Загроза українській мові — це загроза національній безпеці

Тарас Кремінь народився 10 червня 1978 року у смт Казанка на Миколаївщині в сім’ї відомого поета.

Український політик, науковець, громадський діяч. Народний депутат України восьмого скликання. У 2014 році був обраний головою Миколаївської обласної ради.

8 липня 2020 року рішенням уряду України затверджений Уповноваженим із захисту державної мови.

Кандидат філологічних наук. Професор Миколаївського національного аграрного університету. Почесний президент Миколаївського територіального відділення НЦ «Мала академія наук України». Автор майже 100 наукових праць. Видав низку книжок.

Реклама

Упорядник більшості поетичних збірок і книжок вибраного батька — поета Дмитра Кременя.

— Шановний Тарасе Дмитровичу, напередодні 30-ліття Незалежності України в Ужгороді зокрема і на Закарпатті загалом ви провели низку зустрічей: із освітянами десяти областей; керівництвом області й Ужгородського університету та Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II; обласної бібліотеки; педагогами Берегівського району; презентували книжку свого батька — лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя «З днів шалених»; розгорнули державний стяг на полонині Кук... Які уроки винесли для себе з цих заходів, що вам сподобалося, а що ні в плані утвердження й застосування державної мови в нашому багатонаціональному краї, який межує аж із чотирма країнами Європи?

— Любов до Закарпаття — від батька Дмитра Кременя (1953—2019) — уродженця села Суха, випускника українського відділення філфаку Ужгородського університету (1975). Як неблагонадійного поета його — автора рукопису «Тан блукаючого вогню» та популярного в молодіжних колах «самвидаву», улюбленця геніальних Івана Чендея, Петра Скунця, Федора Манайла, Ічи Семана — відрядили за розподілом викладати українську мову та літературу на Миколаївщину, до Казанки. Пізніше він стане серед провідних письменників, журналістів і перекладачів, а 1999 року за книжку віршів і поем-симфоній «Пектораль» його відзначать Державною премією України імені Т. Шевченка. Про ці та інші віражі життєпису я написав у своїх книжках про тата, які вийшли посмертно: «Українська Атлантида Дмитра Кременя: дискурс життя і творчості» (2020), а також «З днів шалених» (2021) — збірки «забороненої» лірики та закарпатського циклу поезій. Я вдячний закарпатцям за гідне пошанування пам’яті мого батька: відповідно до рішення Довжанської ОТГ, яку очолює Віктор Симканич, з 1 вересня Сухівська сільська школа стала гімназією імені Дмитра Кременя. Її відкриття відбулося 19 серпня — напередодні батькового дня народження.

Ось чому я по-синівськи закоханий у цей край, де мешкають прекрасні люди, для яких питання збереження національної пам’яті, розвитку культури та освіти, підтримки обдарованої молоді — пріоритет. Вірю, що з наступного року ми проводитимемо на Закарпатті, як і на Миколаївщині, Дні літератури імені Дмитра Кременя, якими прагну посилити міжкультурні зв’язки між різними куточками України. До речі, казанківці також присвоїли школі № 2, в якій викладав батько, його ім’я.

Закарпаття — край толерантних людей. Людей — патріотів України, які люблять і шанують своє і водночас не цураються, а запозичують усе те хороше, що є у сусідів...

— Вас і Президента Зеленського нещодавно піддав остракізму російський міністр Лавров...

— Мені як науковцю і політику не вперше бути в об’єктиві критики з боку російських політиків. 2014 року я, обраний головою Миколаївської обласної ради, був серед організаторів спротиву «руській весні» та «параду самопроголошених республік» на півдні України. Будучи народним депутатом восьмого скликання, став співавтором майже 200 законодавчих ініціатив, включно із законами «Про освіту», «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Активно пропагуючи ідеї освітньої реформи та лагідної українізації, мене втретє включено до російського санкційного списку вже як Уповноваженого із захисту державної мови. Тому вважаю таку критику черговим підтвердженням ефективної діяльності нашої інституції, важливості забезпечення розвитку державної мови, сприяння кращому її опануванню на теренах країни.

«Радіти мало, що не вмерла, співати мало «Ще не вмерла», а жити треба, щоб жила вона»

— Нещодавно минули дві важливі дати: торік 8 липня уряд призначив вас на цю відповідальну посаду, а 16 липня виповнилося два роки відомому Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»... Якщо відштовхнутись від цих фактів, то що це дало громадам і на що в подальшому може сподіватися українське суспільство?

