Гість програми «Ваша Свобода»: глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).
Інна Кузнецова: Ми зустрічаємося з вами у день, коли мільйони людей святкують Різдво, мільйони людей по всьому світку. Але для більшості українців це ще не свято, хоч і вихідний день. І багато людей (ми ставили запитання у мережі «Фейсбук», робили такий нічний чат запитань до предстоятеля) пишуть: то коли вже ми будемо святкувати Різдво разом?
До речі, напередодні Різдва, яке святкується за григоріанським календарем, соціологи опитували зокрема львів’ян. І, майже половина львів’ян готові перейти на святкування 25-го.
– Сьогодні велика частина вірних УГКЦ святкує Різдво у різних куточках земної кулі. Тому дозвольте мені цією нагодою скористатися, щоб привітати усіх наших синів і дочок нашої церкви з цим святом. Христос народився! Нехай Господь Бог, який народжений сьогодні у Віфлеємі, буде нашою надією, нашою силою будувати краще майбутнє.
Але, очевидно, питання святкування Різдва – це не питання дати. Це є питання переживання певної події, переживання Божої присутності між нами.
Мусимо шукати шляхів переходу на григоріанський календар. Хоча, коли будемо це робити, знову ж таки мусимо усвідомлювати, що ми мусимо перейти разом, щоб цей перехід, ця зміна календаря не зруйнувала внутрішньої єдності жодної з церков. Не йдеться про зміну дати Різдва, йдеться про зміну цілого календаря.
– Так. І багатьох хвилює: а коли ж буде Миколая, а коли ж буде Покрова?
– Я вам розкажу одну ситуацію пасторську, яка сталася кілька років тому у нашій громаді у Відні. Ми маємо старовинну парафію святої великомучениці Варвари, яка вже давно перейшла на григоріанський календар. Але ось появилася громада УПЦ, і там священник у фейсбуці поширив таку фразу, що справжнє свято Покрова не є 1 жовтня, а 14 жовтня. І от справжнє свято козацькості, українського війська не 1 жовтня, але 14 жовтня.
Ми бачимо, що зміна календаря потягне за собою зміну свят не тільки церковних, релігійних, але і громадянських, і державних у тому числі. Коли ми будемо святкувати Різдво 25 грудня, то це означає, що Богоявлення, тобто велике освячення вод, буде 6 січня, не 19-го. Миколая, про яке ви згадали, будемо святкувати 6 грудня відповідно.
– Є ще одна річ. Бо це свята, які, так би мовити, прив’язані до дат. А є свята, які до дат не мають стосунку. Як Великдень, наприклад.
– Є поняття так званого новоюліанського календаря, коли так звані нерухомі свята, наприклад, як Різдво, святкуються за новим стилем. Себто за григоріанським календарем. Але рухомі свята, які пов’язані з пасхальним циклом, і саме свято Пасхи залишаються за старим юліанським способом вираховування цього дня. Це є лише дисциплінарні питання, які встановлені перш за все церковною владою. І, оскільки вони не належать до суті християнської віри, яка є незмінною, коли йдеться про дати, про календарі, їх можна міняти. І це повинно служити для якоїсь цілі. Я думаю, що наші слухачі спонтанно цю ціль окреслили – бути разом.
– Але для цього, очевидно, потрібна якась роз’яснювальна робота. І, можливо, разом, вам і предстоятелю ПЦУ, Блаженнішому Епіфанію, вирішити, що це так буде. Чи були у вас розмови про це?
– Я думаю, що ми будемо разом дійсно про це говорити, над цим працювати. Але я думаю, що велика частина можливості цього не лежить у площині лише юрисдикції чи адміністративної влади предстоятелів.
Я думаю, що, багато раз ми це чули і з православної сторони, дуже багато це залежить від свідомості самих людей, щоб люди розуміли, що перехід на новий стиль не означає перехід на несправжні дати. Як ми чули про «справжнє» і «несправжнє» свято Покрова. Йдеться про певні зміни, які мали би послужити кращому святкуванню тих чи інших подій.
