Як це — бути останніми мешканцями села: розповідають мешканці Іванівки, що на Миколаївщині

Як живеться людям у покинутій місцині, чому не виїжджають у більш цивілізовані села та які проблеми тривожать їх найбільше? У мешканців Іванівки, що на Кривоозерщині Миколаївської області, дізнавалася журналістка Гард.City.

Місцина вражає таємничістю, красою і лякаючою порожнечею

До селища Іванівки Кривоозерської селищної територіальної громади вперше потрапила на День рибалки. Тоді приїжджі рибалки мені розповіли, мовляв, люди вимерли, будинки зруйнувалися, подвір’я вкрилися непролазними хащами, у цій глухомані можна зустріти лише охоронця Сергія. Та місцина настільки мене вразила таємничістю, красою і водночас лякаючою порожнечею, що я попросила чоловіка знову туди поїхати. Яким же було моє здивування, коли ми зустріли того самого охоронця Сергія, розговорилися з ним і дізналися, що у селі проживає одна-єдина родина. Не зустрітися з останніми мешканцями Іванівки я не могла, тому й вирушила шукати їх за півтора кілометри.

Життя було не мед

Побілену хатину ледь видно через гущину дерев. На подвір’ї порається по господарству 55-річна Зінаїда Нікітіна разом із співмешканцем Владиславом та онуком Віктором. Дізнавшись мету мого візиту, Зінаїда неохоче, та все ж погодилася поспілкуватися.

І ось про що розповіла. Родом вона із міста Копейська Челябінської області. Так склалося життя, що з першим чоловіком (нині покійним) приїхали до Іванівки ще у далекому 1985 році. У подружжя народилося п’ятеро дітей. Нині всі розлетілися по іншим містам та селам — доньки у Києві, в Улянівці, син і донька — у Первомайську. Зінаїда згадує, що життя було не мед, від покійного чоловіка натерпілася всякого. Прожила з ним 23 роки. Важко довелося у 90-х роках прогодувати велику сім’ю — і бідувала, і голодувала. Особливо бідкалися, коли корова у запуску. «Млинців напечу дітям з висівки, а сама не їм, бо й їм мало. Та ніколи не сиділа без діла, наймалася по людях, хтось хліба дасть, хтось молока чи яєць, або речі для дітей, так і вижили», — розповідає мені співрозмовниця.

Зовсім недавно в Іванівці у всіх хатах жили люди

На моє запитання, яким було селище у ті часи, відповідає: «Коли ми приїхали сюди, то у всіх хатах жили люди, десь близько 20 осіб, в основному, дачники, місцеві всі були вже у віці, тож більшість повмирали за ці роки, двох бабусь забрали до себе діти й онуки, молодші виїхали до Довгої Пристані.

Страшно не було, бо я ж не сама тут, була з дітьми. З першим чоловіком тримали господарство: корову, свиней, птицю, був хазяйновитий, поки не почав пиячити. Зараз тримаю тільки птицю».

Я поцікавилася, як Зінаїда добирається на роботу у село Довгу Пристань через річку. «Переправляюся на човні. Взимку, коли немає льоду, сиджу вдома, а коли є — йду через лід на роботу. Було таке, що два рази провалилася під лід, врятувало, що води було по плечі, тож вибралася сама. Продукти доводиться з Довгої Пристані привозити. Закуповую борошно і сама випікаю хліб. Маємо город, з овочами й фруктами проблем немає. Тим більше, що дерев фруктових вистачає, залишилися від колишніх господарів».

Із благ цивілізації у забутому людьми селищі тільки світло і мобільний зв'язок, на цьому й усе.

Найбільші проблеми: злодії та браконьєри

Здавалося б, живе родина в ідеальних умовах, у повній гармонії з природою. Тиша, спокій, благодать. Які у них можуть бути проблеми? А проблем вистачає. Найбільша — злодії. Ось і нещодавно у хату залізли, коли усі були на роботі. Забрали інструмент, бензопилу. Ще одна — браконьєри, які не надто переймаються, куди стріляти, дріб розлітається по дахах і подвір’ї. Але найбільше докучають зловмисники з Великої Мечетні, які займаються незаконною вирубкою дерев. Сухі та повалені, яких тут сотні, їх не цікавлять, а от величезні в діаметрі ріжуть безбожно. На зауваження родини — погрожують спалити хату. Поліцію викликали неодноразово, але ніхто їхати не збирається у цю глухомань. На швидку допомогу сподіватися теж не варто, особливо взимку. От і сина Зінаїда народжувала вдома.

По обидві сторони дороги, що веде до селища — будяки вище мого зросту. Коли дощі — не проїдеш зовсім.

Пригоди на кшталт Том Сойєрових

Онук Віктор, семикласник із Довгої Пристані, любить бувати у бабусі.

Тут річка, можна купатися, рибалити, все навколо належить йому, ходи і бігай, де хочеш. Він знає у селі кожну занедбану будівлю, усі руїни давно ним обстежені. Жалкує тільки, що немає з ким гратися, з однолітками тут можна було б такий пригодницький квест організувати, який не поступатиметься пригодам Тома Сойєра. Удвох із бабусиним чоловіком хлопець ходить по абрикоси. Є в селищі і гриби, і ягоди, і море лікарських рослин. А ще — криниця. Стара, але з дуже смачною прохолодною водою.

Нею користуються остання родина в селищі, рибалки та ті, що відвідують могили померлих родичів. До старого кладовища йти важко, трава у пояс. Серед поховань — і дуже давні, і 70-х років, і 2000-х. Про кожного покійного, з тих, кого знала, Зінаїда розповідає — коли і від чого помер. Є й довоєнні та воєнні поховання, але до них не добратися. «Криницю ми посвятили за порадою старожилів, бо всі покійники йдуть до води», — розповідає жінка. І додає, що односельці не раз розповідали, як ховалися на кукурудзяних полях від німецьких літаків. За селом встановлено пам'ятник на честь воїнів-визволителів. У березні 1944 у цих місцях загинуло багато радянських солдат при форсуванні Південного Бугу.

Життя тут застигло у часі

Вітя погодився бути моїм провідником, з ним пішли досліджувати покинуті хати та залишки будівель. Три хати — у досить непоганому стані. Є дах, вікна, двері, в одній із них навіть ганок у гарному стані. Та всередині — мертва тиша і порожнеча. Навіть не віриться, що колись тут вирувало життя: народжувалися дітки, святкувалися весілля і дні народження, лунав сміх господарів і гостей.

Люди ходили до річки, яка в десятках метрах від селища, мали роботу, будували плани на майбутнє, співали, веселилися й плакали. В основному, залишилися руїни будівель, погребів, літніх кухонь, навіть дачники втратили всілякий інтерес до Іванівки. «У кінець села вже не пройдеш», — зітхає Зінаїда.

Життя тут застигло у часі, але не завмерло, допоки в Іванівці живуть Зінаїда з Владиславом, бігає онук Вітя, тече річка та співають птахи, біліє їхня хата серед дерев-велетнів, що поглинають залишки людських осель.

Тетяна Дуплик, Гард.City