Служба, полон, загибель: історія Святослава Салтикова, саксофоніста військового оркестру 36 окремої бригади морської піхоти

“Минулого літа усій нашій сім’ї приснився Святослав, наче він повернувся додому, заходить до будинку. Наш син, мабуть, дуже хотів повернутися, чекав, що його обміняють”, — говорить Сергій Салтиков, батько 22-річного морського піхотинця Святослава Салтикова. На повернення хлопця з полону рідні чекали рік, аж раптом у квітні 2023-го їм повідомили, що Святослава більше немає.

Талановитий в усьому

За 18 км від Миколаєва в невеличкому селищі Крива Балка нас зустрічає родина Святослава — батьки, дві старші сестри, бабуся, дідусь. У рамці з чорною стрічкою — портрет юнака в білій парадній формі. Це — Святослав Салтиков, військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти.

“Коли у нас народився хлопчик, мені здавалося, що це дар Бога. Святослав був дуже талановитою дитиною, гарно малював, любив танцювати”, — розповідає батько. 

Син, каже, з дитинства захоплювався музикою, тож батьки віддали його в музичну школу. Спершу хлопець навчався грі на фортепіано, а згодом дуже швидко опанував саксофон. По закінченні музичного училища в Миколаєві друзі запропонували йому вступити до військового оркестру 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Білінського.

24 лютого 2022 року Святослав Салтиков разом із військовим оркестром перебував у відрядженні на околицях Маріуполя. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопець, як і весь оркестр, осторонь не стояв.

“Побратими казали, що він себе гідно повів, не боявся, — пригадує батько. — Син нам писав, що воюватиме, що йде на передову. Про це навіть у новинах згадували, що оркестр бере участь у бойових діях. Хоча я не думав, що там щось дуже серйозне, вони ж все-таки музиканти”.

Що оркестр робив у Маріуполі?

Поки батько Святослава розповідає про сина в перші дні повномасштабного вторгнення, до будинку заходить дівчина. “Знайомтеся, це Діана, — представляє її Марина Вікторівна, мати хлопця. — Вони зі Святославом разом були в оркестрі”.

Так само, як і Святослав, Діана приєдналася до оркестру 36 бригади в 2019 році: “Ми були, як одна велика родина. Я там була єдина дівчина”.

Велика війна застала військовий оркестр на території покинутого СІЗО у селищі міського типу Старий Крим поблизу Маріуполя. 

“Недалеко від нас був завод, — говорить Діана Поляниця. — Спершу почали бомбити його. А 25 лютого прильоти почалися по нашому місцю базування. Уже тоді були перші втрати”.  

Дівчині вдалося виїхати до того, як Маріуполь потрапив у повне оточення, її ж побратими залишилися допомагати на позиціях — патрулювали територію, ходили в наряди, носили боєприпаси.

“Дуже часто звучить питання, а що оркестр робив у Маріуполі? Ми туди їхали з інструментами, були на другій лінії оборони, не на самій передовій. Ми готувалися до концерту, навіть у тій холодній розваленій тюрмі, ми займалися”, — пояснює Діана.

На початку березня, коли запаси їжі та боєприпасів скінчилися, оркестр перебазувався на територію заводу ім. Ілліча. Діана весь час підтримувала зв’язок із побратимами через диригента оркестру. Той шукав місце з мобільним зв’язком і розповідав дівчині про те, що відбувається. Побратими, за її словами, ніколи не скаржилися, підбадьорювали її та своїх рідних, хоч самі могли по кілька днів нічого не їсти.

Останній раз зв’язок із оркестром був 10 квітня 2022 року, а вже 12-го стало відомо, що всі, хто перебував на заводі ім. Ілліча, потрапили в полон.

Складний шлях пошуків

Про те, що Святослав у полоні, рідні дізналися з відео, оприлюдненого російським пропагандистом Олександром Сладковим. Жодної іншої інформації про хлопця не було.

“На зустрічах у Координаційному штабі мені весь час говорили, що їм відомо про місце перебування кожного українського полоненого, — розповідає Марина Салтикова. — Тому я просила сказати, де дитина моя. 

А вони відповідали, що, ймовірно, в Оленівці. Потім казали про Камишин Волгоградської області, далі — про п’яту виправну колонію в Ставрополі. Тобто дані мінялися щомісяця”.

Паралельно батьки зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак там інформації про сина не було. Не з’явилася вона навіть тоді, коли звільнили кількох військовослужбовців 36 бригади. Згодом, улітку 2022-го, МКЧХ підтвердив Салтикова в статусі військовополонего, але місце його перебування рідним не повідомив.

У серпні 2022 року батькам Святослава надійшли два листи. У них син писав, що в нього все добре: “Я молодий, сильний, здоровий, я виживу. Рано чи пізно повернусь. Ви бережіть себе, передавайте всім привіт. Всіх люблю і молюсь за вас”. Останній лист прийшов у вересні, зміст був той самий. На жодному листі не вказувалася ані дата, ані місце перебування полоненого.

