Герої тилу: медики «швидкої» розповіли, як працювали у Миколаєві під обстрілами

«НикВести» започатковують спецпроєкт «Герої тилу». Це цикл репортажів, де ми розкажемо про людей, які щоденно, часто, ризикуючи власним здоров‘ям та життям, знаходячись в тилу, допомагали зберегти життя Миколаєва у найтяжчі дні, коли місто знаходилось під щоденними ракетними та артилерійськими обстрілами з боку російської армії.

У першому випуску ми розкажемо про найтяжчі дні працівників Миколаївського обласного Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф з початку повномасштабної війни.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, бригади швидких допомог одними з перших прибувають на місце прильоту, вони першими бачать весь жах та стримуючи свої емоції надають екстрену медичну допомогу постраждалим. Виїзди на виклики під обстрілами, страх в очах людей, поранення та смерті — саме це доводиться переживати медикам під час роботи.

За час війни багато звичайних миколаївців стали справжніми героями, самі того не плануючи. Адже кожна людина, щодено працюючи, вносить свій вклад в нашу майбутню перемогу.

Минулий рік видався надважким для Миколаєва. Місто кожен день страждало від обстрілів. Прильот за прильотом, наступ військ. Треба було діяти швидко і зважено. Дякуючи командуванню і ЗСУ, Миколаїв вистояв та не пустив до своїх кордонів окупантів. Та все ж місто-герой зазнало нищівних обстрілів. Тільки за одну ніч в липні 2022 року по Миколаєву було випущено близько 40 ракет.

Фельдшер виїзної бригади Олена Павлова розповіла, що в перший день війни  вона, як і завжди збиралася на роботу, та коли почалися обстріли, не могла повірити, що це війна. Вони з чоловіком прийняли рішення нікуди не їхати.

Олена розказала, що виклик, який запамʼятає на все життя — це коли вони виїхали на мінно-вибухові травми у військову частину.

— Ми поїхали туди на чергування. Це передати словами неможна, все на очах. Будівлі зовсім не було, тільки будівельне сміття з під якого діставали трупи можна сказати дітей. Просто з даху висіли тіла. Це залишилось назавжди у памʼяті, — сказала Олена Павлова.

Робота медиків перетворилася на жах, який їм доводилося переживати майже кожен день. Фельдшер виїзної бригади Владислав Замкін розказав, як він зі своєю бригадою виїжджав на виклик під обстрілами.

— Це був кінець нашої зміни, ранок. Ми почули вибухи. Коли вже їхали по проспекту Центральному — почалися прильоти по місту. Але ми все одно їхали. Виклик був до жінки, яка стояла на балконі під час обстрілу та їй прилитіло в черевну порожнину. Коли ми вже допомагали жінці, ставили капельниці, в той район знову був прильот. Гатило дуже сильно. Ми були в кімнаті де є вікна. Довелось відтягувати жінку до маленького коридору та вже там допомагати постраждалій. Трусило дуже сильно. Ми ще непокоїлися за нашого водія, тому що він залишився в машині, а прилітало прям дуже близько, — згадував той день Владислав Замкін.

За словами медиків, дуже важко працювати серед криків та істерик людей, коли треба намагатися не чути це, а чути тільки команди своїх колег та рятувальників. Фельдшер виїзної бригади Марія Баранкевич згадала один з таких днів. Російська ракета потрапила у пʼятиповерхову будівлю поряд з медичним закладом, де вона працює.

— Аж земля під ногами затремтіла. Багато диму, ти не розумієш що і як та бачиш просто, як ця будівля починає розсипатися. Люди падали з поверхів, а ти дивишся і не можеш їм нічим допомогти. Хочеться, але не можна, там працють рятувальники, — поділилася спогадами Марія Баранкевич.

За її словами, в той момент, часу на роздуми та розгляди у медиків не було, тому що людей, кому екстрено потрібна була допомога, виносили один за одним.

