Боюся поховати чужу дитину й загубити свою

«Азовець» Євген Пашнюк-Пашнєв рік тому вийшов із «Азовсталі» й опинився в колонії Оленівки. Після теракту, коли росіяни підірвали барак із двома сотнями полонених, він значиться у списку загиблих. Тіла повернули до України у серпні-жовтні 2022 року. А втім, мама Євгена Наталя і досі не знає, чи є він серед них. Жінка хапається за помилки слідства, як за соломинку. І шукає сина серед живих.

Сон як передчуття біди

«24 лютого Жека подзвонив: “Мамулічко, бери найцінніше і виїжджай”. Я кажу: “Синку, у мене найцінніше — це мої діти”».

48-річна Наталія Пашнюк-Пашнєва із селища Велика Олександрівка на Херсонщині — мама двох синів і доньки. До великої війни хлопці служили у Нацгвардії. Старшого за тиждень до вторгнення запросили в полк «Азов». Саме він і благав маму тікати, а їхні з братом військові речі спалити.

«А як я можу? Відчинила шафу: один кітель пахне старшим, інший — меншеньким. Ми із чоловіком усе їхнє закопали. Попросилися в чужу машину і виїхали з окупації до Кривого Рогу. Доньку рятували, їй 17 усього», — розповідає Наталя.

29-річний Євген до останнього боронив Маріуполь, а потім з усіма «азовцями» виходив із «Азовсталі» у травні в так звану евакуацію, яка виявилася полоном. Мама присилає відео того дня, де він — худорлявий, з рудою борідкою, у камуфляжній панамі — на спині тягне удвічі важчого побратима.

«Я знайшла його пізніше. Розповів, що був на “Азовсталі” з простреленими ногами, не міг ходити. Його виносив здоровий, кремезний дядько, але перечепився через арматуру, упав і зламав ногу. Пораненого підхопив на плечі мій Женя, який пробігав біля нього. Це риса моєї дитини: він ніколи не пройде повз чужу біду», — Наталя пишається сином.

Євгена забрали в колонію Оленівки. У полоні військові вигадали, як дзвонити рідним із барака. Навколо людини з телефоном ставали великим колом і голосно перебалакувалися.

«Синочку, я тебе не чую, голосніше», — просила жінка. 

«Мамо, інакше не можна, прислухайся», — пояснював він.

Матір запевняв, що в нього все добре, а батьку зізнавався, що годують паршиво, і коли сідає на ліжко, паморочиться в голові, от-от втратить свідомість. Але допитувався, як живуть рідні, чи є що їсти їм. Благав берегти сестру: «Ти мою мушечку балуй, як принцесу. Оформте на себе мої виплати й купуйте їй усе, що вона захоче».

28 липня, напередодні теракту, Наталія не знаходила собі місця. Чомусь стали ватними ноги, не слухалися руки, на душі — каменюка. А доньці приснилося дивне. Ось їхня вузенька вуличка біля річки, а нею йдуть чоловіки. Кілька десятків. По двоє, по троє, і всі в чорному. А з них щось сиплеться і залишаються сліди. І Женя між ними. Теж у чорному, лише очі його гарні, зелені світять у душу. Каже: «Мені треба до своїх». І лишається з рідними.

Зранку 29 липня Наталя їхала в маршрутці й читала новини.

«Побачила фото згорілих, розплавлених ліжок, — у такий жар мене кинуло. Вискочила, кричала чоловіку: “Дивися, дивися, що трапилося! Дивися!”»

А донька Настя ридала: «Це попіл, мамо, це попіл сипався. Їх спалили живцем».

«Думаєш, ти в мене одна така?»

Списки із 53-ма прізвищами загиблих в Оленівці росіяни виклали у відкритий доступ відразу. Там значився і Пашнюк-Пашнєв. Як би не було важко, жінка передивлялася страшні фото із загиблими, але нікого там не впізнавала. Бачила в російських пабліках рідне прізвище і підпис: «Нацисткий каратель уничтожен в Еленовке». 

Жінка постійно повторювала: «Це не моя дитина. Сергію, (чоловік — ред.) скажи, мені що це неправда. Що це не з нами, що це не про нас. Я не вірю!»

Уже 2 серпня Наталія була в Києві. У координаційному штабі з прав поводження з військовополоненими. Їй виділили психологиню. Та обіймала жінку, гладила.

«Нічого мене на груди собі класти. Я приїхала за допомогою, — сердилася мама Євгена. — Не прощу їм ніколи, що сказали: “Списки від рашистів брехливі, не вірте. Половина хлопців живі, а кілька — вже з полону повернулися. Сидіть удома, чекайте на обмін”».

І жінка повірила у заспокійливі слова. Почала їздити до Києва, як на роботу: що дізналися, що чули, що бачили? Відповідь була незмінною: «Ми розслідуємо, списки перевіряються, дотримуйтеся режиму тиші».

Наталя входить до складу кількох жіночих онлайн-груп, де шукають полонених і зниклих безвісти чоловіків. Така група є і щодо Оленівки. Жінки самі з'ясовують інформацію, розпитують тих, кого звільнили з полону, розбирають по «шматочках» день теракту: хто де був і кого бачив. Наприклад, знають, що в бараці було не 200 полонених, а 193. Із-поміж тих, хто вижив, невдовзі за обміном повернулися восьмеро.

«Один сказав, що Жені не було того дня в бараці, інший — що не зустрічав його прізвища взагалі, а жінка, колишня полонена, чула про нього в Донецькому СІЗО. Тобто він міг перебувати там».

Тіла всіх загиблих із позначкою «Оленівка» росія віддала в серпні-жовтні минулого року. Кількох загиблих, у кого виявили збіги ДНК із ріднею, поховали.

