Заборонені та невідомі фото Голодомору 1932–1933 років: дослідники створили унікальну фотобазу
-
10:27, 20 березня, 2021
Ініціатором та автором проєкту стала американська дослідниця Лана Бабій:
«Навіть зараз, Голодомор продовжують ілюструвати світлинами, які не мають до нього жодного відношення. Часто це ставало причиною дискредитації», ‒ говорить вона.
Дослідниця, разом із своїми колегами Анастасією Лещишин та Дар’єю Глазковою, перевірили на автентичність всі фотографії, розміщені на сайті проєкту та додали до них розлогі пояснення. Дослідники також представили окремі фото голоду 1921-23 років, якими часто помилково ілюструють Голодомор 1932–33 років.
«Під час підготовки проєкту вдалося знайти фотографії Голодомору, які не публікувалися з кінця 30-х років», ‒ розповідає Бабій.
Завдяки цим фото можна побачити, як голод докорінно змінив життя людей: селянські міграції у пошуках їжі, зграї безпритульних дітей, руйнування сімей, катастрофічно низький рівень життя одних та розкоші радянської номенклатури. А також різні сцени насильницької смерті.
Серед сміливцями, які зробили ці знімки, були австрієць Александр Вінербергер, американці Джеймс Еббе і Вайтінг Вільямс та українець Микола Бокань. На основі ексклюзивних досліджень, зроблених Ланою Бабій та її колегами, Радіо Свобода розповідає про цих фотографів та публікує їхні фото Голодомору.
Александр Вінербергер (1891–1955)
Знімки австрійського інженера Александра Вінербергера залишаються основним і найдетальнішим фотосвідченням Голодомору.
Александр Вінербергер – австрійський інженер-хімік, який задокументував на фотографіях Голодомор в Україні. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive «Його світлини показують геноцид, який Кремль намагався приховати від світу, ‒ розповідає Лана Бабій. ‒ Вінербергер залишив неймовірний спадок: не тільки зміг таємно зробити багато фотографій голоду, але й переправив їх на свою батьківщину, в Австрію».
«Якщо ворог не здається – його знищать». Авторський підпис зроблений Александром Вінербергером ‒ це алюзія на однойменний публіцистичний твір Максима Горького. Деякі вчені говорять, що саме ця стаття дала поштовх новому витку репресій в СРСР. Фото 1933 року. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive
«Сільський будинок в Україні, жителі якого померли з голоду в 1933 році» (авторський підпис). Околиці Харкова. Фото А. Вінербергера, ілюстрація із книги «Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland. Ein Tatsachenbericht, Salzburg 1939»
Вінербергер, хімік за освітою, отримав роботу на харківському заводі «Пласмас». Іноземного інженера найняли, щоб запустити виробництво гребінців, щіток, мундштуків та інших побутових пластмасових виробів.
В кінці зими 1933, коли голод ставав все жорстокішим, у інженера з’явився сучасний, невеликий і простий німецький фотоапарат Leica II.
Він одразу почав фотографувати жертв голоду, які масово приходили до Харкова у надії отримати роботу та їжу, але натомість знаходили смерть.
«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive
Хоча Вінербергер жив далеко від сіл, які були епіцентром голоду, його фото дозволяють уявити апокаліптичні масштаби катастрофи. Австрійський інженер зафіксував довжелезні черги за їжею, пусті продуктові магазини, юрби безпритульних дітей, виснажену худобу та безліч загиблих від голоду на вулицях Харкова, на які вже не зважали містяни.
«Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров, ‒ писав про побачене Вінербергер. ‒ Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали».
«Мати зі своїми голодними дітьми» (авторський підпис). Харків, 1933 рік. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive
«На його фото ‒ простір, заповнений смертю, агонією, безпритульністю, та люди, які намагаються вижити й знайти у цьому всьому сенс», — зазначає вона.
«Альтернативний пенсійний план» (авторський підпис). Старий чоловік сидить на дерев’яному мості й просить милостиню. Фото 1933 року. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive
Понад пів року Вінербергер під загрозою для власного життя продовжував фотографувати. Лише завдяки сміливості, винахідливості та розумінню особливостей радянського життя йому вдалося зробити таємно близько 600 знімків. Зараз відомо про майже 80 фотографій, які стосуються Голодомору.
