«Вижили в пеклі». Історії катівні Херсона

За понад 8 місяців окупації Херсонщини щонайменше тисяча людей зазнала нелюдських тортур в 11 катівнях російських військових. І це лише попередні цифри, без урахування тимчасово окупованого Лівобережжя.

Кати «садили на підвал» не лише колишніх військових. Жертвами ставали цивільні за свою проукраїнську позицію. Вибивали «показання» не тільки кийками – до кривавих ран, зламаних ребер і кінцівок. Систематично застосовували «процедуру», як її називали самі загарбники, сексуального насильства — катування геніталій електричним струмом. Особливо непокірних топили до непритомності.

На жаль, не всі витримали це пекло на землі. Декого після «допитів» уранці в камері намагалися розбудити, вони вже були холодні.

Три молоді чоловіки з Херсона, яким вдалося вижити, розповіли свої історії полону в одній такій катівні.

«Посадили на підвал за українські прапори»

З херсонцями, які пережили катування, ми зустрілися вранці в холі київської лікарні. Молоді чоловіки зголосилися відкрито говорити про нелюдські тортури та пережите. До столиці їх привезли слідчі прокурори області, щоб обстежити і надати необхідну медичну допомогу.

Худорлявий Олексій Сівак (38 років, у мирному житті був моряком і зварювальником) починає першим. Він дуже добре пам’ятає 24 лютого. «Усі прокинулися від вибухів. І з цього дня в нас почалося нове життя. Час зупинився на цьому 24 числі. Настав вакуум, який перейшов в окупацію», — каже він.

Його херсонський сусід «через паркан» і другий постраждалий Роман Шаповаленко (38 років, за освітою теж моряк, але працював не за спеціальністю) додає: «Окупація почалася з окружної дороги, та ще до 5-ї години я віз на автівці військових на аеродром. Тоді вони сказали, що це не навчання, а справжня війна. Почався хаос, черги на заправках. Уже о 7-й ранку я об'їхав усе місто, а ближче до обіду по Антонівському мосту почали рухатися колони орків. Повністю нас окупували 1 березня».

За словами чоловіків, місцеві реагували на це по-різному. Хтось з українськими прапорами намагався зупинити танки. Інші евакуювалися через Білозерку. «Перші дні люди насправді не розуміли до кінця, що відбувається. Мовляв, за пару днів усе мине. Ми з Романом не виїхали, бо ситуація в нас схожа: у мене теща — інвалід, у нього — лежача мати», — говорить Олексій.

Два сусіди по ночах розвішувати національні прапори та банери з українською символікою на вулицях неподалік своїх хат. «Ми це робили практично постійно з початку окупації. Я малював банери. Разом виїжджали на авто та розвішували. Після Дня Незалежності, коли ми повісили прапори на стовпи, вже 25 серпня до нас у хату на двох бусах приїхали феесбешники та військові у важкому спорядженні. Це наше припущення, що взяли саме за нашу акцію з прапорами на 24 число. Утім не виключаємо, що хтось з місцевих давно здав. Та це лише припущення. Варіантів може бути багато. Бо ж ми себе позначили зі самого початку тим, що вішали прапори за метрів 100 в обидва боки від своїх будинків», — згадує Роман.

За його словами, того дня до хати вломилися четверо окупантів, які почали все перевертати, шукаючи зброю, наркотики та українську символіку. «Звісно, нічого не знайшли. Тоді взялися жорстко пресувати: «Кажи – де!?» Усе це бачила моя родина: донька, мати, сестра, чого я не хотів. У телефоні знайшли листування, де я називав орків своїми словами. За це вони зачепилися. Я сам вийшов з будинку. Рідним обіцяли мене повернути за 10 хвилин. Так я і поїхав на 54 дні до катівні. Кожен з нас рахував дні, бо ми відмічали їх на стіні крейдою, як ото Робінзон», — продовжує він. Наче посміхається, але руки постійно тремтять.

Олексія забрали того самого дня через півтори години. «Однак у мене все було не так м’яко. Мене дуже сильно били. Особливо по голові. Питання були ті самі: де зброя, де позиції ЗСУ? Окрім ФСБ і російських військових, на обшуку та побитті були два колаборанти. Хоча насправді як такого й обшуку не було. Чесно кажучи, багато не пам’ятаю, бо так побили, що голова гуділа і я не розумів, де вже знаходжуся. Били за все: порожня пляшка — це коктейль Молотова, якась мотузка — це бомба, паяльник, яким я навіть не вмію користуватися, – це для виготовлення вибухівки. То був жах. 

Жінка в цей час ховалася в старому літньому будинку поряд. Її знайшли і примусили підписати протокол «обшуку». Прочитати його не дали, попередивши, що в разі непідписання теж заберуть. Після цього мене відвезли на добу до поліцейської дільниці на вулиці Маяковського. Де в маленькій коморі без нічого я ночував. Шукали телефон, який я, як їм сказав, викинув у нашу річку. Тож на ранок мене привезли туди. Дали гранату в руку й наказали бігти. Ставили на коліна, направляли пістолета до скроні, питаючи, чи справді телефон у річці. А вже 26 серпня привезли на підвал, де я пробув 57 днів», — розповідає він, знизуючи плечима.

