Південного Сходу більше немає

Можливо, десятиліття з 2004 по 2014 рік в українській історії назвуть міжреволюційним – як період між Світовими війнами називають міжвоєнним. Останні соціологічні дані говорять про те, що Україна змінилася, і звичний поділ країни відійшов у минуле.

За останнє десятиліття ми так звикли до розділу України на Захід-Центр та Південь-Схід, що й забули, що цей кордон на південь від Вінницької, Кіровоградської, Полтавської та Сумської областей існував не завжди.

До 2004 року націонал-демократи, які врешті-решт стали помаранчевими, поступово рухалися на Схід, забираючи собі по декілька областей на кожних нових виборах. У 1991 році Чорновіл виграв тільки в Галичині, а Кравчук, змагаючись у 1994 проти Кучми, уже дійшов до Дніпра. Президентські вибори-1998 були нетиповими, оскільки тоді на боротьбу Заходу та Сходу наклалося також протистояння між великим бізнесом, з одного боку, – та комуністами й соціалістами, з іншого.

Уперше ми побачили щось схоже на Південний Схід на карті виборів у парламент 2002 року. Тоді комуністи перемогли в більшості південних та східних областей, а блок "За Єдину Україну", куди входила й Партія регіонів, взяв Донецьку область.

І от, нарешті, у 2004 році сформувалася та розділена Україна, яку ми знаємо. Вона ділилася політтехнологами на три сорти, голосуванням – на два макрорегіони, а соціологи, якщо відкинути деякі експерименти, завжди ділили її на Захід, Центр, Південь та Схід.

Реклама

Тоді ж, перед 2002-2004 роками змінилося суспільство: олігархи остаточно перемогли червоних директорів.

Справжні політичні партії, зі справжнім членством, – хоч пострадянські соціалісти та комуністи, хоч націонал-демократи, – остаточно розпалися, а їхні залишки перейшли в проекти, фінансовані великим бізнесом. Останній бій старі політичні організації дали в 2002 році, на "Україні без Кучми", і міжреволюційне десятиліття стало періодом зневіри в політичних та суспільних організаціях.

Та, на щастя, остання революція дала підрости контреліті, яка вже не покладає надій на старих політиків.

Протягом кількох років після 2002-го на електоральній карті зникав рожевий пояс – зона підтримки соціалістів у Вінницькій, Черкаській, Полтавській та Сумській областях, а комуністів із Півдня та Сходу витіснила Партія регіонів.

З 2004 року й до нині поділ на Захід-Центр та Південний Схід залишався незмінним. На виборах ішли лише позиційні війни за Кіровоградщину, Херсон та Закарпаття, а також мерські посади великих міст українського "Близького Сходу" – Харкова, Дніпропетровська, Одеси.

Просування націонал-демократів на Схід ішло стрибками, які на диво точно повторювали історичні кордони.

У 1991 голосування за Чорновола збіглося з кордоном Австрії-Цислейтанії, якщо знехтувати Буковиною, у 19 столітті. Президентські вибори 1994 року – це кордон Речі Посполитої у 18 столітті. Міжреволюційне стояння – це її ж кордон у 16-17 століттях.

Як не смішно, ми продовжуємо повертатися в минуле. І наступні електоральні кордони пройдуть недалеко від меж Великого Князівства Литовського – зсуви намітилися в Причорномор'ї та Південному Подніпров'ї. Заради чесності, щоправда, треба сказати, що в цьому випадку це вже буде випадковим збігом.

Останнє опитування Київського міжнародного інституту соціології на замовлення "Дзеркала Тижня" свідчить: Донбас повністю розійшовся в оцінках останніх ключових подій із рештою Південого Сходу.

Ця різниця була помітна і до цього опитування: на початку березня сайт statistika.in.ua опублікував карту підтримки майдану у соціальній мережі.

На карті показане відношення між кількістю підписників сторінок Євромайдану та Антимайдану вКонтакті за населеними пунктами. Видно, що Захід та Центр підтримує майдан цілковито, а на "Середньому Сході" – від Харкова до Одеси – підтримка помірна. Лише в трьох регіонах підтримка Антимайдану переважала – у Криму, Донецьку та Луганську.

