Реформи на селі: що переважить – книжка чи пляшка?

Чуже й офіційне слово «децентралізація» не перестає різати слух. Очевидно, не випадково, бо будь-який перерозподіл чого б то не було – маленька революція. А результат революцій в Україні сумний. За обіцянками фінансових переваг децентралізації ховається зворотний бік медалі – рівень відповідальності за прийняття рішень. Не факт, що рівень буде високий у нинішніх новоспечених реформаторів – представників виконавчої влади і місцевого самоврядування. Перші кроки на шляху децентралізації показали: невдовзі села можуть залишитися без бібліотек.

Бібліотеки потроху вмирають

Бібліотеки Миколаївської області в Україні посідають чільне місце з багатьох показників. Тут є що показати і є чому повчитися. Проте кількість миколаївських бібліотек з кожним роком стає меншою – вони потихеньку вмирають. Усього їх в області 498, з них три обласні, 398 сільських, 56 міських, 22 центральні для дорослих, 1 центральна та 18 районних для дітей. У минулому році область не дорахувалася чотирьох бібліотек, у нинішньому не дорахується більше, бо процес формування об’єднаних територіальних громад боляче вдарить по бібліотеках і нещадно зруйнує вибудовану роками бібліотечну систему.

Як підкреслила директор державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. Гмирьова Вікторія Агаркова, при тому, що у середньому по області один бібліотекар обслуговує 483 читачі, аналіз бюджетного фінансування свідчить про досить мізерний відсоток коштів, спрямованих на розвиток сільських бібліотек, – усього 5,2 відсотка. Кількість надходжень позабюджетних коштів по області зменшилася на 433 тисячі і становила 2 мільйони 746 тисяч гривень (у 2015 році – 3 мільйони 179 тисяч гривень).

За обсягом позабюджетного фінансування на одну сільську бібліотеку серед перших Березанська центральна бібліотечна система – 7,6 тисячі гривень. Найнижчий показник у Врадіївській ЦБС – усього чотириста гривень на бібліотеку. У минулому році закрито бібліотеку-філію № 3 «Бібліотечна мережа міста Вознесенська», Олександрівську міську бібліотеку-філію № 2, Василівську та Малосолонівську сільські бібліотеки-філії Вознесенської центральної бібліотечної системи.

Тривожна тенденція продовжуватиметься, оскільки ні для кого не секрет: децентралізація готує неприємні виклики закладам культури. Територіальна реформа перш за все спрямована на оптимізацію витрат. На відміну від освіти і медицини – обидві галузі отримують державну субвенцію – сфера культури фінансується з місцевих бюджетів і цим усе сказано. Утримати мережу за кошти місцевих громад украй важко, тому чимало закладів культури, судячи з усього, буде «оптимізовано», а точніше закрито. Насамперед це стосується найслабшої ланки – бібліотек сільської місцевості.

– Всі надії і сподівання на владу, на депутатський корпус, на територіальну громаду, врешті, на здоровий глузд, що повинен перемогти, – підкреслює Вікторія Агаркова. – Бо огульне знищення бібліотек – це дуже безглуздий крок.

Перевели усіх на півставки

«Розповім дуже сумну історію з життя бібліотек у Веселинівському районі», – такими словами розпочався лист до редакції бібліотекаря Новокатеринівської сільської бібліотеки Людмили Коротнюк.

Як з’ясувалося, Людмила Коротнюк – бібліотекар з досить великим стажем і активною громадською позицією. Жінка має вищу бібліотечну освіту і заслужено користується авторитетом жителів Новокатеринівки. Вона саме з тих рідкісних спеціалістів, для яких робота бібліотекаря – не банальне заробляння грошей, а стан душі і потреба серця. На території Катеринівської сільської ради проживає 1697 мешканців, які користуються послугами Катеринівської та Новокатеринівської сільських бібліотек-філій. У самій же Новокатеринівці мешкає 876 жителів, яких обслуговує Людмила Коротнюк.

«На Веселинівщині досить добре сформована бібліотечна система, яка багато років вибудовувалася ретельно й по цеглиночці, – пише жінка. – В організацію цієї системи вкладено багато сил, здоров’я, часу і грошей. Та ці 24 бібліотеки зараз правдами і неправдами хочуть розігнати, знищити. Все почалося з грудня позаминулого року, – згадує Людмила Коротнюк.