– Повертаючись до того, що робити разом, але вже не стосовно календаря, не стосовно Різдва. Ви і ПЦУ – як йде процес можливого об’єднання?
– Процесу об’єднання немає. Він не йде. Сьогодні, коли йдеться про ПЦУ, йдеться про її входження у сопричастя з іншими помісними православними церквами. І це є її пріоритетом.
Між нами є поки що обмін деклараціями про готовність опрацьовувати дорожню карту.
– Зараз у Києві є церква, яка називається УПЦ (МП). Не можна сказати, що вона аж надто схильна до сопричастя. І коли я говорила про те, що варто, можливо, об’єднатися з Блаженнішим Епіфанієм, не згадала владику Онуфрія. Поки що, на сьогодні, це дуже складно. Що стоїть на заваді в процесах об’єднання, є в протиріччі з УПЦ (МП)?
– Я думаю, що є дуже багато, можливо, таких інтерпретацій історії, зокрема історії церкви. Коли йдеться про УПЦ (МП), ми маємо дуже спорадичні контакти і діалогу як такого немає. Я ще ніколи не міг мати особистої зустрічі з його блаженством, митрополитом Онуфрієм, хоча ми багато раз про це просили і висловлювали своє бажання.
– А якщо говорити про отримання патріархату від Римо-католицької церкви, то це питання дуже давно дискутується і щось тупцюється на місці. Тобто влітку, коли ви були в Римі, були зустрічі у Ватикані з папою Франциском. Спочатку мова йшла про це, в анонсах, а потім... нічого. Чи можна говорити, що на заваді стоїть московська церква?
– Найперше хочу підкреслити, що ми не є частиною Римо-католицької церкви. І ми не шукаємо якогось визнання з боку Римо-католицької церкви. Ми є помісною церквою свого права. Коли йдеться про патріаршу гідність, мова йде не про титул, не про «шапку», йдеться про механізми організації церковного життя. І ось на тій останній зустрічі, яку ми мали зі Святішим отцем в липні цього року, ми якраз і говорили про механізми організації нашої церкви.
У чому полягає той патріарший рівень організації? Що життя нашої церкви виходить поза межі лише якоїсь локальної території. Ми є дійсність, яка живе у цілому світі. І тому ми потребуємо патріарших механізмів для того, щоб розбудовувати і зберігати внутрішню єдність тих структур, і щоб вони не фрагментувалися і не розпорошувалися.
І ось ми з боку римської апостольської столиці отримали повну підтримку і розуміння. Тобто Святіший отець і Римська курія абсолютно готові допомогти главі УГКЦ ефективно розвивати нашу церкву на всіх континентах світу. І одним із таких конкретних кроків цієї думки чи цього бажання було створення нашого нового екзархату в Італії, де осередком українського екзарха стало місто Рим, де властиво єпископом Риму є сам папа.
– Але, з іншого боку, ви так само у Римі зустрічалися із Вселенським патріархом Варфоломієм. Чи не йшлося з ним про ту «шапку»?
– Ми про «шапки» не говоримо. Даруйте.
– Я розумію.
– Я вважаю, що ця зустріч з його святістю, з патріархом Варфоломієм цього року в Римі була теж дуже важливою і історичною. З одного боку, він доніс мені особисто ті переживання, ті свої міркування і пояснив кроки, які він здійснив для виведення українського православ’я з канонічної ізоляції. А з іншого боку, ми разом домовилися про необхідність розвивати двосторонні контакти. Наша церква як найбільша східна католицька церква сьогодні є дуже важливою всередині католицького сопричастя для того, щоб до певної міри бути голосом наших православних братів у тому лоні.
– Багато людей у мережі «Фейсбук» і в твітері пишуть про те, що, мовляв, йому треба було би приїхати, оскільки тут війна і благословити на мир, з одного боку. З іншого боку, я чула про те, що папи не їздять в країни, де є війна. І ще інше. Знову ж таки, говорять про «руку Москви», що, мовляв, його переговори давнішні, ще 2016 року, з патріархом Кирилом, то ось якраз ця «рука Москви» не дає можливості ані йому приїхати сюди, ані патріархії для УГКЦ.
