Підземна річка Миколаєва: правда чи вигадка?

125 років тому Миколаїв відвідав один із найбільших гігієністів світу професор Федір Ерісман. Досліджуючи питну воду колодязів, а також вивчивши санітарний стан, він аргументовано довів: місто має всі шанси стати успішним, але з урахуванням ефективного використання ресурсів підземної річки. Якщо вона є насправді, що ми знаємо про неї?

Випускник Цюріхського університету Фрідріх Гульдрейх (24.11.1842 – 13.11.1915), який з переїздом до Москви змінив ім’я на Федора Федоровича Ерісмана, став не тільки «батьком соціальної гігієни», доктором медицини honoris causa Московського університету, ініціатором створення Гігієнічного інституту, найбільшої санстанції для систематичного дослідження харчових продуктів у торговельній мережі імперії (нині – Московський НДІ гігієни імені Ф.Ф. Ерісмана). Він – теоретик у галузі водопостачання і водовідведення, чиї статті в «Енциклопедії Ефрона і Брокгауза» стали  основоположними для розвитку комунального господарства. Також йому належить авторство концепцій освітлення навчальних аудиторій та їх вплив на зір дітей, харчування робітників в залежності від фізичних навантажень, а ще — проект шкільної парти, яка понад століття служить системі освіти. Відомо, що дружиною гігієніста була перша в імперії жінка-лікар Надія Суслова, сестра якої – Аполлінарія – прототип Настасії Пилипівни в "Ідіоті" Ф.Достоєвського.

Ф.Ерісман був популярною людиною не тільки у своєму професійному колі. В числі його шанувальників — письменники М.Салтиков-Щедрін, М.Некрасов, а також А.Чехов, який, здобувши медичну освіту під його керівництвом, присвятив професору „Острів Сахалін” – опис життя і побуту в'язнів, ставши вершиною жанру тюремної літератури. До речі, в цій книзі фігурує родина Жакоміні, чий батько ходив шкіпером на Чорному морі та мав пряме відношення до Миколаєва. Тож приїзд Ф.Ерісмана був пов'язаний із дискусією щодо пошуку якісних джерел та необхідності забезпечення міста централізованим водопостачанням. Відомо, що кілька імперських центрів уже були з питною водою, зокрема, Санкт-Петербург (1860), Київ (1872), Казань (1875), Феодосія та Харків (1880), і це якісним способом вплинуло на їх успішний розвиток. Тим часом у Миколаєві діяла мережа самопливного водогону з часів губернаторства адмірала О.Грейга (1825), а також низка малопотужних колодязів, які не вирішували питання повного водозабезпечення центру суднобудування.

А почалося все з того, що за проектом будівництва 1883 року фон Брунгоф, представник французького Товариства будівельників водо- і газогонів „Фортен-Германн і Кº” в особі Леона-Гектора Фео, зобов’язався за три роки збудувати в Миколаєві перший в історії міста централізований водогін потужністю не менше 300 тис. відер води на добу з 16-год. постачанням із колодязів, розташованих передовсім у передмісті. Невдовзі будівельники знайшли потрібне джерело в районі Водопійської балки, але професор Київського університету Ф.Гарніч-Гарницький забракував ту воду. Водночас професор Новоросійського університету Веріго став на захист цієї води. Третя експертиза, виконана професорами О.Доброславіним і В.Суботіним, на жаль, так само була незадовільною. Шукаючи вихід, проектанти вирішили піти “ва-банк”: спробували “натиснути” на міську владу і запросити до аналізів води всесвітньо відомого професора Ф.Ерісмана. Їм здавалося, що професор піде їм назустріч...

На жаль, учений прибув до Миколаєва тільки 1886 року, причому на прохання військового губернатора Миколаєва, головнокомандувача флоту і портів Чорного і Каспійського морів адмірала О.Пещурова, з яким вони були знайомі з часів російсько-турецької війни, де лікар керував дезінфекційними роботами. Для адмірала водогін мав стати вершиною його діяльності як успішного будівничого міста, де він уже встиг зініціювати відкриття елеватора, хлібної пристані, гранітної набережної, Північного телеграфного агентства, шкіл, училищ, річкового яхт-клубу, міського телефонного зв'язку, лікарні, а ще – перших чорноморських броненосців „Синоп”, „Катерина IІ”, „Чесма”.