– Нас, бібліотекарів, почали готувати до того, що будемо відпрацьовувати тільки половину робочого часу і, відповідно, отримувати півзарплати. Сподівалися добитися визначеності долі бібліотек, дзвонили на «гарячу лінію» у Кабмін, виступали на нарадах – безрезультатно. У січні нас, бібліотекарів, відправили на п’ять днів за свій рахунок. Відповідь одна: немає коштів на зарплату. У лютому відправили усіх, хто працював на повну ставку, – на два дні, також за свій рахунок. Хоча це – порушення чинного трудового законодавства…»

Що буде з Новокатеринівською бібліотекою та з бібліотечною системою району, не знає не тільки бібліотекар Людмила Коротнюк, а й виконувачка обов’язків голови райради Олена Загоруйко. Підкоряючись новим віянням, ще у грудні минулого року Веселинівський район розділився, утворивши об’єднану веселинівську громаду, до якої увійшло чотири сільські ради. Районний бюджет, як наслідок, також розділився. Нова громада відмовилася від співфінансування культури району, обмежившись утриманням на своєму бюджеті дев’ятьох бібліотек з 24 існуючих на Веселинівщині.

– Як далі буде з впровадженням територіальної реформи, важко передбачити, – підкреслила заступник голови Веселинівської райдержадміністрації Анжеліна Дрозд. – Можу сказати тільки одне – з фінансуванням закладів культури у районі велика скрута. Що стосується долі бібліотек, то це більш депутатські питання. Поки що бібліотеки фінансуються з районного бюджету, хоча об’єднана територіальна громада ще у квітні мала б взяти на своє утримання частину бібліотек, але чомусь відтермінувала цей строк до липня.

Нічого нового не сказав і Катеринівський сільський голова Павло Гасюк.

– Питання фінансування бібліотек – не моє. Ми не входимо в об’єднану територіальну громаду і сільські бібліотеки не фінансуємо – то справа району. Якщо є можливість – допомагаємо. Фарбою, наприклад, або ще якимись дрібними послугами.

А тим часом, як зазначила директор Веселинівської ЦБС Світлана Левченко, бібліотекарі лише чотирьох бібліотек району зараз на повній ставці, п’ятеро працюють на 0,75 окладу, одна – на чверть, усі інші отримують півзарплати.

– Не знаю, – дивується у своєму листі до редакції Людмила Коротнюк, – чим пояснити таке ставлення наших районних чиновників до бібліотек, тим більше сільських? У містах, та навіть у самому райцентрі, крім бібліотек, є безліч дитячих і юнацьких організацій, у тому числі спортивних, які активно працюють з дітьми, є дитячі майданчики, та навіть просто кінотеатри, театри й ін. А що є у селі?

Так, у нашому селі є гарна загальноосвітня школа, у якій навчаються 96 дітей 1-11-х класів, 30 маленьких діток ходять до дитячого садочка. Приміщення школи та дитсадка доглянуті, працюють там люди, які люблять і цінують свою роботу. Оце і все… Більше сільським дітям нікуди йти, нічим зайнятися: школа – дім, дім – школа… Було ще місце, де можна змістовно провести час, – бібліотека, але про неї, схоже, скоро можна буде писати у минулому часі.

Ще у нас в селі є, хоча й примітивний, стадіон – сюди збігаються дітлахи, аби погратися, поганяти м’яча, просто побігати, бо ж дітям треба кудись дівати свою енергію. Та ось знайшовся фермер (латифундист) – і пішли селом чутки – частина цього стадіону вже йде під ріллю. Пробували з’ясувати, на якій підставі – ніхто нічого не знає, для рядових селян інформація недоступна.

Стосовно сутужного життя сільських бібліотек, то Людмила Володимирівна впевнена: чиновники на них зекономлять небагато.

– Навіщо закривати в селах бібліотеки, економити на них, адже вони й так обходяться в копійки, бо на бібліотеки з районного бюджету виділяються мізерні кошти. Все, що треба для роботи, – канцелярське приладдя (зошити, папір, ручки, олівці, фломастери, папки, файли, скріпки, клей, інвентарні книги, робочі щоденники, формуляри і ін.) – купуємо за власні кошти.

У кого в бібліотеці немає комп’ютера та принтера, придбали за свої кошти, оплачуємо за власний рахунок Інтернет – без цього у наш високотехнологічний час працювати дуже складно. Окрім того, ми ще й безкоштовні прибиральники та двірники, бо в приміщенні бібліотеки та біля неї має бути чисто й охайно.