– Не потрібно у всьому бачити «руку Москви». Вона є. Але нам не потрібно бути залежними від неї і просто ментально від неї звільнитися. Ми цього року відбули Синод єпископів нашої церкви у Римі. І ми мали нагоду в лоні цілого єпископату мати зустріч зі Святішим отцем. І ми його офіційно вже вкотре запросили приїхати до України (папу Римського – ред.). Він мені пообіцяв, що він це дуже серйозно прийняв до уваги.
Коли на наше робоче сесійне засідання прийшов держсекретар Ватикану Паролін, ми напряму його запитали: що необхідно для того, щоб папа міг приїхати? Він сказав, що є кілька умов. Перше – це є запрошення католицьких церков. Друге – це є запрошення з боку української державної влади. Ми маємо нового президента. Я сподіваюся, що він запросить папу. Третє. Паролін говорив, що потрібно, щоб теж і інші християнські церкви не заперечували проти того візиту.
– Мабуть, що ця друга умова є важливою – запрошення президента України. Ви зустрічалися з президентом. Чи говорили про це?
– Я говорив про це. І навіть я заохочував Володимира Зеленського, наприклад, відбути візит до Ватикану. Наскільки я відчуваю так, з боку нашої нової влади є розуміння, наскільки зріла політика України по відношенню до стосунків з Вселенським архієреєм є важливою для нашої незалежної держави. Теж я відчуваю, що збоку Святішого отця є розуміння важливості такого візиту.
Я кілька таких чутливостей папи хочу назвати. Тих три чутливості папи: питання миру, питання бідних і питання екології. На мою думку, приведуть його рано чи пізно з візитом до України.
– Ми з вами у 2001 році пам’ятаємо приїзд папи Римського Івана-Павла ІІ. Тоді було беатифіковано Климентія Шептицького. А його брат Андрей Шептицький досі не беатифікований. Що стає на заваді цього? Я розумію, що він зробив дуже багато, але що заважає? Саме через те, що надто багато?
Я кілька таких чутливостей папи хочу назвати. Тих три чутливості папи: питання миру, питання бідних і питання екології. На мою думку, приведуть його рано чи пізно з візитом до України.
– Ми з вами у 2001 році пам’ятаємо приїзд папи Римського Івана-Павла ІІ. Тоді було беатифіковано Климентія Шептицького. А його брат Андрей Шептицький досі не беатифікований. Що стає на заваді цього? Я розумію, що він зробив дуже багато, але що заважає? Саме через те, що надто багато?
Сьогодні у нас у Львові при Католицькому університеті відкритий цілий центр спадщини митрополита Андрея Шептицького, який прагне координувати такі зусилля. Я думаю, що не тільки 20 томів, але і більша така добірка наукових, фахових видань появиться. Наприклад, нам сьогодні бракує повної науково-обґрунтованої біографії Андрея Шептицького.
– Жорстке запитання: «Чому ви підтримуєте Московський патріархат у питаннях дискримінації з орієнтації? Чи ви за те, аби людям відмовляли у прийому на роботу через те, що він – гей чи лесбійка?»
– Я не підтримую жодних патріархатів. Я хочу, щоб наше українське суспільство було свідоме християнського бачення, зокрема коли це про статевість і людську особу. Ми шануємо переконання всіх. Але я думаю, що є певні вічні істини, які ми все-таки мусимо мати у нашій свідомості. Тобто ми є проти будь-якої дискримінації, але ми є за сімейні цінності.
– Запитання: «Чому так мало греко-католицьких храмів і приміщень в Києві та на Київщині?»
– У нас сьогодні в Києві набагато більше зареєстровано і діє громад, ніж ми маємо храмів. Наші громади у Києві сьогодні орендують різні бібліотеки, офіси, інші пристосовані приміщення. Тому що прямо не можемо отримати земельні ділянки для будівництва наших храмів. А навіть там, де ми отримали ці ділянки, нам заважають будувати наші церкви. Наприклад, Біла Церква біля Києва. Це є яскравий приклад. Тому я буду дуже вдячний, якщо права наших віруючих, зокрема тут, на Київщині, будуть належним чином пошановані. І тоді, будьте певні, я думаю, що з часом постануть храми там, де вони сьогодні конче потрібні.