«Повний комплекс процедур»: катували, топили, забивали до смерті

Хлопців привезли до слідчого ізолятора. У мирний час це було СІЗО європейського типу: з камерами спостереження, телевізорами, кімнатами після ремонту на вулиці Теплоенергетиків, 3. «Але орки всі телевізори та зручності відразу познімали. На перших поверхах вони організували катівні, де під час «процедур», як це називали, навмисно відчиняли вікна, аби всі чули крики людей. Коли ж говорили між собою, то зачиняли їх, щоб ніхто не знав про їхні балачки», — продовжує Роман.

За їхніми словами, кожного полоненого для початку «садили на стакан». «Це така маленька кімнатка з прозорими скляними стінами. Нам одягали на обличчя шапки. Кайданки на руки — позаду стільця. Так людей тримали годинами. Я благав хоча б послабити трохи руки, а вони сміялися, що загубили ключі. Заборонялося також піднімати голову. І це був лише початок. Потім був допит», — розказує він.

А Олексій перебиває: «Це був не допит, а повноцінні тортури».

«Ага, електрофорез», — киває Роман, намагаючись шуткувати.

«Підключали до різних органів дроти з такого ще радянського пристрою з телефоном і пускали струм. До вух, до геніталій. Біль відрізняється від побиття гумовою дубинкою. Уже в камерах, нагорі, за криками людей знизу ми відрізняли струм», — згадує жахи Олексій.

Роман зізнається: «Якщо іншим орки вішали дроти на геніталії, то мене самого змушували це робити».

Запитання під час знущань були ті самі: де зброя, кому допомагав у ЗСУ, чому волонтерив. «Говорили, що ми за суп у літніх мешканців отримуємо інформацію про позиції росіян. Вимагали здавати ДРГ, схрони, знайомих військових і тих, хто підтримує українську владу. Усе зводилося до стандартного: «Говори! Чого мовчиш!?»

Такі допити відбувалися періодично. Когось навмисно катували кілька днів поспіль і годинами. «Били до крові по тих самих місцях. Одному хлопцю розбили сідниці в неймовірного розміру якусь масу. У камері хоча б мокру ганчірку йому давали, щоб стало легше. Думали: ну, хоча б наступного дня бити там не будуть. Однак його забирали, а потім приносили забитого знову. Одного разу інший хлопець просто не прокинувся. Ми до нього вранці: «Ігорьок, вставай!» – а він холодний. У таких випадках окупанти казали: «Ну, трохи перестаралися». Тоді всіх нас вивели з камери до іншої кімнати, тіло кудись забрали. Мені під час побиттів зламали ребра, то я просив не бити туди. Зрозуміло, що це їх не зупиняло», — каже Роман.

Він також розповів про особливо важкі дні для себе. «Після попереднього допиту наступного дня мене спитали: «Обирай, що тобі сподобалося вчора найбільше?» Я візьми та скажи: «У вас тут такий атракціон усього». На що вони обізвали мене гумористом і пообіцяли: «Тоді отримаєш весь «комплекс процедур».

Окрім струму та побиття, чоловікові вдягнули на обличчя його ж футболку. Повалили на підлогу й почали заливати водою, допоки не знепритомнів. Скільки разів повторили це, Роман не пам’ятає. Коли вже отямився, його змусили вимити ту підлогу. «Ще жалілися, що погано помив. Примусили перемивати».

Роман каже, що його не ґвалтували, але залякували, що «посадять зараз на пляшку, роздягали, показували її».

Так тривало три дні. «Один з катів для повного комплексу вставив ніж у ногу – колупав її. Продовжували топити. Коли ж зрозуміли, що після всього я б усе сказав, то повернули до камери. Але там іншим заявили: «Він не спить». За порушення наказу спати не давали вже всій камері. Дали аркуш, ручку: «Здай тих, хто за Україну. Згадуй». Наступного дня знову ці самі тортури».

У невеликих камерах максимум на 3-5 осіб перебувало іноді до десятка людей. В одній, як чули чоловіки, були жінки. За їхніми свідченнями, до них фізичних тортур не було. «Якщо четверо нар без матраців на 8 людей, то решта в кімнаті спали на голій підлозі. Під головою — пуста пластмасова пляшка. Мені ж хлопці дали картонку. На початку годували раз на день, увечері — чай без цукру. На вулицю не виводили за весь час утримання. Туалет був усередині», — продовжує він.

Усіх змушували час від часу співати російський гімн. Новачків його мали навчити співкамерники, ще й якнайшвидше, бо за незнання гімну не дозволяли спати. То хлопці пішли на хитрість: ручкою написали текст на ганчірці й повісили на дверях, аби окупанти не бачили. Так і співали.

Олексій додав цікаву деталь. «У камери ніхто з них не заходив. Уявляєте? Вони реально нас боялися, коли ми були разом. Називали лише прізвища, тоді треба було нахилитися, підготувати руки ззаду й так рухатися до виходу на допит. Та одного разу якимось дивом російський кат – до речі, найзліший з них усіх – випадково опинився всередині камери, а двері раптом за ним зачинилися. Бачили б ви його очі, а як він грюкав і верещав, аби його випустили».

«Я здавав позиції орків. За це мене здали свої»

Петро Жадан (39 років, колишній військовий: у 2015–2021 роках служив за контрактом у піхоті та артилерії на Маріупольському та Донецькому напрямках) у перший день повномасштабного вторгнення чекав на дзвінок з військкомату.

«Однак самого військкомату вже не було 24 лютого. Військових також не було наступного дня. Прийшло 1 березня – усе було окуповано. З моїми документами мене не пропустили б на блокпостах. Та й їхати я не намагався. Був би на підвалі ще раніше», — почав він свою історію.