Аудиторія вКонтакті – молода, та й Антимайдан – не настільки розкручений бренд, як Євромайдан. Тому можна було очікувати, що карта тільки частково відповідає дійсності – але професійне соцопитування підтвердило ці результати.

За опитуванням КМІСу тільки Донецьк та Луганськ не зрозуміли та не прийняли Євромайдан, з урахуванням того, що в Криму опитування не проводилося. У цих областях 71% та 60% відповідно гадають, що зимові події – це озброєний переворот, організований опозицією та Заходом. В усіх інших областях Півдня та Сходу переважають ті, хто вважає майдан "протестом громадян проти корупції та свавілля диктатури Януковича". Максимум таких – у Херсонській та Миколаївській областях: 62 та 60 відсотків.

В інших питаннях Херсон та Миколаїв також є найбільшими прихильниками Майдану, однак Миколаїв – поляризований, а в Херсоні менш схильні мислити радикально. За ними йдуть Одеса та Дніпропетровськ, а в Харкові та Запоріжжі перевага симпатиків Майдану мінімальна.

У Запоріжжі, судячи з карти та останніх подій, це викликано в першу чергу впливом антимайданівського півдня області, сам обласний центр у той же час доволі промайданівський.

А от місто Харків, який раніше був лідером усього українського на Південному Сході, почав відставати.

Пара Харків-Запоріжжя солідаризується з Донбасом у питаннях вступу до Митного союзу та невизнанні нового уряду. Однак між ними й тут є значна різниця: те, що на Донбасі підтримує 70-80%, у Запоріжжі та Харкові – лише 40-50 відсотків.

Тільки на Донбасі хотіли б, щоби Янукович силою розігнав Майдан, і в той же час не вважають його винним у смертях майданівців. Тільки на Донбасі гадають, що Росія справедливо захищає інтереси російськомовних в Україні, і в той же час не вважають її організатором захоплень будівель. Тільки на Донбасі знаходиться більш-менш пристойна доля людей, які визнають Януковича президентом та бажають приєднатися до Росії – 25-30%.

Можливо, не дарма диверсанти діють тільки на Донбасі, а будівлі захоплювали також у Харкові.

Путін згадував про таємне опитування перед референдумом у Криму. Найімовірніше, і диверсантів засилали тільки в ті регіони, де є хоч якась підтримка місцевого населення.

Донбас усе ще монолітний. 70-80% його мешканців солідарні в несприйнятті Майдану та партій нинішньої влади. У той же час на решті Південного Сходу вже створилися умови для більш-менш рівної конкуренції між кількома політичними силами.

Відмінності між Донбасом та рештою Південного Сходу зіставні з відмінностями інших Південно-східних областей та Центру.

Цікаво, що Дніпропетровськ стає найбільш прогресивним містом на Південному Сході – у Дніпропетровській області, за опитуванням КМІСу, високі показники прихильників підтримки кандидатів із контреліти, амністії капіталів, володіння зброєю. Нарешті, там порівняно високий відсоток тих, хто вважає Правий сектор міфом. Дніпропетровці також почувають себе більш захищеними – вони менше хвилюються із приводу актуальних суспільних проблем ніж мешканці сусідніх областей.

Донбас також змінився: там уперше з 90-х проходять масові акції – як майданівські, так і антимайданівські, – і німим він більше не буде.

Але в будь-якому разі Донбас сильно відрізняється від решти України, у тому числі й від решти Південного Сходу.

Тож міжреволюційне десятиліття – ера розділеної навпіл України – скінчилася. Мапу України час розфарбовувати наново: Дніпропетровськ не може бути в одному регіоні з Донецьком.

Південного Сходу більше немає.

Є Схід – це Донбас. Можливо, разом із Харковом.

І є Південь із сильно зміненими межами, із центрами в Дніпропетровську та Одесі. В обох регіонах – приблизно по 10 мільйонів населення.

Політика в них буде різною.

Олександр Демченко, Українська правда