– Хотілося б поговорити про роботу капеланів в зоні ООС. Наскільки вони допомагають? І потім повертаються люди. Яку роботу душпастирську проводить церква з тими, хто повернувся?
– З самого початку цих болючих моментів війни на сході України наші священники були поруч наших військовослужбовців. Сьогодні ми маємо навіть два способи присутності священників у війську. Є штатні капелани, які сьогодні є присутні відповідно до певних механізмів Міноборони. І знову ж таки ми маємо велику частину капеланів-волонтерів, які, не зважаючи на небезпеки для їхнього здоров’я і життя, все ж таки є поруч українського війська.
Безперечно, що капеланське служіння не обмежується лише присутністю капеланів у зоні бойових дій. Тому що наші військовослужбовці і навіть ті, які є звільнені у запас, потребують подальшого супроводу. Наш синод єпископів сьогодні опрацьовує окреме душпастирське звернення щодо зцілення ран війни. І ми думаємо, що ось те пастирське служіння якраз повинне і допомогти сьогодні і ветеранам бойових дій, і їхнім сім’ям, і навіть їхнім дружинам, всім тим, хто постраждав від війни, отримати можливість такого зцілення.
Ми також хочемо готувати капеланів, тому що капелан має бути фахово підготовлений. Але так само відчуваємо, що і вони потребують певної реабілітації, коли повертаються додому. Бо теж і вони на своїй душі і тілі носять рани війни.
– Багато отців, можливо, не так багато, як по всій Україні, але на Донеччині і Луганщині були храми УГКЦ, змушені були виїхати. Коли вони були там, то потерпали, їх переслідували. Як вони зараз, як облаштувалися? Як громади коло них? На Харківщину переїхали. Так?
– Ми лишилися на окупованих територіях. Ми не залишили наші храми і наших людей. У нас є 11 парафій на окупованій території. Очевидно, що рівень їхнього пасторського життя трошки є інший. Але, наприклад, у Донецьку наш катедральний собор не опорожнів. Хоча дуже багато людей виїхало з Донецька. Наші священники, перетинаючи лінію розмежування, їдуть туди, навіть наражаючись на різного роду небезпеки, але вони відчувають свій обов’язок бути разом зі своїми людьми.
Я дякую, що наші священники, які там душпастирюють, мають таку пастирську мужність бути разом з нашими людьми.
– Але частина все-таки виїхала. Наскільки я знаю.
– Деякі виїхали. Очевидно, ми мусили провести певні зміни, певну ротацію. Але більша частина все ж таки залишилася.
– Ви написали різдвяне послання. Воно про страх...
– Так. Бачите, бо сучасна людина живе в тривозі. Весь світ сьогодні боїться. Є велика непевність. Світ боїться. І той страх викликає необхідність озброюватися. Таке відчуття, що багато хто готовий воювати сьогодні у світі.
Але Різдво – це є час, коли ми відчуваємо, що радість усуває страх. Тому я, можливо, використаю цю нагоду, щоб привітати усіх слухачів із радісним, визволяючим святом Різдва Христового! Тому що Бог входить в людську історію. Божа любов і радість входять в простір людського життя і у ХХІ столітті, у простір нашої невпевненості і страху, сумнівів, які ми порівнюємо з простором такої ночі. Входить Боже різдвяне світло. І та ніч перетворюється на ніч Різдва, на Різдвяну ніч.
Тому я бажаю усім великої небесної радості Різдва Христового! Нехай Господь своєю любов’ю подолає усі наші страхи, нехай він буде нашою силою, нашою певністю, що добро завжди переможе так само, як і світло завжди перемагає темряву. Замість того, щоб нарікати на темряву, давайте хоча б засвітимо єдину свічечку, тоді довкола нас стане світліше, тепліше.
Вітаю усіх вас з цим святом! Нехай Господь благословить усіх нас. З Різдвом Христовим усіх вас і прийдешнім Новим роком!
