Найціннішим досягненням незалежності вважаю набуття справжньої свободи, - Тарас Кремінь

Ростислав ШУРМА,
генеральний директор
ВАТ «Запорізький металургійний комбінат
«Запоріжсталь»
(Запоріжжя):

— Переконаний, що для більшості українців День Незалежності — значуще загальнонародне свято, яке дає нам можливість відчувати себе єдиною нацією. Для мене це особисте свято, рівнозначне за відчуттями і сприйняттям власному дню народження... Коли Україна здобула незалежність, мені було лише 7 років — вік формування характеру, особистості. Виховати з мене людину, відповідальну за свої слова і вчинки, що вміє нести відповідальність за людей, не боятися труднощів і досягати поставлених цілей, зміг мій батько Ігор Шурма. Я отримав чудову освіту, він сформував мій характер, зміцнив віру в людей, у свою країну, прищепив життєві принципи, які неодноразово допомагали в моїй професійній діяльності. Мій батько — один із покоління тих небайдужих людей, які змогли зробити нашу Україну незалежною державою.

Ольга ПАСІЧНИК,
солістка Варшавської
камерної опери
(Рівне):

— Незалежність рідної України лише сприяла моїм виступам на європейських сценах. Чимало проектів ми втілюємо разом із сестрою Наталею — вона піаністка, живе із сім’єю у Швеції. Щирий інтерес людей світу до України допомагає нам збирати повні зали. Але й ми не оминаємо нагоди заявити про себе як про українських виконавиць: музика наших композиторів — в ефірі європейських радіостанцій. Ось тільки для запису збірника українських народних романсів і пісень «Думки» спонсорів вдалося знайти не в Україні, а у Франції.

Іван РИБАК,
консультант підприємства
«ЗахідЕкоГруп»
(Івано-Франківськ):

— День Незалежності України у моїй родині відзначають на рівні з Різдвом Христовим та Великоднем. Мої діди-прадіди долучилися до національної боротьби за незалежність. Бабуся Ганна Юріївна була зв’язковою УПА, а за радянських часів — єдиним на Прикарпатті позапартійним директором школи. Дідусь Іван Михайлович у Другу світову війну рядовим дійшов до Будапешта, а потім теж працював на освітянській ниві. Мій прадід по маминій лінії Юрій Геник товаришував з Іваном Франком, засновував сільські хати-читальні.

За незалежності я ствердився як підприємець, управлінець, громадський лідер. Мав успіхи у бізнесі й на управлінській ниві, працюючи у сфері екології. Я зробив себе сам — без протекції та кумівства, тож і почуваюся вільною людиною у вільній країні.

Тарас КРЕМІНЬ,
кандидат філологічних наук, депутат
Миколаївської обласної ради
(Миколаїв):

— Найціннішим та найвагомішим досягненням нашої незалежності вважаю набуття справжньої свободи, відродження української духовності, самосвідомості народу. Перші роки свободи гартували моє покоління 1990-х. Перед очима — перші збори демократичних сил біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, де ми з батьками заспівали «Ой, у лузі червона калина»; здобуте право на вивчення у російськомовній школі української мови; заборона будівництва ГЕС на бузьких порогах; зустрічі з кандидатом в президенти В. Чорноволом; виступи біля новенького меморіалу М. Аркаса.

Хоч би якими були прогнози песимістів, підстав для печалі меншає, бо наша сила — в не збагненому досі людському потенціалі, долях тих співвітчизників, які не хочуть руїни. Розрізняючи брехню й істину, в океані політичної кон’юнктури, поразок та падінь, через які, на жаль, чимало втрачено, моє покоління бачить пряму дорогу нашої вільної та сильної держави.

Елемир КЕВСЕГІ,
головний редактор обласної угорськомовної
газети «Karpati Igaz Szo»
(Закарпаття):

— У 1991-му народився мій син Золтан, тоді ж утворилася незалежна Українська держава. Як абсолютна більшість угорців нашого краю, я голосував і за незалежність країни, і за самоврядну територію Закарпаття. Найбільше задоволений від того, що перебудова суспільства пройшла без кровопролиття. Ми стаємо ближчими до Європи. У нас, угорців, наприклад, є все, щоб зберігати національну ідентичність, мову, культуру. Сподіваюся, що ухвалення «мовного» закону дасть змогу зробити угорську мову регіональною в моєму краї. Добре, якщо будуть втілені результати всезакарпатського референдуму щодо самоврядності регіону. Хотілося б збільшення матеріальної підтримки для етнічних груп. У нас на такі цілі з держбюджету виділяють 5 млн грн, тоді як витрати маленької Словаччини — 4,5 млн євро. У всіх країнах Центральної Європи підтримують періодичні видання нацменшин, а в нас вони, у тому числі й керована мною газета «Karpati Igaz Szo», з бюджету не отримують ні копійки. Упевнений, що зміни до кращого — попереду.

