас дороги нормальні. Ось про це треба написати, а не про мене.

Артем Куцолабський, НикВести

Хочешь узнавать самые важные новости первым? — Подпишись на Telegram НикВестей
Николаев, Политика — НикВести / 09:57, 14 Июля, 2017
0
3655
Loading...
Самое важное сегодня