Гість програми «Ваша Свобода»: глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).
Інна Кузнецова: Ми зустрічаємося з вами у день, коли мільйони людей святкують Різдво, мільйони людей по всьому світку. Але для більшості українців це ще не свято, хоч і вихідний день. І багато людей (ми ставили запитання у мережі «Фейсбук», робили такий нічний чат запитань до предстоятеля) пишуть: то коли вже ми будемо святкувати Різдво разом?
До речі, напередодні Різдва, яке святкується за григоріанським календарем, соціологи опитували зокрема львів’ян. І, майже половина львів’ян готові перейти на святкування 25-го.
– Сьогодні велика частина вірних УГКЦ святкує Різдво у різних куточках земної кулі. Тому дозвольте мені цією нагодою скористатися, щоб привітати усіх наших синів і дочок нашої церкви з цим святом. Христос народився! Нехай Господь Бог, який народжений сьогодні у Віфлеємі, буде нашою надією, нашою силою будувати краще майбутнє.
Але, очевидно, питання святкування Різдва – це не питання дати. Це є питання переживання певної події, переживання Божої присутності між нами.
Мусимо шукати шляхів переходу на григоріанський календар. Хоча, коли будемо це робити, знову ж таки мусимо усвідомлювати, що ми мусимо перейти разом, щоб цей перехід, ця зміна календаря не зруйнувала внутрішньої єдності жодної з церков. Не йдеться про зміну дати Різдва, йдеться про зміну цілого календаря.
– Так. І багатьох хвилює: а коли ж буде Миколая, а коли ж буде Покрова?
– Я вам розкажу одну ситуацію пасторську, яка сталася кілька років тому у нашій громаді у Відні. Ми маємо старовинну парафію святої великомучениці Варвари, яка вже давно перейшла на григоріанський календар. Але ось появилася громада УПЦ, і там священник у фейсбуці поширив таку фразу, що справжнє свято Покрова не є 1 жовтня, а 14 жовтня. І от справжнє свято козацькості, українського війська не 1 жовтня, але 14 жовтня.
Ми бачимо, що зміна календаря потягне за собою зміну свят не тільки церковних, релігійних, але і громадянських, і державних у тому числі. Коли ми будемо святкувати Різдво 25 грудня, то це означає, що Богоявлення, тобто велике освячення вод, буде 6 січня, не 19-го. Миколая, про яке ви згадали, будемо святкувати 6 грудня відповідно.
– Є ще одна річ. Бо це свята, які, так би мовити, прив’язані до дат. А є свята, які до дат не мають стосунку. Як Великдень, наприклад.
– Є поняття так званого новоюліанського календаря, коли так звані нерухомі свята, наприклад, як Різдво, святкуються за новим стилем. Себто за григоріанським календарем. Але рухомі свята, які пов’язані з пасхальним циклом, і саме свято Пасхи залишаються за старим юліанським способом вираховування цього дня. Це є лише дисциплінарні питання, які встановлені перш за все церковною владою. І, оскільки вони не належать до суті християнської віри, яка є незмінною, коли йдеться про дати, про календарі, їх можна міняти. І це повинно служити для якоїсь цілі. Я думаю, що наші слухачі спонтанно цю ціль окреслили – бути разом.
– Але для цього, очевидно, потрібна якась роз’яснювальна робота. І, можливо, разом, вам і предстоятелю ПЦУ, Блаженнішому Епіфанію, вирішити, що це так буде. Чи були у вас розмови про це?
– Я думаю, що ми будемо разом дійсно про це говорити, над цим працювати. Але я думаю, що велика частина можливості цього не лежить у площині лише юрисдикції чи адміністративної влади предстоятелів.
Я думаю, що, багато раз ми це чули і з православної сторони, дуже багато це залежить від свідомості самих людей, щоб люди розуміли, що перехід на новий стиль не означає перехід на несправжні дати. Як ми чули про «справжнє» і «несправжнє» свято Покрова. Йдеться про певні зміни, які мали би послужити кращому святкуванню тих чи інших подій.