У березні цього року матері, дружини, сестри, доньки «азовців» приїхали на чергову зустріч із представниками полку. Там їм врешті підтвердили, що російські списки збігаються з українськими. Наталя запитала про сина, але в координаційному штабі сказали, що навпроти його прізвища — знак запитання.

Наталя повернулася додому з надією, що її Женя живий, і його подадуть у списках на обмін.

Аж ось 15 квітня вона зустрілась із представником полку «Азов». І дізналася, що в полку Євген ще з липня значиться загиблим. І його ніхто не шукає.

«Не можу передати, що зі мною творилося. Десять місяців я чекаю сина з полону, він і значиться офіційно як військовополонений, вірю їм, — а ондечки що! Скільки всяких служб (зокрема, координаційний штаб, СБУ, генеральна прокуратура, Червоний хрест, — ред.) займаються цими полоненими, а контакту між ними нема».

Через кілька днів Наталя набрала слідчого поліції, який веде кримінальну справу про воєнний злочин проти її сина, здійснений російською федерацією. Спитала, як просуваються справи. До цього він жодного разу не зв'язувався з нею. 

«Варив воду, варив, а тоді: “Карочє, що вам сказати. У вас 17 лютого був перший збіг по ДНК”. А чому я, мама, нічого не знаю? Два місяці минуло…» — прошепотіла оглушена новиною.

«Думаєш, ти у мене одна така?» — відрізав.

«Так, я одна така, єдина. І син у мене такий єдиний. І щоб ти сидів у цьому кабінеті, моя дитина голими руками, без боєкомплекту відбивалася від ворогів», — кинула слухавку.

Вона розповідає про цинічну відповідь слідчого, а в голосі бринять сльози.

«Навіть якщо трапилося непоправне, подайте ж це достойно».

Одне тіло на дві родини

Наприкінці квітня через смс жінку повідомили про повторний аналіз ДНК. І що результат буде через кілька тижнів. Як показує практика, другий аналіз на 99% збігається з першим. Однак бували помилки (таке трапляється через неправильний забір ДНК у родичів, коли слідчий бере ватною паличкою епітелій із рота, а треба брати венозну кров, — ред). І ці помилки дають їй надію.

«Наприклад, є жінка, у якої чоловік значився пораненим. Тобто був в іншому списку (списків щодо Оленівки є три: загиблі, поранені та переведені в СІЗО інших міст, — ред.). Але про всяк випадок здала аналіз ДНК доньки. І був збіг, поховала чоловіка найперша з усіх. Я спілкувалася з іншою жінкою, у неї був збіг ДНК, сина поховала, виплати отримала. А він у вересні прийшов із полону. Ще випадок: у Кривому Розі був збіг щодо одного тіла на дві родини», — розповідає Наталя.

Найбільше вона боїться поховати чужу дитину і загубити свою. Хтось же лежить у тих мішках у рефрижераторах у столиці. Жінка навіть готова оглянути всі тіла і просилася сходити туди на впізнання. 

«Та хоч і завтра, — відповіли їй. — Тільки там немає чого впізнавати». 

Наталя розповідає страшні речі. 

«Батьки, які приходили по тіла, кажуть, що ті псуються. Одна мати приїхала з батьком на впізнання. А в мішку — лише субстанція. Усе тече. Для іншої пари дістали шматок хребта їхнього сина, руку, ногу і щелепу. Хлопчину пізнали по ямці від зуба, якого в нього виривали перед війною. Чому так? Чому немає умов? Чому це так розтягують? Ще у жовтні можна було когось упізнати…»

Її «чому» розсипаються у повітрі. Мовчу, бо не знаю відповіді. 

Олена Толкачова, керівниця патронатної служби «Азову» пояснила нам у коментарі, що росіяни передали тіла захисників у страшному стані. Каже, тримали тіла в себе до такого стану розкладання, щоб не можна було зробити експертизу на вибухові речовини, і цим самим довести здійснений воєнний злочин. Після того, як тіла розмістили у рефрижераторах, судмедексперти зробили все, щоб зібрати ДНК загиблих і внести результати до бази. Ця робота вже завершена. Далі — справа за слідчими.

«Я чіплятимуся за ниточку до останнього»

Наталя з іншими жінками ходила на мітинги, їздила на різні збори і втратила надію, що Україна зможе допомогти знайти й повернути сина. Тому разом із чотирма такими ж активістками поїхала шукати правду за кордон. У Женеву, в ООН і в Міжнародну організацію Червоного хреста. Наталя готова навіть їхати до країни-агресора й шукати сина по колоніях. 

«Ми родиною не живемо весь цей час. Ми нічого не бачимо навколо себе. Я не спала до березня, поки не стався гіпертонічний криз, зараз п’ю антидепресанти. Але в мене немає істерик, сліз, я вірю, вся наша родина вірить, що Жека живий. У Насті геть зламався телефон. Прошу: “Давай купимо”, — “Ні, мені Женя обіцяв, я дотерплю, я дочекаюся”. А молодший Павло оце подзвонив на День матері й каже: “Вітаю тебе від обох синів”».

Про себе жінка вигадала нове слово «скремнилася», тобто стала, як кремінь. Питаю, чи прийме вона те, що син загинув, якщо підтвердиться результат другого аналізу ДНК.

«Ні, він живий. Не вірю, що як мати не відчула б, що моєї дитини нема. Недавно почула про жінку, якій прийшла звістка про смерть сина, а він подзвонив із колонії та привітав її з днем народження. У таке чудо я вірю більше, ніж у ДНК. Я чіплятимуся за соломинку, за найтоншу ниточку до останнього, але знайду свого сина».

Автор: Наталія Мазіна

Джерело: «Громадське телебачення»