«Почали знімати більше горя», — журналістка Наталя Приходько про роботу у прифронтовому Миколаєві

Наталя Приходько, фото надане журналісткою

Журналістка телеканалу «НІС-ТВ» Наталя Приходько у червні була нагороджена Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України за високий професіоналізм, відстоювання демократичних ідеалів та свободи слова, захист інформаційного простору в період збройної агресії російської федерації та з нагоди Дня журналіста України. 

Наталя Приходько родом з Очакова Миколаївській області. У професійній журналістиці з 18 років — з 2001 по 2016 роки працювала на обласній телерадіокомпанії, зараз це філія Суспільного в Миколаєві, а з 2016 року працює кореспондентом телеканалу «НІС-ТВ». 

Висвітленням війни Наталя почала займатись  ще з 2014 року, з початком збройного Антитерористичної операції на Донбасі, а пілся повномасштабного вторгнення Росії до України — вона прийняла рішення залишитись у Миколаєві та гідно виконувати свою роботу.

ІМІ поспілкувалися з кореспонденткою про те, чи розглядає вона можливість евакуації з міста, а також про реалії її роботи в Миколаєві під час війни, комунікацію з владою, зміни у роботі телеканалу, взаємини між місцевими журналістами та мрії про відпочинок.

Реклама

— Чи думала ти колись, що станеш військовим кореспондентом?

— Саме військовим — ні. У мене була мрія працювати на телебаченні. Мої близькі знають, я взагалі хотіла бути спортивним журналістом. У мене в дитинстві була мрія поспілкуватися, взяти інтерв’ю у Андрія Шевченка. Я любила футбол, і цілеспрямовано після школи пішла навчатися на журналіста. 

— Вдалось за цей час взяти інтерв’ю у Шевченка?

— Ні. Зате я поспілкувалася з дуже багатьма людьми.

— Де тебе зустріла повномасштабна війна?

— Вдома в Миколаєві. Ми готувались до школи, до уроків. Ми збирались до школи, це був четвер. Я згадую, інтернет я вимкнула. Мені подзвонила мама о пів на сьому. Тому що вона живе в Очакові, вона мені подзвонила, тому що вони не могли мені написати у Вайбер, я на ніч вимкнула інтернет, щоб просто спати… У мене на 7 годин стояв будильник, мама подзвонила о 6:30, її дім розташований поруч з морпортом, біля лиману, і вона повідомила, що розбомбили військовий порт, що почалась війна. І тоді ми вже почали дивитись новини. Я увімкнула інтернет, почав пілікати шкільний чат, у мене двоє дітей, два шкільних чати, і вже батьки обговорювали, чи йдуть діти до школи, чи ні… І потім понеслось. На роботу я пішла.

— Як пройшов той день, 24 лютого?

— Перші два дні, всі були… ми розуміли, що щось відбувається страшне, що день щось бомблять. Але не розуміли, як далі. У мене було на той момент єдине рішення: я розуміла, що поки я буду в Миколаєві, щоб розуміти, що робити. Я не те, що не хотіла, одразу сідати на валізи і кудись їхати, такого не було. Єдине, що так, ми пішли з дітьми о 9 ранку до найближчого супермаркету, про всяк випадок купили продуктів довгого зберігання, зняла я готівку, щоб були якісь кошти у гаманці. Ось власне і все.

— Чи підтримали рідні твою позицію залишатися в Миколаєві?

— Ні. Я сказала, що в мене робота. А мама каже: «Ну Наталю, робота нікуди не дінеться, давай їхати, кудись евакуюватись, бігти». У мене в родині четверо діючих військових, і вони мені просто сказали: «Якщо буде дуже, дуже «спекотно», ми тобі повідомимо». 

Зрозуміло, що має бути якась валіза з мінімальною кількістю речей, щоб можна було протягом години - двух евакуюватися. Воно ж не швидко так все відбувається, що розбомбили все і немає можливості поїхати. Немає такого. У будь якому випадку якийсь запас часу від трьох до шести годин має бути, щоб евакуюватися. 

— Як сприйняли діти?

— Молодшому 12, а старшій 15 років. Вони разом зі мною в Миколаєві. Ми обговорювали той момент, щоб їх евакуювати разом з бабусею до іншого регіону. Вони сказали, що будуть зі мною. Єдине, що ми переїхали до іншого будинку - там є укриття, яке ми облаштували. Там більш безпечно. 

Кількаметрова вирва від вибуху в Миколаєві

— За цей час не було такого, що казали, що ось, зараз буде «спекотно»? Різна була інформація, зокрема і про можливість підриву мостів…

— Я була наполеглива… Вони пропонували і пропонують поїхати. Я кажу «Ні». 