Щоб зберегти свої негативи, Вінербергер передав їх в австрійське посольство. Звідти їх дипломатичною поштою переправили до Відня. Сам інженер на початку 1934 року виїхав до Австрії й одразу провів серію лекцій, де показував свої фото та розповідав про Голодомор.
«Братські могили для голодуючих» (авторський підпис). Околиці Харкова, 1933 рік. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive
Невдовзі він передав альбом із 25 фото австрійському католицькому кардиналу Теодору Інніцеру, за сприяння якого була створена організація із порятунку голодуючих. Але через те, що Радянський Союз заперечував голод, жодної міжнародної допомоги так ніколи й не організували. Втім, світові держави на цьому не наполягали:
«Тогочасний потужний промисловий розвиток СРСР став засобом для виживання багатьох західних країн, які потерпали від Великої депресії, ‒ стверджує дослідниця Лана Бабій. — На Заході намагалися бути обережними, щоб не конфліктувати із радянським керівництвом».
Джеймс Еббе (1883–1973)
Американський фотограф Джеймс Еббе став відомим, знімаючи світових зірок театру та кіно початку 1920-х років. Пізніше його зацікавила фотожурналістика. В об’єктив Еббе потрапили найсуперечливіші лідери ХХ століття ‒ Гітлер, Муссоліні, Франко.
Американський фотограф Джеймс Еббе під час першої поїздки до Радянського Союзу у 1927 року. James Abbe / James Abbe Archive
У березні 1932 року Еббе приїхав до Москви в надії зробити фотосесію із Йосипом Сталіним. Досі нікому із закордонних фотографів це не вдавалося.
Три тижні Еббе безрезультатно стоптував черевики дорогою до Кремля. Раптом закордонні видання поширили чутку про «тяжку хворобу» Сталіна. Еббе зрозумів, що це його шанс і переконав радянських чиновників, що тільки фото, зроблене іноземним фотографом, розвіє будь-які сумніви.
Вже невдовзі Джеймса Еббе вели коридорами Кремля. Фотограф писав, що кабінет Сталіна був найдовшим, який йому доводилося бачити: «Сталін сидів у самому кінці столу. Коли я побачив його очі, то зрозумів, що він може забирати чужі думки з голови і розкладати їх на столі, який займав половину кабінету».
Замість запланованих 5 хвилин, Джеймс Еббе домігся провести із Сталіним 25 хвилин. Невдовзі світ побачив незвичне фото усміхненого радянського диктатора.
Ця фотосесія дозволила Еббе потрапити у число «благонадійних». Він залишився в СРСР ще на пів року ‒ до вересня 1932-го, працював для радянської агенції «Союзфото». Але це було лише прикриттям. Насправді він хотів фіксувати реальне життя в СРСР.
Будинки, в яких жили робітники «Дніпрогесу». Фото 1932 року. James Abbe / James Abbe Archive
Американському фотографу вдалося таємно відзняти багато заборонених тем: похорон дружини Сталіна, яка покінчила життя самогубством, черги за їжею, розграбування церков, таємні війська радянських спецорганів та багато іншого.
«Еббе хотів показати справжнє життя в СРСР, ‒ розповідає дослідниця Дар’я Глазкова. ‒ Він ризикував своєю свободою, щоб зафіксувати правду і розповісти її світу».
Еббе став свідком початку Голодомору. Влітку 1932 року в брудному і смердючому вагоні він відправився в Україну. «У моєму селі люди вмирають, як щурі в пастках, шукаючи їжу», ‒ розповів йому один із подорожніх та додав, що багатьох, які чинили опір колективізації, вислали до Сибіру. Еббе запитав, як той планує жити, коли повернеться у рідне село.
«Ми не сподіваємось жити! Ми збираємося померти з голоду», — відповів селянин.
Прибувши до харківського вокзалу, Еббе був вражений навалою селян. Для багатьох вокзал встиг стати домівкою. Щоб спробувати сісти на потяг, люди розбивали табори. Вони даремно вірили, що десь подалі від дому знайдуть їжу. «І це була Україна, найродючіша територія у всьому величезному Радянському Союзі!» ‒ писав Еббе.