— Найжахливіше те, що тобі виносять людей, ти намагаєшся підійти трішки ближче, щоб роздивитися, що там і як, а під ногами ти чуєш якийсь хруст. Коли ти дивишся під ногу, а там частини тіла людини. В цій будівлі останньою витягли молоду дівчину з місячною дитиною. Цей прильот стався у її день народження. Але, на жаль, вони не вижили, — згадує той день Марія Баранкевич.

Також вона розповіла, що був момент, коли група рятувальників піднялися уже на вищі поверхи забирати з під завалів людей, які ще там залишилися. Один рятувальник, який почав підійматися на четвертий поверх по завалах, оступився та провалився на третій поверх отримавши значні переломи.

Одним із найстрашніших днів для Миколаєва було 29 березня 2022 року, внаслідок удару російських військ крилатою ракетою, було зруйновано центральну секцію будівлі обласної військової адміністрації з першого по девʼятий поверхи. Загинуло 37 людей, поранено більше 30. Розбирання завалів та пошуки людей зайняли майже тиждень.

Фельшер Марія Баранкевич розповіла про той страшний день:

— Ми приїхали, але підійти не могли, бо нам не можна знаходитись на місці поки немає МЧС та поліції. Потім нам почали виности пораненних людей. Були осколкові поранення, були важкі стани, середні, але кожен стан людини запамʼятовується, тому що все це ти бачиш на свої очі — всі страшні випадки, всі страшні поранення. Коли ти дивишься людині в очі, а у неї страх в очах, — сказала вона.

Та додала, що тремтіння і хвилювання не було. На той момент була тільки одна циль — допомогти уже постраждалим.

Бригади швидких допомог працюють за принципом «швидше приїдешь— більше людей зможешь врятувати».

Фельдшер виїзної бригади Інна Степанюк розказала, як вони їхали вночі на звичайний виклик — температура у дитини, але несподівано диспетчер змінив завадання: «Терміново, осколкові поранення». 

Слід зазначити, що саме диспетчер обробляє запити та розподіляє, яка швидка їде на виклик. Саме до них надходять усі виклики, і вже диспетчери розподіляють задачі між бригадами.

Завідувач центральної оперативної диспетчерської Людмила Здобнікова, розказала, що вони працювали цілодобово, попри обстріли та тревоги.

— Складно коли багато постраждалих, диспетчерам важко було приймати такі дзвінки та вислуховувати це від людей. Співробітники, які працюють у деспетчерській — це герої, — вважає вона.

У швидкій медичній допомозі працюють й студенти. Фельдшер виїзної бригади Назар Дячук почав свою карʼєру, навчаюсь в університеті.

Склавши зимову сессію, він приїхав до Миколаєва, і у той час почалося повномасштабне вторгнення. Він не вагаючись пішов працювати фельдшером виїзної бригади швидкої допомоги.

За його словами, найбільше йому запамʼятався виклик, коли вночі був приліт в житловий будинок.

— Ми підʼїхали, вже було чутно крики, дуже страшно, кричала жінка. Темно, нічого не видно, на місці вже працювали рятувальники та поліція. Дим, багато уламків. Як зʼясувалося кричала мати, дитина якої залишилася під завалами. Йому було 11-12 років. Так трапилося, що мати змогла вийти, а дитина була в іншій кімнаті. Хлопця завалило, та вийшло так, що всі інші поверхи «трималися на ньому». Рятувальники витратили дуже багато часу на те, щоб дістати його з під завалів, госпіталізували, але, на жаль, він загинув, — розказав Назар Дячук.

Медики, з якими поспілкувалися наші журналісти, також поділилися своїми мріями. Виявилося, що мрія у них одна — щоб скоріше закінчилася війна. Вони мріють про нашу перемогу, щоб всі хлопці, які захищають нашу країну, повернулися додому до свої сімей. Щоб Україна повернула всі свої кордони та почалася відбудова міст та інфраструктури.

Місто-герой Миколаїв вистояв, коли всі думали, що ворожі війська захоплять його, тому що феномен стійкості українців неосяжний. Ми виявились набагато сильнішими, ніж від нас очікували.

Над репортажем працювали: Ксенія Стужук, Антон Шатура, Сергій Єфімов

Текст: Марія Хаміцевич