14 квітня 2023 року в одній із телеграм-груп із пошуку полонених з’явилося повідомлення: “Розшукуємо батьків Салтикова”. Тоді рідні хлопця дізналася, що востаннє сина бачили в СІЗО № 2 міста Кінешма Івановської області. А вже за тиждень їм зателефонували і повідомили, що тіло Святослава повернуто в Україну.

“Мені надіслали фотографії для попереднього опізнання. За деякими прикметами я зрозумів, що це наш син, але сильно не розглядав. На це було дуже важко дивитися”, — говорить Сергій Йосипович.

У документах, які повернули разом із тілом Святослава, було вказано, що хлопець помер ще в листопаді 2022 року в СІЗО № 2 міста Кінешма. Причина смерті не вказана.

Зуби випадали від тортур

Про те, що трапилося зі Святославом, нічого невідомо. Тіло, яке передали рідним, було в жахливому стані. На процедурі опізнання був батько Святослава, Сергій Йосипович.

“Судмедексперти сказали, що тіла наших військових приходять у такому стані, що причину смерті визначати важко. Я бачив, що в нього була кровотеча з носа, кров на тілі. Було видно, що зламана щелепа, кривий ніс. 

Я не медичний експерт, але під час огляду це було видно”, — розповідає батько загиблого військового.

Подробиць із розповідей кількох хлопців, які перебували зі Святославом у тому ж СІЗО, батьки довідалися небагато. Утім навіть ці дані свідчать про те, що до українських полонених там ставляться жахливо: погано годують, майже не надають медичної допомоги, на прогулянки водять із зав’язаними очима у зігнутому стані, спілкуватися між собою забороняють.

“Хлопчик, якого нещодавно звільнили, розповів, що їх там шокерами по голові били, і що в нього вгорі лише чотири зуби лишилося. Каже, що було дуже боляче, зуби випадали від побоїв, — переповідає Марина Салтикова. — Я також спілкуюся з мамою іншого звільненого хлопчика, бо особисто з ним поговорити не можна, його одразу трясе від цих спогадів”.

Хлопці також розповіли батькам, що Святослава розпізнавали за голосом — там його дуже часто змушували співати. “Останню пісню, яку згадав цей хлопчина, якого обміняли, це “Загублений рай” російського гурту “Арія”. Мабуть, його змушували співати ті пісні, бо за українські його б побили”, — говорить батько.

Зі слів звільнених військових, у Святослава в полоні почалися проблеми зі здоров’ям — підвищувався тиск, його навіть забирали до лікарні. Однак у жовтні, говорить Марина Салтикова, її сина чули на ранковій зарядці, із ним все було добре. Утім в листопаді щось трапилося.

“Хлопець, який влітку був поруч зі Святославом, казав, що наш син усіх там морально підтримував, завжди був на позитиві, співав пісні. Їм дуже подобалось, це їх підтримувало. А що сталося потім? У нас є здогадка, що він за когось заступився і його через це сильно побили”, — припускає Сергій Салтиков. 

СІЗО № 2 у місті Кінешма розташоване на вулиці Шуйській, поруч — жіноча виправна колонія № 3. Щоб дістатися корпусу, де перебувають ув’язнені, потрібно пройти контрольно-пропускний пункту, а потім іти довгим коридором під землею.  Розрахований слідчий ізолятор на 122 особи, тут 40 камер і 2 карцери.

Куди дивився Червоний Хрест?

Смерть Святослава стала шоком для його сім’ї, адже рідних увесь час запевнили, що з ним усе гаразд і хлопець скоро повернеться додому.

“Я завжди вважала, що оркестр не може перебувати в полоні так довго, — говорить Діана Поляниця. — Адже наша основна діяльність — це концерти, записи відео, благодійні заходи для дітей, концерти для інших бригад. Ми маємо підніймати культурний рівень країни. А зараз ми навіть не можемо бути впевненими в тій інформації, яку маємо. 

Тому що ніхто навіть у страшному сні не міг уявити, що хтось із них може загинути. Ми вважали, що якщо вони перебувають у полоні, то це означає, що вони вибралися з цієї маріупольської мʼясорубки, отже, вони житимуть”.

Щоразу, коли Марина Вікторівна зверталася до Червоного Хреста, її запевняли, що зі Святославом усе гаразд, мовляв, дивіться, ось він листи написав, вони знають про його місце перебування, вам лише треба дочекатися обміну.

“Вони всім кажуть, що “ми про всіх знаємо, все контролюємо”. Але яким чином? Якщо Святослава 5 місяців уже не було в живих, а вони нас запевняли, що все добре?!” — обурюється старша сестра морського піхотинця.

Поховали Святослава Салтикова 2 травня 2023 року на кладовищі в селищі Крива Балка. Під звуки джазу, який він так любив. Грав його друг Андрій. “Ми не були готові так швидко з ним прощатися”, — говорить Марина Вікторівна.

Автор: Марія Климик

Джерело: Медійна ініціатива за права людини