Без Криму. Як відпочивається на Чорному морі. Короткий гід по узбережжю

Уже другий рік активний літній курортний і туристичний сезон минає без Криму. І хоч є дані, наприклад, про сто тисяч українців, що поїхали на відпочинок до захопленого півострова (їх навів колишній міністр курортів і туризму АРК в ефірі 5 каналу), загалом Крим, звісно, перестав бути однією з головних туристично-курортних зон для наших сівгромадян.

Біль і приниження від втрати територій часто компенсують жартами. Один із популярних – фотографія переповненого людьми пляжу де-небудь на Одещині чи Херсонщині з підписом про, відповідно, одеських чи херсонських підприємців, які передають щиру подяку підприємцям Криму. Справді, курорти українського причорномор’я переживають помітний бум і пляжі здебільшого дійсно повні під зав’язку.

"Я ще такого сезону не пам'ятаю", - говорив один сторож у Затоці, показова деталь, сказав він це цілком природньою українською мовою. 

І якщо це однозначно добре та поживно для туристочно-курортного бізнесу областей, котрі встояли під російським тиском у 2014-му, то цікаво подивитися також і на те, чи багато задоволення і релаксу отримують від «альтернативного чорномор’я» самі гості південних країв, їх декількох важливих точок.

Одразу обумовимо: звичайно, насправді жодних повноцінних «кримозамінювачів» в Україні сьогодні немає. 

Морські й приморські місцини Миколаївської, Одеської, Херсонської та Запорізької областей не мають ані такого клімату, як на південному узбережжі Криму, ані такої концентрації пам’яток архітектури, природи, археології, історії, як на «півострові спотикання».

Це треба прийняти як факт. Зате є певна кількість природних і рукотворних цікавинок, кілька гарних і вартих уваги міст, степ, лікувальні грязі й нарешті море з лиманами. Тобто, збиратись у подорож усе-таки є заради чого.

Ольвія. Розкопки над пляжем

Ось, приміром, Ольвія. Це – руїни на місці античного грецького міста в селі Парутине під Миколаєвом. Колонія вихідців з Мілета, як вважається, існувала з VII століття до нашої ери до IV століття нашої ери, була одним із найбільших грецьких центрів у Північному Причорномор’ї.

Тут торгували, карбували монети з дельфінами, зводили храми язичницьким богам і періодично воювали з «варварами» (хоч часом і потрапляли в залежність від них). На високому березі над Дніпровсько-Бузьким лиманом сьогодні збереглися переважно фундаменти різних будівель – від храмів до казарм пізніших римських легіонерів.

Є курган, є затишний маячок – правда, зовсім уже не античних часів, - нарешті є багато розкопок, тож просто під ногами на стежках лежить ціла купа черепків, ними тут колись навіть вистелювали вулиці. В Ольвії зараз заповідник, працюють одразу два музеї. 

Поза власне музейною територією, себто трохи південніше, берег лиману під пагорбами дуже затишний і зручний для купання. Дехто ставить тут наметові табори, але це не завжди просто туристи. Частенько мешканці наметів проводять цілий день за перекопуванням і просіюванням ґрунту на сусідніх із «канонічною» Ольвією горбах.

Адже вважається, що далеко не вся територія полісу охоплена розкопками та взята під охорону державою, зокрема, помітна частина міста буцімто перебуває під водою… У кожному разі купатися тут – суцільне задоволення, потішать вас і монументальні краєвиди.

Ольвія – рідкісне місце на підконтрольному Україні Причорномор’ї, де немає великих натовпів. Власне, про Ольвію не так і багато людей взагалі знають, а хто чув, часто не впевнений, чи там щось збереглося. 

В принципі, основна інформація є в інтернеті, але це ж потрібно мати якийсь привід її там шукати! Тут би знадобилася якась інформаційна, пізнавальна кампанія. Зрештою, елементарна реклама в сусідніх крупних містах, звідки рухаються приїжджі.

Проте навіть якщо змотивувати-таки більшу кількість людей відвідувати Ольвію, вони неодмінно зустрінуться з низкою труднощів. Наприклад, транспорт. Основний спосіб дістатись Ольвії – приїхати туди з Миколаєва автобусом Очаків-Миколаїв (рейс не основною трасою, а через села на узбережжі). 

Це і зайвий привід погуляти в Миколаєві, де теж симпатичний лиман, непогані сквери й парки, кілька стильних архітектурних пам’яток доби класицизму, музеї. Але сам автобус – зовсім старий радянський «ЛАЗ», ходить не надто часто й не надто зручною геть убитою трасою, їздити якою власним транспортом теж заняття на любителя.