– Повертаючись до того, що робити разом, але вже не стосовно календаря, не стосовно Різдва. Ви і ПЦУ – як йде процес можливого об’єднання?
– Процесу об’єднання немає. Він не йде. Сьогодні, коли йдеться про ПЦУ, йдеться про її входження у сопричастя з іншими помісними православними церквами. І це є її пріоритетом.
Між нами є поки що обмін деклараціями про готовність опрацьовувати дорожню карту.
– Зараз у Києві є церква, яка називається УПЦ (МП). Не можна сказати, що вона аж надто схильна до сопричастя. І коли я говорила про те, що варто, можливо, об’єднатися з Блаженнішим Епіфанієм, не згадала владику Онуфрія. Поки що, на сьогодні, це дуже складно. Що стоїть на заваді в процесах об’єднання, є в протиріччі з УПЦ (МП)?
– Я думаю, що є дуже багато, можливо, таких інтерпретацій історії, зокрема історії церкви. Коли йдеться про УПЦ (МП), ми маємо дуже спорадичні контакти і діалогу як такого немає. Я ще ніколи не міг мати особистої зустрічі з його блаженством, митрополитом Онуфрієм, хоча ми багато раз про це просили і висловлювали своє бажання.
– А якщо говорити про отримання патріархату від Римо-католицької церкви, то це питання дуже давно дискутується і щось тупцюється на місці. Тобто влітку, коли ви були в Римі, були зустрічі у Ватикані з папою Франциском. Спочатку мова йшла про це, в анонсах, а потім... нічого. Чи можна говорити, що на заваді стоїть московська церква?
– Найперше хочу підкреслити, що ми не є частиною Римо-католицької церкви. І ми не шукаємо якогось визнання з боку Римо-католицької церкви. Ми є помісною церквою свого права. Коли йдеться про патріаршу гідність, мова йде не про титул, не про «шапку», йдеться про механізми організації церковного життя. І ось на тій останній зустрічі, яку ми мали зі Святішим отцем в липні цього року, ми якраз і говорили про механізми організації нашої церкви.
У чому полягає той патріарший рівень організації? Що життя нашої церкви виходить поза межі лише якоїсь локальної території. Ми є дійсність, яка живе у цілому світі. І тому ми потребуємо патріарших механізмів для того, щоб розбудовувати і зберігати внутрішню єдність тих структур, і щоб вони не фрагментувалися і не розпорошувалися.
І ось ми з боку римської апостольської столиці отримали повну підтримку і розуміння. Тобто Святіший отець і Римська курія абсолютно готові допомогти главі УГКЦ ефективно розвивати нашу церкву на всіх континентах світу. І одним із таких конкретних кроків цієї думки чи цього бажання було створення нашого нового екзархату в Італії, де осередком українського екзарха стало місто Рим, де властиво єпископом Риму є сам папа.
– Але, з іншого боку, ви так само у Римі зустрічалися із Вселенським патріархом Варфоломієм. Чи не йшлося з ним про ту «шапку»?
– Ми про «шапки» не говоримо. Даруйте.
– Я розумію.
– Я вважаю, що ця зустріч з його святістю, з патріархом Варфоломієм цього року в Римі була теж дуже важливою і історичною. З одного боку, він доніс мені особисто ті переживання, ті свої міркування і пояснив кроки, які він здійснив для виведення українського православ’я з канонічної ізоляції. А з іншого боку, ми разом домовилися про необхідність розвивати двосторонні контакти. Наша церква як найбільша східна католицька церква сьогодні є дуже важливою всередині католицького сопричастя для того, щоб до певної міри бути голосом наших православних братів у тому лоні.
– Багато людей у мережі «Фейсбук» і в твітері пишуть про те, що, мовляв, йому треба було би приїхати, оскільки тут війна і благословити на мир, з одного боку. З іншого боку, я чула про те, що папи не їздять в країни, де є війна. І ще інше. Знову ж таки, говорять про «руку Москви», що, мовляв, його переговори давнішні, ще 2016 року, з патріархом Кирилом, то ось якраз ця «рука Москви» не дає можливості ані йому приїхати сюди, ані патріархії для УГКЦ.