Василь ГЕЙ,
поет, прозаїк, публіцист,
заслужений діяч мистецтв України
(Луцьк):

— Незалежність дала мені найнеобхідніше, що потрібно митцеві й письменникові зокрема, — свободу. Її нині не повною мірою відчувають журналісти, більшість із яких мусить працювати в ЗМІ того чи іншого олігарха і обслуговувати його інтереси. Але українські письменники, на щастя, її нині мають!..

Проте непокоїть не бачений за два минулих десятиліття наступ на українську мову, що зміцнів із ухваленням закону «про язик». Це не тільки зайва напруга у суспільстві, а й вбивання великого клина у ментальний поділ України, який уже існує. Боротьба за владу була, є і завжди буде. Але не за рахунок основи української державності вона має проводитися!..

Маргарита МАЛЮКОВА,
випускниця спеціалізованої школи
№ 166 «Вертикаль», набрала під час
ЗНО максимальні 600 балів
(Харків):

— Моє дитинство та шкільні роки минули в Україні — незалежній соборній демократичній державі. Цей світ став для мене звичним. Адже кого з моїх однолітків здивує жовто-блакитний прапор чи гімн П. Чубинського?

Однак, вивчаючи історію нашої країни, розумію: не можна сприймати це як належне. Суверенітет — це скарб, якого наш народ прагнув не одне століття. А моєму поколінню він дістався як дарунок долі. Ми вивчаємо українську мову. Читаємо твори, що їх десятиліттями забороняли. Пишаємося здобутками українських митців. Усвідомлюю, що два десятиліття тому мій світогляд був би іншим.

Цього року їду навчатися за кордоном. Здавалося б, яка тепер різниця, звідки я походжу? Але для мене різниця істотна. Ніколи не вагатимуся з відповіддю на питання: де моя домівка? Моя Батьківщина — Україна. Моє покоління об’єднує національна свідомість. Хоч би де була, завжди плекатиму в собі почуття належності до українського народу.

Володимир СЕРЕДА,
голова об’єднання товариств
депортованих українців Закерзоння,
голова товариства «Надсяння», фізик
(Львів):

— Я щаслива людина, бо живу в незалежній Україні! І це було мрією всього мого життя. Мені довелося опинитися в епіцентрі бурхливих політичних подій середини 1980-х років: долучився до становлення НРУ, діяльності Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, просвітництво стало домінантним у депутатській роботі. Це моя сутність, яка передалась у спадок від батьків. І ми, сучасники, маємо реалізувати мрію багатьох поколінь — утвердити соборну незалежну державу!

Проголошення державної незалежності дало змогу зняти табу на трагічні сторінки українсько-польських відносин і розповісти сучасникам правду про переселенські акції воєнних і повоєнних років. За цей час зробили чимало: стараннями очевидців, які пройшли крізь жорна репресій, депортацій, висвітлили правду про трагедію Павлукоми, Піскурович, сотень інших українських сіл, концтабору Явожно. Продовжуємо відкривати завісу секретності над іншими трагічними подіями: цими днями депортовані згадають закатовані у 1945 році українські родини із сіл Сівчина, Березка, Бахів (нині територія Польщі), вшануємо жертв концтабору

Анатолій ОНАЙКО,
директор СТОВ «Перемога»
Лебединського району
(Суми):

— Наприкінці 1980-х років село Павленкове оголосили неперспективним і, образно кажучи, поставили на ньому хрест. На щастя, песимісти поспішили. Напередодні проголошення незалежної України ми створили окреме сільськогосподарське товариство з промовистою назвою «Перемога», яке міцніло і виростало разом із державою. Пережили стільки, що не переказати. Однак перемогли.

Нині павленківське товариство — одне з економічно міцних аграрних підприємств Сумщини, а село не тільки не занепадає, а невпинно розвивається. Понад 300 селян мають усе, що потрібно для повноцінного і комфортного життя, — будинки з природним газом, магазини, пошту, клуб, бібліотеку, школу, дитячий садок, ФАП.

А якби не День Незалежності, на карті України сьогодні було б менше на один сільський населений пункт. 

Олег ГЕРМАН,
поет, науковець, заслужений діяч
мистецтв України
(Тернопіль):

— Батько, який усе життя боровся за волю, перед смертю запитав мене: «А що ж буде далі з Україною?» Сльоза котилася по його щоці, а уста зболено шепотіли Шевченкове: «А ще гірше спати, спати і спати на волі»…

Набуття Незалежності повернуло надію мені й моїм дітям, усім, хто любить цю святу землю. Я відчув енергетику пробудженої гідності українства. Я повірив у достойне майбуття. Повірив і творив його руками і серцем два десятиліття. Гірко нині бачити зневагу й ненависть до українського слова, історії, традицій. Щось не те і не так будуємо, браття! Тому знову ставлю перед собою і вами батькове запитання: «А що буде далі з Україною? Що?»

Адже усе в наших руках. Та Незалежність повертає мою надію та віру, зміцнює любов’ю та впевненням: «Україна, тату, є і буде назавжди!»  