Еббе витягнув фотоапарат і відзняв натовп голодних селян на залізничних коліях. За це його арештували, але згодом відпустили. Фотографувати залізницю в СРСР ‒ було суворо заборонено.
Саме за це фото, зроблене на залізничному вокзалі у Харкові, Еббе арештували. James Abbe / James Abbe Archive
Потрапивши у Запоріжжя, американець не міг стримати захоплення від символу радянської індустріалізації ‒ гігантського «Дніпрогесу»:
«Мені хотілося кинутися до телеграфу і привітати Сталіна».
Американський фотограф побачив, як активно будуються сучасні потужні заводи та фабрики. Але в своєму готелі Еббе не знайшов ані хліба, ні чаю, ні цукру ‒ жодної їжі взагалі:
«Багато молодих облич виглядали скривдженими. Тільки робітники отримували достатньо їжі, але їхні сім’ї теж страждали», ‒ згадував він.
Під час однієї із поїздок містами Донбасу Еббе робив на замовлення радянського агентства пропагандистські знімки «радісних» шахтарів. Фотограф писав, що плівка не могла показати їхні пусті шлунки.
Робітники стоять у черзі до пункту видачі їжі, який ще не розпочав роботу. На задньому плані ‒ дамба «Дніпрогесу». Еббе писав, що в Радянському Союзі будь-яку чергу зніматизаборонено. Особливо, якщо це черга за їжею. Фото 1932 року. James Abbe / James Abbe Archive
Під час короткої зупинки на нічліг у Харкові фотографу вдалося вислизнути від радянських провідників, які слідкували за кожним його кроком. У місті він говорив із простими українцями. «Я виявив, що потайки, люди думали про відділення України від СРСР... якби це було можливо», — згадував він.
В одному із шахтарських містечок американець потрапив на базар. Він бачив, як поміж рядів ходили голодні селяни, і просто дивилися на їжу. Ніхто більше не хоче працювати ‒ відповів Еббе один із них. Здивованому американцю пояснили, що працьовиті люди, якби старанно вони не працювали в колгоспі, ніяк не могли заробити більше за останніх нероб. «Мільйони селян вважали за краще смерть, ніж працювати у колгоспах під керівництвом робітничої, солдатської та селянської партії», ‒ писав у спогадах Еббе.
У той час, як селяни голодували, іноземному фотографові разом із місцевою радянською елітою накривали пишні столи.
«За десять днів, які ми провели в гірничодобувному районі, неможливо було сісти за стіл не заповнений ікрою, смаженою індичкою, куркою, рибою будь-якого сорту, випічкою і навіть такої рідкісної розкоші, як біфштекс», — написав він.
«Поки селяни голодують, наш шанований іноземний гість живе дуже добре… особливо, коли він підписав документ, який засвідчує, що він не бачив голоду на Донбасі» (авторський підпис із книги Джеймса Еббе «I photograph Russia»). Фото найімовірніше зроблене у Донецькій області. Фото 1932 року. James Abbe / James Abbe Archive
Вже скоро Еббе вичерпав терпіння радянської влади. Під час чергової несанкціонованої зйомки у Москві фотографа вкотре затримали. Йому пригрозили реальним арештом, якщо він продовжуватиме знімати й наказали покинути СРСР.
Під час перетину кордону Еббе вдалося зберегти свої фото. Він заховав негативи у штани свого наймолодшого сина.
Проте американський фотограф визнавав, що через різні обставини багато речей йому не вдалося відзняти. Наприклад селян, яких масово вивозили у застінки ДПУ, а потім відправляли у табори, трупи загиблих від голоду.
У 1934 році вийшла його книга спогадів про перебування у Радянського Союзі «Я фотографую Росію» («I Photograph Russia») із 80 фото, де були зокрема й розміщені фото Голодомору.
Із детальним описом знімків Голодомору Джеймса Еббе можна ознайомитися тут.
Вайтінг Вільямс (1878–1975)
«Люди помирають, як мухи», ‒ написав після побаченого в Україні в серпні 1933 року американський спеціаліст із трудових відносин та журналіст Вайтінг Вільямс.