В період передплатної кампанії йдемо до одноосібників, фермерів з простягнутою рукою, кланяємося їм і просимо дати хоч дрібку грошей на передплату періодичних видань, бо у бібліотеці обов’язково мають бути свіжі газети й журнали. Чесно кажучи, часто чуємо: «Жінка ви хороша, таких би в селі побільше, але грошей, вибачайте, нема».

Коли була стабільна зарплата, більшість періодичних видань бібліотекарі передплачували за свої особисті гроші, але зараз ситуація набагато погіршилась. Кожен бібліотекар прагне, щоб у бібліотеці було затишно й комфортно для відвідувачів, тому тягнемо з дому власні меблі (столи, дивани, стільці, полиці), приносимо власні штори, вази, годинники, іграшки для дитячих кімнат.

Якщо треба їхати на нараду до райцентру (у районну бібліотеку), то також за свої кошти. Дорога туди й назад – ось тобі й півсотні гривень. У більшості сільських бібліотек немає опалення. Коли на вулиці 17 градусів морозу, то у бібліотеці добре, якщо мінус п’ять. Але люди працюють без нарікань та обурення – вже звикли. І у цьому випадку знайдено вихід – бібліотекарі самі йдуть туди, де їх чекають, де тепло – у школу, в дитячий садок, обслуговують читачів у їх власних оселях.

Що можна зробити за чотири робочі години, які виділили бібліотекарям? З огляду на те, що треба обслужити читачів, зокрема, у бібліотеці, а ще при подвірних обходах (бо частина людей, обмежених за віком і станом здоров’я, просять доставляти їм книги або журнали додому і відмовляти їм неприпустимо), цього часу для повноцінної віддачі аж надто замало.

Підсумовуючи свого листа, Людмила Володимирівна закликає:

– Чи ж бо начитані й грамотні люди вже не потрібні державі? Невже наш народ поступово тупіє, дичавіє й збирається знову залізти на пальму? Люди, не дозволяйте забирати у села бібліотеки, не давайте чиновникам знищити їх, бо це злочин проти людства.

– Приїжджайте до нас у Вітовський район, подивіться, як працюють наші бібліотеки, і ви переконаєтеся: руйнувати таку систему не підніметься рука, – запросила нас заслужений працівник культури, депутат районної ради, директор бібліотечної системи Тетяна Остафійчук. –

Наші бібліотеки – повноцінні громадські центри з надання послуг: від довідок, пошуку роботи, необхідної літератури чи ділової інформації, сплати комунальних платежів через банківську систему, придбання квитків на потяг – перелік цей можна продовжувати, а закінчити тим, що сільчани отримали змогу по Скайпу спілкуватися з районними чиновниками, брати участь в інтернет-конференціях.

На превеликий жаль, Міністерство культури не опікується регіонами, досі відсутня зважена державна політика у галузі культури й відповідна законодавча база. В умовах інформаційної війни, коли виховання моральності, духовності й патріотизму мало б бути у пріоритеті, відсутність підтримки з боку держави – крах для бібліотек.

На жаль, аналізом ефективності відвідувань бібліотек високопосадовці-куратори не переймаються, а то б знали, яке чільне місце посідають комунікаційні центри у житті мешканців села. Коли людина інформована, вона сильна, смілива, дієва, активна. Тупими й забитими людьми керувати простіше, та ми за будь-яких обставин повинні залишатися людьми, – вважає Тетяна Остафійчук.

Сьогодні придбати нову хорошу книгу – величезна розкіш. Коштують книги дорого і тут знову виручить бібліотека. Згідно з даними, минулого року в Україні видано до 16 тисяч назв українських книжок накладом понад 54 мільйони екземплярів. Це трохи більше однієї книги на українця. У той час, як середній європейський стандарт – 12-14 книг і брошур на одну людину.

Читаємо ми вкрай мало. Зате в Україні вживають, за неофіційними даними, близько 20 літрів чистого спирту на рік на душу населення (за офіційними – 12-13 літрів). Відповідно до міжнародних норм нацією, яка страждає від алкоголізму, вважається та, де кожна людина вживає понад 9 літрів чистого спирту. Цифри не можуть не спонукати замислитися: в який бік нам краще повертати, що переважить – книжка чи пляшка?

Галина Порфир’єва, «Рідне Прибужжя»