— А чому ні?

— Для мене «небезпечно» - це коли всі будинки зруйновані, а тут, не знаю… мені спокійно. Звичайно, буває страшно, коли бахкає десь далеко. 

Коли ми наприклад знімали сюжет, в цей час був прильот на завод за 700 метрів від нас. Так, страшно… Можливо я не права, але я не бачу зараз конкретної небезпеки. І звичайно, я вірю в наші Збройні Сили України! Я знаю військових дуже давно, я з ними спілкуюсь з 2014 року, і в родини військові. Вони не здадуть, вони кістьми ляжуть, але не здадуть Миколаїв. 

— За час війни який твій сюжет тобі запам’ятався, вразив?

— Ми поїхали знімати в один из районів міста Миколаєва весілля бойових медиків, вони обидва працюють в одній із бригад, яка дислокується в одному із районів міста. Ми знімали такий позитивний сюжетой, ми його відзняли. Поруч напередодні був обстріл, і ми поїхали паралельно відзняти наслідки обстрілу. І в цей час прилетіло на підприємство.. Ми впали, полежали трохи.. З нами був ще військовий капелан, ми так подивились.. десь близько 700 метрів… Це було у квітні. 

— Взагалі військовою тематикою ти займаєшся з 2014 року?

— Так, найпершою моєю зйомкою на цю тематику було, коли поверталась наша 79-а бригада з Іловайського котлу… Звідти, я пам’ятаю, це була нічна зйомка, коли було славнозвісне повернення наших хлопців, тоді їх всі зустрічали, то тода ті емоції, настрій та радість була.. І потів продовжила знімати на військову тематику.

— Чи змінилось щось за цей час у ставленні людей до війни та Росії?

— За моїми спостереженнями, навіть 2014 - 2018 роки про війну, про ті події казали та обговорювали лише родичі учасників АТО та бойових дій, ООС, рідні, учителя, сусіди… Сьогодні, мені здається, більше людей залучені у війну, тому що вони на собі відчули усі жахіття війни. Тому що то було десь далеко, як то кажуть, і все. Їм розповідали, що війна і там бомблять. А де бомблять? А там на Донбасі, нехай бомблять, ми нічого не знаємо. А тут це вже поруч, вони знають… практично кожний стикнувся з наслідками… У когось на роботі знайомий потрапив під обстріл, у когось вікна вибило, хтось постраждав… Практично кожного торкнулась ця широкомасштабна війна. Люди розуміють, що війна - це страшно, що вона дійсно йде в Україні, вона поруч, не десь далеко.

І коли ми приїжджаємо на обстріли, я ні разу не чула від людей, щоб вони казали, що це прильот від Збройних Сил України. Всі розуміють, що це рашисти, що це Путін, російські війська обстрілюють.

— А в роботі щось змінилось, до 24 лютого та зараз, у розрізі висвітлення війни?

— Звичайно, змінилось. Тому що все поруч. І я можу сама поїхати, на сусідній вулиці зняти обстріл, зібрати інтерв’ю у свідків. Якщо раніше ми лише чули від родичів чи батьків загиблих, від безпосередніх учасників, які розповідали.. 

І знову ж таки, зараз, спілкуючись з хлопцями, які вдруге пішли захищати Україну, то всі як один кажуть, що ця війна набагато жорсткіша, вона відрізняється від тої війни. Вони казали, що там було легче воювати, ніж тут. 

— В яких умовах сьогодні працюють миколаївські журналісти?

— Дуже важко отримати коментарі від перших осіб области, від офіційних осіб. Частіше за все ми швидше знаходимо інформацію з якихось своїх джерел, які ми не афішуємо, від своєї якоїсь бази, яку напрацювали, наприклад я за 8 років. Ну і плюс ті ж сусіди, або чати якісь, де у відкритий доступ місця обстрілів публікують.

— Чи ведеться якась робота з боку влади щодо співпраці зі ЗМІ? Чого хотілось би більше?

— Мені б особисто хотілось більше комунікації з місцевими журналістами, а не з іншими. Ось наприклад, брифінг Кіма (голова Миколаївської ОВА Віталій Кім, - прим.), він постійно виступає на центральних телеканалах. Щоб нам отримати офіційний коментар або записати інтерв’ю — це буде важко. Нам кажуть «А беріть, ось на 5 каналі він сказав, беріть звідти». Ну як ми можемо звідти взяти, якщо він це сказав 5 каналу чи 24-му? Нам же хочеться, щоб він нам сказав. Або ж хоча б, щоб вони повертались до ковідних часів — нехай це буде онлайн-брифінг, де він сидить і каже не журналісту, наприклад, 24 каналу чи ведучому телемарафону, а хоча б свому прессекретарю, яка ставить питання, які ми їй накидали. Хоча б раз у три дні такі, або якщо якийсь серйозний обстріл чи якась критична ситуація, щоб нам написали в якийсь спільний чат, що «Ось о третій буде брифінг, якщо є питання - пишіть мені», наприклад. Було б дуже класно.