— Питання державної мовної політики — серед пріоритетних в діяльності української влади, а загроза українській мові — це, за визначенням Конституційного Суду України, який своїм рішенням визнав мовний закон конституційним, загроза національній безпеці. Саме тому ми, маючи багатомільйонну підтримку громадян України, відчуваємо чи не найбільше сприяння в питаннях імплементації законодавства в усіх сферах, починаючи від обслуговування, музейної, туристичної, видавничої діяльності, освіти, кіно, органів влади. Зафіксовані порушення з боку окремих телеканалів тощо — явища, на мою думку, системні та кричущі, проте тимчасові, які неодмінно буде виправлено. Інакше в нашій країні, яка і без того потерпає від гібридної війни та політичних спроб самозросійщення, бути не може. Статистика свідчить: порушень істотно поменшало, української мови стало значно більше. І це не межа.

— Багато в кого виникає на перший погляд логічне запитання: чому в державі Україні треба захищати українську державну мову? Очевидно, слід заглядати в історію?

— На складні питання не буває простих відповідей. На мою думку, чи не вперше за роки незалежності державна мова нарешті по-справжньому захищена. Є закон, проводять сертифікацію на рівень володіння мовою, діють мовні курси, на виході — державна програма розвитку української мови. І все це — підтвердження щоденної праці на горизонтальному рівні, від ефективності та взаємодії різних структур якої залежить наше гуманітарне майбутнє. Скажімо, у тісній співпраці з органами влади відтепер маємо профільних заступників міністрів з питань імплементації мовного закону, а в кожній області — перших заступників голів ОДА, які відповідають за розробку комплексних регіональних програм. Допоки триватиме кривава війна, мовне питання, без якого не живеться п’ятій колоні, залишатиметься політичним. Насправді це питання ціннісне, світоглядне і, якщо хочете, цивілізаційне. Утверджуючи мову, впроваджуючи гуманітарні реформи, підтримуючи розвиток культури, ми ніколи не залишимося на маргінесі епохи.

— Дехто з відомих діячів культури і знаних творчих особистостей не сприймає таке явище, як «принизливі відсоткові квоти» на публічне застосування державної мови. Мовляв, а чому вони не стопроцентні?

— Такою була філософія змін до Закону «Про телебачення і радіомовлення», як і низки інших нормативно-правових документів. Істина очевидна: після стількох століть зросійщення Україні буде складно в одну мить повернути українську в усі сфери. Як колись написав мій батько: «Радіти мало, що не вмерла, / Співати мало «Ще не вмерла», / А жити треба, щоб жила вона».

— Нарешті підходимо до того, що 16 липня розпочався новий етап втілення саме тих норм закону, які стосуються іспитів посадовців на володіння державною мовою; її застосування у сфері культури, послуг і розваг; галузі туризму, книговидання та — особливо — кіновиробництва, демонстрування стрічок у кінотеатрах і на екранах телебачення...

— Для України це далеко не перше випробування імплементацією статей мовного закону. Частина з них набрала чинності одразу після набуття чинності, решта — що півроку. Неочікувано українською заговорили чи не всі чиновники, українська стала мовою навчання в закладах освіти, де ще вчора викладали російською, а сфера обслуговування за замовчуванням також стала відповідати як закону, так і вимогам громадян на отримання інформації та послуг державною мовою. Проведення іспитів для державних службовців і претендентів на громадянство безпрецендентні, бо вперше за європейськими вимогами визначають рівень володіння українською. Хочете стати службовцем високого рангу — доведіть це сертифікатом, інакше не бачити вам кар’єри в органах влади.

Кириличним письмом ми навчили світ поважати нашу культуру, літературу, традиції

— Тарасе Дмитровичу, 91-річний ужгородський професор Петро Лизанець, відомий у Європі гунгаролог, пропонує державі діяти так, «щоб у Києві українська мова стала модою, а вже ця столична мода, престижна, як усе столичне, почне нестримно поширюватися і в регіональних центрах»... І далі додає: «Міцну українську Державу, а тим самим і міцну українську Мову побудує лише нерозривне поєднання трьох складових — національної ідеї, національної економіки, національного закону». Згодні?

— До цієї формули можна додати ще одне: ефективної мовної політики як на рівні країни, так і світу.

Маючи багатомільйонне світове українство, яке є нашими дипломатами на всіх континентах, ми повинні демонструвати свою єдність, працелюбність і результат. Ідучи назустріч викликам, ми не маємо права ігнорувати ризики, досвід та історичний шанс. Оновленій державній програмі взаємодії з закордонними українцями, підкріпленій реальним фінансовим ресурсом, бути.