Під виглядом звичайного робітника він працював на шахтах та сталеливарних заводах у США та Європі. Так дізнавався про справжні проблеми та умови праці робітників, які хотів поліпшити.
У 1928 році Вільямс побував й на українському Донбасі. Тоді життя людей йому видалося похмурим, але під час другої туристичної поїздки у 1933-му він вже побачив неймовірну трагедію, пише у своєму дослідженні Лана Бабій.
Вільямс натрапляв на мертвих від голоду людей на вулицях Харкова, Києва, Горлівки, Донецька та у канавах на їхніх околицях. «Всюди чоловіки і жінки думали лише про одне ‒ хліб», ‒ писав він.
Хоча перебування американського мандрівника строго контролювалося радянськими органами, йому таки вдалося потайки зробити декілька знімків голодної України.
Вільямсу також розповідали правду про Голодомор іноземні інженери, експерти, які довго жили в радянській Україні та сотні робітників, селян, містян, з якими він встиг поспілкуватися за два тижні. Все це він занотовував собі в щоденник.
В одній із газет він прочитав, що чоловіка ув'язнили за вбивства людей та продаж їхнього м’яса на базарі. Невдовзі Вільямс із численних розмов виявив, що канібалізм ‒ звичне явище для України, яка конала від голоду.
«Мій родич зустрів у в'язниці жінку, яку засудили за поїдання свого сина, ‒ розповідали Вільямсу. ‒ Вона говорила, що була дуже слабкою, як і дитя. Тому вирішила, що хтось має вижити»
Та найбільше Вайтінга Вільямса вразили «орди» безпритульних та голодних дітей, яких він бачив повсюдно в українських містах: «Вони жили й вмирали, як дикі звірі».
Селяни, залишали своїх дітей у містах, сподіваючись, що там вони матимуть бодай мінімальні шанси вижити. Дехто йшов жити на вулиці, покидаючи своїх вже мертвих батьків.
У Харкові Вільямс побачив, як дев’ятирічний хлопчик сидів серед сміття на базарі і піднімав з бруду шкаралупу від яєць. З відчайдушним поглядом він сподівався вишкребти звідти якісь залишки. Наступного дня американський мандрівник зустрів його знову на тому ж місці, але хлопчик вже не рухався.
Вільямс зміг зафіксувати на плівку, як харківська міліція ловила безпритульних та перевозила їх на возах. Лише у травні 1933 року офіційні органи повідомили, що за тиждень підібрали з вулиць 9 тисяч дітей.
Дітей відправляли в переповнені та голодні дитбудинки, де була неймовірно велика смертність ‒ близько 30%. Тож багато звідти тікали й поверталася знову на вулицю. А декого, як розповіли Вільямсу декілька людей, завантажували у вагони, вивозили подалі від міста і випускали у чистому полі.
«Але одного разу, принаймні, ‒ писав він ‒ три вагони із безпритульними відігнали на запасну колію й забули про них. Коли на третій день їх відкрили ‒ в середині не залишилося нікого в живих».
Повернувшись у США, Вайтінг Вільямс не міг звільнити свою душу від жахливих страждань та смертей, які побачив в Україні. Його приголомшило, що до поїздки він не уявляв справжніх масштабів голоду, а також, що світ досі не організував кампанію порятунку голодуючих, розповідає дослідниця Лана Бабій: «Вільямс хотів, щоб його розповідь служила свідченням голоду та страждань в СРСР».
Проте він навіть не уявляв, що американські журнали, які нещодавно ще друкували його матеріали, відмовлять в публікації його статей про голод. Одні редактори не хотіли «переборщити» «неприхильними» матеріалами про СРСР, а інші – надсилали тумані відмовки.
«В той час американський бізнес був дуже зацікавленим у хороших відносинах між СРСР та США, ‒ розповідає Бабій. ‒ Також у повному розпалі точилися суперечки про офіційне визнання Америкою Радянською Союзу, яке вже невдовзі, у листопаді 1933 року підтримав президент Рузвельт».
Лише завдяки американскому фотографу Джеймсу Еббе, Вільямс знайшов у Британії видавця, який, щоправда не з першої спроби, погодився надрукувати його статті та фото про голод.