— А міська влада якось комунікує?

— Сєнкевич (Олександр Сєнкевич, Миколаївський міський голова, - прим.) взагалі, ні. Наприклад, ми знімаємо якийсь сюжет, як Сєнкевич щось вручає, ми уже тоді можемо його там піймати і поставити якісь свої питання, обговорити з ним та записати інтерв’ю. Якихось спеціальних брифінгів ні, не проводять. 

— Чи вплинула війна на журналістів в Миколаєві?

— Мені здається, журналісти стали добрішими. Ми на зйомках якщо бачимось, а частіше за все ми бачимось на обстрілах, ми так всі раді бачити один одного. Щиро. Ми всі вітаємось, обнімаємось, обмінюємось контактами, якимись новинами. Мені здається, журналісти стали більше один одного цінувати і більше допомагати. Це моя думка.

— Чи змінився формат роботи редакції телеканалу «НІС-ТВ»?

— Два телеканали - комунальний та приватний (ТРК «МАРТ» і ТРК «НІС-ТВ», - прим.) об’єднались, щоб робити один випуск новин один раз на день (проект «Є-Новини, прим.). Ми між собою комунікуємо та розподіляємо теми. Наприклад, я сьогодні знімаю гуманітарний напрямок чи волонтерку, а інша редакція знімає, наприклад, обстріли. Завтра ми міняємось,щоб загальний випуск був більш менш насичений. Ось так. 

Ми більше почали працювати на фейсбук та ютуб. Якщо раніше ми знімали сюжет, монтували його і чекали, коли ввечері у певний час вийде випуск новин, то зараз, наприклад я зранку знімала обстріли, поки оператор знімав - я зняла на телефон, змонтувала на телефоні 40-секундне відео, такий формат для фейсбуку, і уже об 11-й ми закинули в соцмережі, проанонсували, що готуємо ось такий сюжет. 

— Чи змінилось робоче навантаження?

— Фізично ні. Можливо, морально, більше горя почали знімати. Негативних, сумних сюжетів. Один сюжет в день повноцінний, це нормально. Єдине, я собі намагаюсь дозувати: наприклад, сьогодні ми знімаємо наслідки обстрілів, тож завтра ми обов’язково знімаємо чи волонтерку, чи гуманітарку. Чи наприклад, конкурс малюнків, чи днями ми знімали, як миколаївські винахідники створили електричний мотобайк. Намагаюсь чергувати емоційно важку зйомку з легкою, день через день.

— Чи важко зараз знаходити позитивні теми?

— Абсолютно ні. Тому що відкриваєш фейсбук, сайти, не важко. Це історії людей, дітей, конкурси, воду роздають. Іноді на одній зйомці можна знайти ще чотири теми для сюжетів. 

Наталя Приходько, фото надане журналісткою

Фото зі зйомок сюжету про Миколаївський зоопарк, фото Наталі Приходько

— Чи очікувала ти, що отримаєш відзнаку Кабінету Міністрів?

— Взагалі ні! Взагалі! Я навіть про це не думала. Ну взагалі, ніяк не думала.

— А як дізналася?

— Мені зателефонував представник Нацради Сергій Бондур, каже: «Наталю, так-то так, чи не хочеш ти з’їздити до Києва, там тобі мають вручити цю відзнаку?» Це було третього червня. Шостого у Кабміні саме був цей урочистий прийом чи щось таке. Я сказала: «Дякую, але в мене там зйомки». І потім привезли сюди (до Миколаєва, - прим.).

— Чи є якісь плани на майбутнє, після війни? Можливо, проект новий на телеканалі, або відпочинок?

— Я дуже хочу до Очакова, до моря поїхати. Я сама з Очакова, і кожне літо уже дуже багато років у мене відпустка була в Очакові. Хочу відпочити, саме в Очакові. На Кінбурнську косу хочу поїхати, на нашу українську Кінбурнську косу.

А по роботі, не можу так далеко планувати. Якщо раніше я планувала тиждень собі, в голові або в планувальнику, я могла собі розпланувати робочий тиждень орієнтовно. Зараз я навіть п’ятницю не можу собі розпланувати, тому що я не знаю, що буде. 

Спілкувалась Катерина Середа, регіональна представниця ІМІ в Миколаївській області