Леся ПОГРЕБНЯК, 
науковець Національного
педагогічного університету
імені В. Г. Короленка
(Полтава):

— Разом із незалежністю держави незалежність, на жаль, не прийшла у свідомість її громадян. Ми, молодь, стали розкутими, самостійними, більш вільними. Але насправді ми ще дуже залежимо від різних чинників — чиновників, іноземних кредиторів, економічної нестабільності, непрацюючих соціальних програм. Ми — в’язні твердження «Є гроші — буде все». Цю думку нам навіює навколишнє життя та його стереотипи. Тільки українці поважають конюхів і співчувають пасічникам, сміються з коси і натхненно шукають в аптеках помаранчеві презервативи...

На жаль, Україна була й ще лишається маріонеткою, яка, щоправда, прагне позбутися набридлих ниточок, що ними смикають її у різні боки. А чи не приведе це прагнення до того, що зрештою всі нитки буде обірвано, а маріонетка перетвориться на банальний цирковий мотлох?!

Однак незалежність України подарувала нам визнання у світі, досвід демократичного устрою. Майбутнє наших дітей — у наших руках. Вершімо його совісно! 

Ярослав ТЕПЛИЙ,
співак і композитор,
мистецький керівник вокального
дуету «Червоне та чорне»,
дослідник історії і культури лемків
(Житомир):

— Лише завдяки здобуттю Україною незалежності примусово депортовані з території Польщі в Україну етнічні українці, зокрема лемки-русини, що віками населяли землі в Центральній Європі, змогли безбоязно нагадати собі і світу, хто вони і якого роду. За великим рахунком, саме ми дали приклад того, як не відділяючись від єдиного за національною ознакою українства, шанувати і берегти свою ідентичність і культурну самобутність. Цим на сьогодні можуть похвалитись хіба що лемки, бойки і гуцули, хоча ще пам’ятні часи, коли кожен безпомилково розрізняв навіть за особливостями вимоги і стилем одягу поліщуків і литвинів, подолян і слобожан.

Доводиться констатувати, що нині ми живемо у період, який можна умовно назвати часом «третього покоління». Маю на увазі, що наші діди володіли безцінним культурно-фольклорним багатством, якому через його буденну звичність не надавалось належної уваги. Батьки пам’ятали і знали більшість цих духовних скарбів, але мало кому з дітей передали цей спадок, щоб не наражати їх на звинувачення у «націоналізмі».

Час вже зрозуміти, що як не може бути патріотом своєї Вітчизни громадянин, якому не болить доля його краю, так само не може бути українцем людина, яка не знає і не шанує своєї малої батьківщини і свого роду, рідної мови і пісні. 

Дмитро БОРИСОВ,
ресторатор, шеф-кухар
(Київ):

— Незалежність дала нам дуже багато. Передусім можливість займатись улюбленою справою, а не бути у планово-розподільчій системі Союзу. Коли потрібно було йти працювати туди, куди тебе направляли. Проте є й зворотний бік медалі: щодня доводиться дуже багато енергійно і креативно працювати, щоб заробляти достатньо грошей для себе і своєї родини. Дуже добре, коли справа, якою займаєшся, приносить не лише прибуток, а й задоволення. Вважаю, що ми отримали право вибору, і це головне!

Артем СЕМЕНЮК,
депутат обласної ради,
підприємець
(Чернівці):

— Днями мені виповнилося 29. Моїй Вітчизні — 21 рік. Для громадянина це вік повноліття, для держави — лише початок власної історії. Молодому бізнесменові, депутатові, політикові, мені складно порівнювати минувшину і сьогодення. Знаю одне: за часів Незалежності перед моїм поколінням відкрилися нові обрії для самоствердження — в навчанні,бізнесі, кар’єрі, у побудові вільного життя не в чужих краях, а на рідних теренах. Нині я міцно стою на землі. Зі мною справа мого життя, поруч — тисячі земляків зі своїми радощами і бідами, мріями та надіями. Я вдячний долі за щастя бути серед них і працювати на благо Буковини — краю, в якому варто жити. 

Андрій JANDY,
композитор
(Дніпропетровськ):

— Я б сказав позитивно, проте не від становлення України як незалежної держави, а від зміни режиму з комуністичного на демократичний. Хоч до американської демократії нам ще далеко.

Однак із набуттям Україною незалежності для радянських людей відчинилися двері у світ. Люди зрозуміли, що він значно більший, ніж здавалось раніше, адже ми отримали можливість виїжджати за кордон. І, звісно, Інтернет, який став головним зв’язківцем між молодою, але консервативною і вихованою на радянських ідеалах Україною і світом, чиє ставлення до ноу-хау вже набуло буденного характеру. Проте для одних Інтернет — безмежні можливості, для інших, чиї діти потонули в просторах інформаційного павутиння, — кара. Зрозуміло одне: Інтернет став невід’ємною частиною життя більшості українців.

Ще один плюс — широкий асортимент товарів, який з’явився у продажу, щоправда, їх ціна зависока, а це вже мінус.