В самому Парутиному де-не-де здають кімнати для нічлігу, та знайти їх так просто, часто вони виявляються зайнятими: наприклад, авторові цих рядків довелося проситися на нічліг до гуртожитку біля автобусної зупинки. А вечірнього громадського транспорту з Парутиного хоч до Очакова, хоч до Миколаєва немає.

Про інші елементи туристичної інфраструктури теж не особливо випадає говорити. Тобто, Ольвія – краса й культурно-історичний символ у чистому вигляді, для тих, хто готовий долати перешкоди, а не просто розслаблено насолоджуватися південним повітрям і краєвидим. Це підійде не всім і не завжди.

Чи вистачить стоячих місць у маршрутці на Одесу

Їду в Очаків, одне з головних курортних містечок Миколаївщини. Лиман тут переходить уже в звичайне море. Пляжі цілком прийнятні. Але решта умов не настільки сприятливі. Так, у перші дні серпня тут були переповнені будиночки, квартири й готельні номери. У рідкісних вільних місцях господарі не хотіли брати на короткий термін. 

При тому, з їх же слів, у місті вже кілька днів не було води, й по неї ходили на пляж. Транспортна система в Очакові, звісно, не до порівняння з Парутиним, але теж далека від ідеалу. Зате з Очакова корабликом можна перепливти на Кінбурнську косу з чудовим особливо чистим морем і заповідною природою. 

У самому місті, треба відзначити, коса особливо не рекламується, кораблів туди треба шукати, досить швидко орієнтуючись на місці.

Ще один відомий миколаївський курорт – Рибаківка. Його головна родзинка – це острів Березань, на якому в різні часи були міста, фортеці й просто контрольні пункти, а тепер живуть археологи і можна поблукати серед романтичного степу, руїн, на вітрі, котрий рятує від усюдисущого сонця. Дерев і тіні в українському Причорномор’ї, м’яко кажучи, негусто. 

Окрім острова, Рибаківка нічим особливо не вирізняється. Мілке море, досить умовна інфраструктура, пляжі майже без тіні. Втім, людей тут повно, переночувати в місцях із дуже різним рівнем комфорту й цін не так і просто. 

Кораблі до Березані ходять із пляжу зранку і серед дня, перебування на острові триває лише одну годину та супроводжується досить елементарною, наївною екскурсією.

Маршрутки з Рибаківки до Миколаєва вирушають часто, до Одеси - лише двічі на день, і квитки на них потрібно замовляти телефоном не менш, ніж за добу, інакше в кращому разі запропонують їхати стоячи (знову ж, з урахуванням якості місцевих доріг).

На Одещині - краще

Відчутно краща ситуація з інфраструктурою в основних туристичних і курортних точках Одеської області, хоч транспорт і тут завжди шалено переповнений. 

Зате, скажімо, в Білгороді-Дністровському, місті, що славиться своєю масштабною й ефектною фортецею, але рідше згадують про руїни античної Тіри чи про вірменську й грецьку церкви XIII-XIV століть, розташовані неподалік, поселитися можна без проблем.

Із Білгорода також ходять електрички й маршрутки найгарячішим «купальним» маршрутом – через Затоку, Кароліно-Бугаз та менші курортні місцини на косі між Дністровським лиманом і морем чи коло неї аж до самої Одеси (де скрізь також безумні натовпи).

Цього літа Чорне море дуже приємне й чисте. Цього літа пам’ятки Одещини, Миколаївщини та суміжних країв привертають особливу увагу. Ціни – надзвичайно різні. Десь не можна було знайти нічого дешевше за кількасот гривень на ніч, десь у казковий спосіб обходилося кількадесятьма. 

Шляхом Криму чи Грузії?

Багато кого потішить і відсутність сумнозвісних кримських проявів українофобії. Навпаки, в багатьох із описаних міст і сіл більшість або помітна частина місцевого населення україномовна.

Головна проблема нашої приморської території – брак інфраструктури, бруд, занедбаність, дезорганізація, необов’язкове ставлення до санітарії. Інакше кажучи, ці курорти, пам’ятки й просто міста не дуже готові до напливу людей, який тут стався і, напевно, далі лише посилюватиметься. Тож будь-яка подорож тут потребує дуже і дуже ретельного планування.

Перетворення з самозаглибленої провінції на відпочинкову зону – чимала робота: і технічна, і психологічна. Питання лише в тому, чи робитиметься вона. Чи будуть відбуватися зміни в інфраструктурі, чи поліпшуватимуть умови, якщо й так попит великий, якщо й так сюди приїздить купа людей? 

Адже можна обмежитися підняттям цін! Чи обере наше Причорномор’я цей, по суті, кримський шлях (хоча з транспортом в українському Криму було трохи полегше – зате гірше з цінами й хамством), чи таки спробує створити, як про це іноді кажуть, «українське Батумі», гадаю, стане зрозуміло вже ближчим часом.

Олег Коцарев, Тексти.org.ua