– Не потрібно у всьому бачити «руку Москви». Вона є. Але нам не потрібно бути залежними від неї і просто ментально від неї звільнитися. Ми цього року відбули Синод єпископів нашої церкви у Римі. І ми мали нагоду в лоні цілого єпископату мати зустріч зі Святішим отцем. І ми його офіційно вже вкотре запросили приїхати до України (папу Римського – ред.). Він мені пообіцяв, що він це дуже серйозно прийняв до уваги.
Коли на наше робоче сесійне засідання прийшов держсекретар Ватикану Паролін, ми напряму його запитали: що необхідно для того, щоб папа міг приїхати? Він сказав, що є кілька умов. Перше – це є запрошення католицьких церков. Друге – це є запрошення з боку української державної влади. Ми маємо нового президента. Я сподіваюся, що він запросить папу. Третє. Паролін говорив, що потрібно, щоб теж і інші християнські церкви не заперечували проти того візиту.
– Мабуть, що ця друга умова є важливою – запрошення президента України. Ви зустрічалися з президентом. Чи говорили про це?
– Я говорив про це. І навіть я заохочував Володимира Зеленського, наприклад, відбути візит до Ватикану. Наскільки я відчуваю так, з боку нашої нової влади є розуміння, наскільки зріла політика України по відношенню до стосунків з Вселенським архієреєм є важливою для нашої незалежної держави. Теж я відчуваю, що збоку Святішого отця є розуміння важливості такого візиту.
Я кілька таких чутливостей папи хочу назвати. Тих три чутливості папи: питання миру, питання бідних і питання екології. На мою думку, приведуть його рано чи пізно з візитом до України.
– Ми з вами у 2001 році пам’ятаємо приїзд папи Римського Івана-Павла ІІ. Тоді було беатифіковано Климентія Шептицького. А його брат Андрей Шептицький досі не беатифікований. Що стає на заваді цього? Я розумію, що він зробив дуже багато, але що заважає? Саме через те, що надто багато?
Я кілька таких чутливостей папи хочу назвати. Тих три чутливості папи: питання миру, питання бідних і питання екології. На мою думку, приведуть його рано чи пізно з візитом до України.
– Ми з вами у 2001 році пам’ятаємо приїзд папи Римського Івана-Павла ІІ. Тоді було беатифіковано Климентія Шептицького. А його брат Андрей Шептицький досі не беатифікований. Що стає на заваді цього? Я розумію, що він зробив дуже багато, але що заважає? Саме через те, що надто багато?
Сьогодні у нас у Львові при Католицькому університеті відкритий цілий центр спадщини митрополита Андрея Шептицького, який прагне координувати такі зусилля. Я думаю, що не тільки 20 томів, але і більша така добірка наукових, фахових видань появиться. Наприклад, нам сьогодні бракує повної науково-обґрунтованої біографії Андрея Шептицького.
– Жорстке запитання: «Чому ви підтримуєте Московський патріархат у питаннях дискримінації з орієнтації? Чи ви за те, аби людям відмовляли у прийому на роботу через те, що він – гей чи лесбійка?»
– Я не підтримую жодних патріархатів. Я хочу, щоб наше українське суспільство було свідоме християнського бачення, зокрема коли це про статевість і людську особу. Ми шануємо переконання всіх. Але я думаю, що є певні вічні істини, які ми все-таки мусимо мати у нашій свідомості. Тобто ми є проти будь-якої дискримінації, але ми є за сімейні цінності.
– Запитання: «Чому так мало греко-католицьких храмів і приміщень в Києві та на Київщині?»
– У нас сьогодні в Києві набагато більше зареєстровано і діє громад, ніж ми маємо храмів. Наші громади у Києві сьогодні орендують різні бібліотеки, офіси, інші пристосовані приміщення. Тому що прямо не можемо отримати земельні ділянки для будівництва наших храмів. А навіть там, де ми отримали ці ділянки, нам заважають будувати наші церкви. Наприклад, Біла Церква біля Києва. Це є яскравий приклад. Тому я буду дуже вдячний, якщо права наших віруючих, зокрема тут, на Київщині, будуть належним чином пошановані. І тоді, будьте певні, я думаю, що з часом постануть храми там, де вони сьогодні конче потрібні.
