Миколаївський дитячий садок став прихистком для багатьох переселенців з тимчасово окупованих територій та людей, чиї будинки зруйнували російські ракети. Станом на 27 серпня там мешкають близько 70 людей.

Жителька Киселівки, яка з кінця березня живе у миколаївському дитячому садку, розповіла кореспондентам Суспільного про своє село, яке перебувало в окупації і під постійними обстрілами, та як облаштувалася у прихистку.

Дитячі ліжка, кімнати, де колись спали діти, ігрові — нині так виглядає нове житло Лариси. Будинок у Киселівці пошкоджений та не має вікон. Коли сил лишатися у селі, над яким постійно літають ракети і лунають постріли, вже не було, жінка з родиною виїхала до Миколаєва.

— Приїхали ми сюди 21-го березня. Тижня два ми були «під росіянами». Зайшли росіяни в село. Було дуже страшно, дуже важко. Ну, можливо, нам трішки пощастило. Перша хвиля. Вони не такі ще жорстокі. Але все одно неприємно. Сказали нам: «Ми прийшли вас звільняти». Ми їх просили «Не треба», плакали: «У нас діти, у нас онуки», — пригадує Лариса.

Російських військових з Киселівки вигнали Збройні сили України, проте село все одно лишалося на лінії фронту. Тоді Лариса з онуками, сином та невісткою вирішили покинути будинок. Жінка шкодує, що не взяла з собою на згадку родинні фотографії.

— В сина п’ятеро дітей, зараз вони поїхали трохи далі з Миколаєва. Бо тут теж страшно, діти маленькі. Я поки залишилася. Не знаю. Може, наздожену їх. Абсолютно все ж там залишилося. Ми в чому стояли, в тому і поїхали. Нічого зайвого. Навіть пам’яті про сім’ю не залишилося. Ні фотографій, ніде нічого, — говорить жінка, витираючи з обличчя сльози.

Ліжко під «гілками сакури», декілька стільців, які замінюють і полички для одягу, і столик для перекусу, вікно, в яке видно подвір’я дитсадку — це особистий простір, який нині став Ларисі домом.
Місто прийняло тепло, каже Лариса. Аби відволіктися від думок про рідне село та війну, жінка читає книги, які зичить їй подруга. Іноді бере участь у майстер-класах з рукоділля. Підтримує зв’язок з односельцями.

— У нас є в інтернеті, в Вайбері свій сайт «Киселівка — ми разом». Там всі оголошення, всі спілкуємося так. Мабуть, діти туди (в Киселівку, — прим.) вже й не повернуться. Немає сенсу. Коли воно вже відновиться, — говорить Лариса.

Протягом усієї розмови Лариса з сумом говорила про свій будинок та село. Мріє повернутися у Киселівку, в якій не доведеться боятися та ховатися у підвалах.