Справжній Василь Голобородько: україномовний митець із Луганщини, який відмовив КДБ

Його 20 років не публікували через відмову працювати з КДБ. Попри стереотип, що «поети з Донбасу» – це російськомовні твори про шахти, він писав українською про оточуючий світ. Він понад 20 років вивчає український фольклор і вважає, що саме звідси беруть коріння світові казки. Він звик, що після переїзду на Київщину про нього майже не пишуть, але у 2019 році в нього «вкрали ім’я». Сьогодні, 7 квітня, своє 75-річчя святкує український поет-шістдесятник, лауреат Шевченківської премії Василь Голобородько.

Факт 1. Вищу освіту здобув у 56 років

Народився Василь Голобородько 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1964 році вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. За рік навчався у Донецькому педагогічному інституті, звідки був відрахований за поширення роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». У 1967 році спробував вступити до Літературного інституту в Москві, але попри вдалий творчий конкурс та рекомендацію Дмитра Павличка, далі до вступних іспитів Голобородька не пустили.

Лише у 2001 році він здобуде освіту в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка (тоді ще педагогічному університеті).

Реклама

Факт 2. Відмовився мати справи з КДБ

Як і багатьом «творчим людям» Василю Голобородькові пропонували працювати з КДБ, обіцяли розв'язати питання з вступом до університету, але не на гуманітарні науки, а в сільгоспакадемію, та що в армію не заберуть. Відмовився. Щоправда, сам згадував: «От я дурний. Побачив: яка Спілка, які книжки видають, як її члени живуть – квартири в центрі Києва, діток повивчали на дипломатів. А я дружину і сина закопав. Тобто ті, хто погоджувалися, непогано влаштувалися».

Він міг би бути «стукачем», але знайомство зі «святими, справжніми людьми» (так казав) – Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком стримало його працювати з КДБ.

Факт 3. Його твори не друкували 20 років

Дебютна збірка «Летюче віконце», підготована Василем Голобородьком у 1963 році, здобула підтримку тодішніх знаних поетів старшого покоління, однак через відмову автора співпрацювати з КДБ її не допустили до друку. Цікаво, що її все ж таки надрукували у США в видавництві «Смолоскип». В радянські часи такий крок одразу приписував тебе до ворога системи.

Перша книжка в Україні вийшла аж у 1988. За неї Голобородько відзначили літературною премією імені Василя Симоненка.

Факт 4. З 14 років збирав український фольклор

Василь Голобородько понад двадцять років працює над вивченням казок. Проте розпочалася робота над українським фольклором ще у 14 років. А останні роки збирав всі висловлювання у фольклорі – назви, прикмети, прислів'я. Наприклад, за словами Голобородька у фольклорі можна знайти понад сто назв дятла. Крім того, автор впевнений, що більшість казок світових беруть початок саме з українського фольклору.

Факт 5. Надихав інших

Органічною формою висловлення Голобородька був верлібр – вільний вірш.

«Я ніколи не писав би про верлібр, якби не вірші Василя Голобородька», – зізнавався шістдесятник Михайло Вінграновський, – ...з кожного вірша на тебе спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям на його плече, виглядає його світ. І все. Більш нічого. Світ, поет і його слово».

«У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Леоніда Кисельова», – писав Василь Стус.

Хоча сам Голобородько згадував, що коли арештували Стуса та Дзюбу, то не писав їм, бо, по-перше, думав, що туди можна передавати обмежену кількість листів, а родичам важливіше, а по-друге, боявся, що КДБ, яке й так за ним постійно «полювало», може ще більше погіршити його життя.

Факт 6. Не вважав себе донбаським, називає українським

«Починав писати свої вірші російською мовою, бо тоді така традиція була: російську мову вважали головною, а українську – другорядною. Дивна річ: хоча я завжди вважав себе українцем, однак русифікаторська машина мене теж не оминула», – згадував Василь Голобородько.

І також зазначав, що ніколи не вважав себе творцем Донбасу. Бо не вся Луганщина – це терикони, шахти, тощо. І хоча сам він працював на шахті, але віршів про важку долю гірників в нього майже не було.

«Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові».

Факт 7. Шевченківська премія

У 1990 році вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», у 1992 — збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Хоча зі спогадів Олеся Гончара стає відомо, що він порушував питання про
присудження премії Голобородькові ще у 1993 році, але Шевченківський комітет не підтримав.

А зараз його втори перекладені вже 15 мовами в різних країнах.

Факт 8. Для нього Україна – єдина

Василь Голобородько ніколи не підтримував спроби політиків поділити Україну на схід та захід. Ще у 2002 році він прогнозував, що коли в Росії стабілізується ситуація, вона спробує повернути вплив на колишні республіки СРСР. І головне – Україну.

Факт 9. Живе у Будинку творчості

Після початку війни на рідній Луганщині Василь Голобородько переїхав до Київщини. І вже 6 років проживає в Будинку творчості в місті Ірпінь. У 2014 році українські письменники, науковці, актори, режисери, музиканти, громадські діячі просять владу допомогти Голобородькові з евакуацією з окупованого Луганська цінних рукописів й архіву, а також забезпечити поета житлом у Києві.

Факт 10. Той, в кого вкрали ім’я

Вірш «Без імені» Василь Голобородько написав ще в радянські часи, проте пророцькими вони стали під час останніх президентських виборів в Україні. Володимир Зеленський зіграв у серіалі «Слуга народу» звичайного вчителя Василя Голобородька, який став президентом України. Саме під час його передвиборчих виступів екс-коміка, а вже президента України, постійно порівнювали із серіальним героєм.

БЕЗ ІМЕНІ

Викрали моє ім’я
(не штани ж – можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім’я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім’я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє нове ім’я,
на ім’я того, у кого ім’я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім’ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?

Донбас. Реалії