– Хотілося б поговорити про роботу капеланів в зоні ООС. Наскільки вони допомагають? І потім повертаються люди. Яку роботу душпастирську проводить церква з тими, хто повернувся?
– З самого початку цих болючих моментів війни на сході України наші священники були поруч наших військовослужбовців. Сьогодні ми маємо навіть два способи присутності священників у війську. Є штатні капелани, які сьогодні є присутні відповідно до певних механізмів Міноборони. І знову ж таки ми маємо велику частину капеланів-волонтерів, які, не зважаючи на небезпеки для їхнього здоров’я і життя, все ж таки є поруч українського війська.
Безперечно, що капеланське служіння не обмежується лише присутністю капеланів у зоні бойових дій. Тому що наші військовослужбовці і навіть ті, які є звільнені у запас, потребують подальшого супроводу. Наш синод єпископів сьогодні опрацьовує окреме душпастирське звернення щодо зцілення ран війни. І ми думаємо, що ось те пастирське служіння якраз повинне і допомогти сьогодні і ветеранам бойових дій, і їхнім сім’ям, і навіть їхнім дружинам, всім тим, хто постраждав від війни, отримати можливість такого зцілення.
Ми також хочемо готувати капеланів, тому що капелан має бути фахово підготовлений. Але так само відчуваємо, що і вони потребують певної реабілітації, коли повертаються додому. Бо теж і вони на своїй душі і тілі носять рани війни.
– Багато отців, можливо, не так багато, як по всій Україні, але на Донеччині і Луганщині були храми УГКЦ, змушені були виїхати. Коли вони були там, то потерпали, їх переслідували. Як вони зараз, як облаштувалися? Як громади коло них? На Харківщину переїхали. Так?
– Ми лишилися на окупованих територіях. Ми не залишили наші храми і наших людей. У нас є 11 парафій на окупованій території. Очевидно, що рівень їхнього пасторського життя трошки є інший. Але, наприклад, у Донецьку наш катедральний собор не опорожнів. Хоча дуже багато людей виїхало з Донецька. Наші священники, перетинаючи лінію розмежування, їдуть туди, навіть наражаючись на різного роду небезпеки, але вони відчувають свій обов’язок бути разом зі своїми людьми.
Я дякую, що наші священники, які там душпастирюють, мають таку пастирську мужність бути разом з нашими людьми.
– Але частина все-таки виїхала. Наскільки я знаю.
– Деякі виїхали. Очевидно, ми мусили провести певні зміни, певну ротацію. Але більша частина все ж таки залишилася.
– Ви написали різдвяне послання. Воно про страх...
– Так. Бачите, бо сучасна людина живе в тривозі. Весь світ сьогодні боїться. Є велика непевність. Світ боїться. І той страх викликає необхідність озброюватися. Таке відчуття, що багато хто готовий воювати сьогодні у світі.
Але Різдво – це є час, коли ми відчуваємо, що радість усуває страх. Тому я, можливо, використаю цю нагоду, щоб привітати усіх слухачів із радісним, визволяючим святом Різдва Христового! Тому що Бог входить в людську історію. Божа любов і радість входять в простір людського життя і у ХХІ столітті, у простір нашої невпевненості і страху, сумнівів, які ми порівнюємо з простором такої ночі. Входить Боже різдвяне світло. І та ніч перетворюється на ніч Різдва, на Різдвяну ніч.
Тому я бажаю усім великої небесної радості Різдва Христового! Нехай Господь своєю любов’ю подолає усі наші страхи, нехай він буде нашою силою, нашою певністю, що добро завжди переможе так само, як і світло завжди перемагає темряву. Замість того, щоб нарікати на темряву, давайте хоча б засвітимо єдину свічечку, тоді довкола нас стане світліше, тепліше.
Вітаю усіх вас з цим святом! Нехай Господь благословить усіх нас. З Різдвом Христовим усіх вас і прийдешнім Новим роком!