На момент приїзду Ф.Ерісмана горе-проектанти, які зазнали фіаско, вже встигли втекти. Тож проект будівництва водогону опинився під великим сумнівом. Незважаючи на це, учений зробив найголовніше: чи не вперше за всю історію міста системно провів аналізи питної води за кількома параметрами. Спочатку він дійшов висновку, що її якість залежить від геологічної будови ґрунту. Це йому дозволило стверджувати, що в межах Миколаєва достатньо води для побудови окремого водогону: майже всі колодязі знаходяться поруч, що в майбутньому дозволить заощадити значні кошти. Він визначив, що спільна ознака всіх колодязів — подібність ґрунту в місцях їхнього природного каптажу, чим підтвердив тези дійсного статського радника, доктора медицини, головного лікаря Миколаївського морського госпіталю, медичного інспектора морпорту Е.Кібера.

Питання якості водоносних горизонтів так само цікавило столичного науковця. Користуючись, очевидно, результатами досліджень відомих тоді гідрогеологів Зуєва, Гюльденштадта, Палласа, Ф.Ерісман висунув гіпотезу щодо існування... підземної річки, яка прямує з північного сходу або зі сходу до південного заходу чи заходу, протікає між Інгульцем та Інгулом, причому під гострим кутом, а вже поблизу Миколаєва впадає до Південного Буга. Звідти ця річка прямує свої гілки до Інгулу, де вони виходять на поверхню джерельцями. Отже, основна течія води йде до міста, підживлюючи колодязі, вода яких має, до речі, однаковий хімічний склад і температуру впродовж всього року.

Підбиваючи підсумки, професор Ф.Ерісман ставив питання: чому вода цієї прісноводної підземної річки потрапляє до Південного Буга, а не виходить до Інгулу? Він це пояснював тим, що водонепроникний пласт разом із іншими нашаруваннями, які мають схил до Інгулу, розташовані вище від Миколаєва. До того ж, гігієніст визначив, що підземна річка йде з півночі Херсонської губернії, але внаслідок свого природного змішування з іншими водами стає непридатною до пиття за рахунок збільшення у своєму складі кількості вапняку, магнезії, солі. Професор припускав, що вода колодязів, розташованих на схилі до Південного Буга, якісніше від інгульської. Він стверджував, що в умовах поступового збільшення кількості населення потужності підземної річки будуть достатніми, щоб забезпечити Миколаїв питною водою: для цього слід облаштувати водозбірну галерею перпендикулярно до її течії.

У своїх висновках Ф.Ерісман замислився: чому ніхто  не порушував питання про централізоване водопостачання Миколаєва з Південного Буга? Порівнюючи різні аналізи, він зауважив, що за своїми властивостями ця вода за умов якісної фільтрації може бути значно краще інгульської. Таким чином, професор радив миколаївцям продовжити пошукові роботи, зокрема, з облаштування бурових свердловин в районі протікання підземної річки: у східній частині Миколаєва, поближче до Попової і Широкої балок. Втім, історія розставила свої акценти...

До висновків  Ф.Ерісмана, покладених в основу „Пояснювальної записки до питання про водопостачання м. Миколаєва” (1886), повернулися  десятиліттями пізніше: на засіданні в Миколаївському відділенні Імператорського російського технічного товариства з питання улаштування водопроводу в Миколаєві (1894) говорили про втрачений час і нереалізовані можливості. Зрештою, централізована система водопостачання в Миколаєві виникла в 1906 році, причому основні принципи пошуку питної води було застосовано з результатів досліджень всесвітньо відомого ученого.

Невідомо, як би розгорнулася історія розвитку міста, якби централізована система водопостачання з'явилася 130 років тому. Втім, приїзд Ф.Ерісмана поставив чимало інших запитань, які неодмінно слід розв'язати. Зокрема, чи може бути в нагоді обласному центру підземна річка,  про яку вперше заговорив видатний учений?