— Мабуть, погодяться всі, що соціальний аспект інколи відіграє вирішальну роль. Бо як зазначає учений Орест Ткаченко: «Щоб зберегти й поширити мову, український народ має стати не тільки освіченим, а й багатим, бо «нарід, — як говорив ще Грабовський, — покинутий на злидні, нарід, плазуючий у млі, повинен стратить риси рідні, безслідно стертися з землі»...

— У часи бездержавності українська мова була чинником єдності українського народу, а в нинішні часи — тим паче. Саме тому я виступаю за масштабну підтримку гуманітарної сфери, котра неодмінно повинна стати пріоритетною, провідною. Вірю, що так і буде: від маленького села на Закарпатті до обласних центрів, у яких однаково буде комфортно громадянам України незалежно від походження, віку чи можливостей. Навіть тоді, коли говорять про латиницю, не забуваймо, що питання фонетичної транслітерації, присутнє в наших реаліях, — це не в порівняння і жодним чином не альтернатива для тисячолітнього поступу держави. Ставши на шлях кириличного письма, ми навчили світ поважати свої культуру, літературу, традиції.

— Тож ви згодні, що у нашій справді великій державі — і за територією, і за героїчною минувшиною — є краї, у яких історично склалося так, що нині українську мову слід застосовувати і плекати по-особливому...

— Регіональна політика — елемент державної стратегії, тому без ефективної вертикалі та горизонтальних зв’язків досить складно буде пояснити і продемонструвати нашим дітям, наскільки багатою є наші мова, традиції, історія, а влада — сильна, дієва, прагматична.

— Коли слухаєш окремі радіопередачі або дивишся деякі з українських центральних телеканалів, то складається враження, що дикторів чи не навмисне обирають таких, які калічать мову неприродною вимовою, не вміють розставляти смислові наголоси... Невже очолювана вами державна структура не може запровадити свого роду іспит для дикторів і ведучих електронних ЗМІ, адже з екрана має звучати зразкова українська, як це було колись на Українському радіо і УТ-1?

— Власне тому, що на «Суспільному» є така традиція, до ведучих, як і дотримання телеканалом мовних квот у мене, як в Уповноваженого, немає запитань. Коли медіахолдинги ставитимуться до неухильного дотримання мовного закону відповідально, ми не побачимо скарг громадян.

— Деякі з наших сусідів запровадження мовного закону сприйняли, м’яко кажучи, досить критично. Ваша установа «оглядається» і зважає на такі закиди?

— У своїй діяльності ми застосовуємо досвід провідних мовних інституцій Європи і світу. Країни Балтії — чи не перші серед тих, хто навчилися ефективно впроваджувати мовне законодавство і захищати національні мови. Я зі своїми балтійськими колегами, заклади яких працюють десятиліттями, на постійному зв’язку. Наша відмінність ось у чому: мовним законам Європи, які відповідають національним інтересам, — десятиліття, нашому, захищеному Конституційним Судом, — тільки два роки. Вірю, наша динаміка утвердження мови буде не гіршою.

— А як триває розбудова очолюваної вами структури в регіонах?

— У наших планах — конкурси для представників Уповноваженого в кожній області. Але це буде тільки тоді, коли нас підтримає уряд і збільшить штатну чисельність. Сьогодні це конче потрібно для тісної взаємодії з органами влади, громадським сектором, лідерами громадської думки, щоб голос кожного громадянина був почутий і підтриманий. Досвід балтійських країн підтверджує: тільки комплексними діями можна розв’язати хронічні проблеми. Мовне питання — це ключ до порозуміння всередині суспільства.

— І на завершення: скільки часу треба, на ваш погляд, аби громадяни України почали говорити українською так, як приміром, поляки або словаки, — скрізь і всюди?

— Української сьогодні справді більше, ніж це було, скажімо, п’ять років тому. «Скірізь і всюди» — в основі закону, але ж має бути і в діяльності сфер. На жаль, телевізійники, які транслюють серіали недержавною, чи місцеві політики, котрим кортить погратися перед виборами з людьми, — серед тих, на кого скаржаться чи не найбільше. Певен, і цей час мовної безвідповідальності мине, тож кожен дбатиме про мову. Для цього треба небагато: спілкуватися нею і виконувати закон.

Україна — багата країна. У нас — кращі громадяни, дивовижна мова, оптимальні умови для посилення гуманітарної аури в державі.

Василь Нитка, Голос України