«Радянська влада – найганебніший режим за всю історію, який експлуатує як робітників, так і селян», – вважитиме Вільямс.
У кінці лютого ‒ на початку березня 1934 року в лондонському журналі Answers вийшла серія із двох статей. Вісім світлин, які були розміщені у них, стали першими фотодоказами голоду в Україні, опублікованими у пресі говорять дослідники Holodomor Photo Directory.
Більше ексклюзивної інформації про Вайтінга Вільямса та його фотографії Голодомору можна знайти у досліджені Лани Бабій.
Микола Бокань (1881–1942)
Професійний фотограф із Батурина на Чернігівщині Микола Бокань зафіксував трагедію власної сім’ї під час Голодомору.
«Тоді як більшість фотографів, що відзняли голод ‒ були іноземцями, сторонніми спостерігачами, які не відчували на собі всіх труднощів, Микола Бокань та його сім’я були напряму вражені Голодомором», ‒ розповідає дослідниця Дар’я Глазкова.
Микола Бокань був толстовцем. Члени цього релігійного руху, заснованого на працях російського письменника Льва Толстого, не відповідали насильством на зло, відмовлялися служити в армії, противились розкоші та ставили духовні цінності вище за матеріальні.
Бокань хотів прищепити ці ідеї й у своїй родині, але під впливом радянської дійсності більша частина сім’ї противилася цьому, навіть його дружина Василина.
Сам Микола Бокань, як і більшість толстовців, спочатку підтримав більшовиків. Але з часом його захват зовсім охолов, коли він побачив реальні наслідки їхньої влади, пише дослідниця Анастасія Лещишин.
В цей час він почав фіксувати на фотоапарат все, що відбувалося із його сім’єю, додаючи до світлин ще й промовисті підписи: «300 днів (триста!) без шматка хліба до злиденного обіду»
«Коли вилучили хліб, то й ціни на інші продукти стали цілковито недоступними. ‒ нотував у своєму записнику фотограф із Батурина. ‒ Тому настав час подумати, як врятувати дітей від вимирання».
У червні 1932 року Микола Бокань змусив свого 25-річного сина Володимира покинути батьківський дім і спробувати заробити на життя самостійно.
Володимир із дитинства мав серйозні травми очей, але Микола Бокань вважав їх не такими, щоб син продовжував жити на утриманні сім’ї під час голоду. Між батьком і сином спалахнув конфлікт. Володимир навіть вибив вікна у будинку та погрожував його спалити. А батькові дорікав, що той не може прогодувати сім’ю.
Врешті Володимир зміг влаштуватися на маслозавод у Батурині. «Жебрацтво, вимагання, хуліганство», - так Микола Бокань описував життя свого сина, після того, як той покинув рідний дім.
Весною 1933 року, коли найбільше лютував голод, а сім’я 10 місяців не бачила на столі хліба, 22-річний син Миколи Боканя, Костянтин, пішов працювати у колгосп. Очевидно ‒ це була його особиста ініціатива, адже батько противився колективізації.
Вже невдовзі, повертаючись із роботи знесилений Костянтин ліг у полі і за дві години помер. Микола Бокань вирішив одразу відзняти його місце загибелі.
«За два місяці роботи у колгоспі син отримав гріб, яму і підводу до кладовища ‒ ось і весь заробіток», – занотував фотограф із Батурина.
«Від такого корму худоба помирає, ‒ писав Микола Бокань. ‒ У хазяїна такого не могло статися, яким би він жорстоким не був. Завжди його можна було кинути й піти до іншого. Але якщо все «організовано», то куди ти підеш?»
У кінці 1937 року Миколу Боканя та його сина Бориса арештували. Їх звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. Під час обшуку вилучили 42 фотографії та 20 негативів. Вони і стали частиною доказів «контрреволюційної діяльності». Боканя-старшого засудили до восьми років, а його сину дали ‒ п’ять. Їм не судилося відбути й ці терміни в таборах. Борис помер наприкінці 1939-го, а його батько ‒ навесні 1942-го.
Детальніше про Миколу Боканя та трагедію його сім'ї читайте у дослідженні Анастасії Лещишин та Дар'ї Глазкової.
Дмитро Джулай, Радіо Свобода