Незгасний вогонь свободи. Блог автора — Тарас Кремінь
  • субота

    21 листопада 2026

Тарас Кремінь

Тарас Кремінь

Уповноважений із захисту державної мови 2020 - 2025 рр, Народний депутат України VIII скликання

Незгасний вогонь свободи

Тринадцять років тому, 21 листопада 2013-го, Україна вийшла на Майдан за свою свободу, гідність і право бути собою. Тодішня відмова злочинної влади від європейського курсу стала поштовхом до національного повстання проти свавілля, корупції та беззаконня. Революція Гідності стала моментом істини, коли мільйони українців від Ужгорода, Луганська, Чернігова до Севастополя гордо довели: свобода, держава і національна гідність – це не розмінна монета в руках московських ренегатів. Небесна Сотня заплатила найвищу ціну за наше право жити у вільній Україні. Їхня кров стала моральним законом і заповітом для наступних поколінь.

Миколаївський Майдан, лютий 2014 року. Фото «МикВісті»Миколаївський Майдан, лютий 2014 року. Фото «МикВісті»

Миколаївський Євромайдан – особлива сторінка великої революції. Наше місто стало одним із центрів спротиву російському реваншизму на півдні України. 22 листопада 2013 року на центральному майдані, де ще височів бронзовий кат України, розпочалися безстрокові акції протесту. Пригадаймо тогочасні гасла: «Народ, нас кинули!», «Студенти за Європу!», «Я за свободу і права людини!». Попри судові заборони, міліцейський тиск, провокації та залякування, миколаївці не залишали свого Майдану. Наметове містечко, цілодобові чергування, мобільні громадські приймальні, автомобільні пробіги, громадські марші, різдвяний вертеп, Відкритий університет Майдану, збори коштів для столичного спротиву – все це було актом народження нової громадянської сили, яка повертала Миколаєву його горде українське обличчя. Місто вчилося самоорганізації, солідарності, відповідальності, українській мові та спротиву. Пригадаймо, скільки миколаївців протестувало проти свавілля місцевої влади, виступали проти побиття студентів, брало участь в обороні Майдану, самоорганізувалося в Народне ополчення Миколаївщини, влаштувало один із перших ленінопадів, влаштувало блокпости та розігнало сепаратистів. Не забуду, як тривала фільтрація студентської молоді на вокзалах, вантажили десятки автобусів на підтримку «антимайдану», поширювали міфи про «завезених укрАїнців у спортивних костюмах», переслідували активістів та блокували опозицію. Про це – в документальному фільмі Жанни Максименко-Довгич «Миколаїв. Хроніки протесту», підручнику «Миколаївщина. Історія рідного краю», численних публікаціях у медіа та, головне, в пам’яті людській.

7 квітня 2014 року стало одним із переломних моментів новітньої історії Миколаївщини. Тоді «російська весна» намагалася розпалити сепаратизм, захопити адміністративні будівлі та відкрити шлях до окупації українського краю. Миколаївці, давши рішучу відсіч злодіям, які розклали десятки брудних наметів біля могил Героїв-десантників, не дозволило розіграти московські сценарії. Це була важлива перемога над проросійськими силами, справжній захист державного суверенітету, територіальної цілісності й майбутнього всієї України. Миколаїв вистояв тоді, коли вирішувалося, чи залишиться українським Південь. Саме від нас залежало, що буде з Україною.

Значення Миколаївського Майдану набагато більше, ніж захист міста чи всієї області. В його епіцентрі, середовищі добровольчого руху, громадської самоорганізації та волонтерства визрівала сучасна культура національного спротиву. Справжнього народного руху спротиву. Звідси – ініціативи підтримки добровольчих батальйонів, військових частин і бойових підрозділів, мобілізація людей, ресурсів, спорядження, техніки, продовольства та всього необхідного для оборони краю та всього фронту. Цей рух став важливою складовою підтримки і для легендарної 79-ї десантно-штурмової бригади, інших військових з’єднань і підрозділів, які згодом стали щитом українського Півдня та всієї держави. Миколаївський Майдан допоміг сформувати не лише протестну, а й оборонну спроможність суспільства. Він став одним із витоків тієї національної шаленої енергії, без якої важко уявити український опір російській агресії. Ми перші у світі, хто показав взірцевий приклад поваги до пам’яті полеглих. Меморіал Героям Небесної Сотні – данина безмежної шани.

24 лютого 2022 року ця історія отримала своє найстрашніше і, водночас, найвеличніше продовження. Залізний Миколаїв вистояв. Наші захисники, територіальна оборона, волонтери, лікарі, освітяни, комунальники рішучо зупинили ворога. Миколаїв став фортецею українського степу, стратегічним рубежем, українським Рубіконом, за яким збереглася свобода Одеси та всього Причорномор’я. Миколаїв – місто-герой і місто Героїв. Ті, хто стояв на Майдані, захищав місто у 2014-му, допомагав війську, як і ті, хто тримає фронт, - це споріднені покоління одного великого українського спротиву.

Герой України Андрій Парубій, який щиро любив Миколаїв, так визначав цивілізаційний масштаб нашого спротиву: «Це – боротьба не лише за Україну. Це – боротьба за весь вільний світ». Пригадаймо його візит до Миколаєва 30 квітня 2014 року, під час якого він, тодішній Секретар РНБО, сказав наступне: «Той, хто думає, що мета росії – Крим або мета росії – Донбас, глибоко помиляється. Мета росії – вся Україна. І тому вони працюють так, щоб дестабілізувати ситуацію повністю по всій Україні, щоб узяти під контроль всю Українську державу. І одна з ключових технологій – це делегітимізація, дискредитація української влади. І тому в цей непростий час нам дуже важливо стояти пліч-о-пліч. Щоб вистояти і перемогти!». І справді, Україна сьогодні – не східний форпост Європи. Вона – головний фронтир між західною і східною цивілізаціями. А Миколаїв, який боронив ексголова Верховної Ради України, як і тисячі інших гладіаторів сучасності, - terra incognita національного спротиву.

Сьогодні ми бачимо силу-силенну перетворень у лоні світової геополітики, яка трансформується відповідно до викликів, небезпек і загроз. Звісно, кремлівський франкенштейн, якого зачекався рудий мавзолейний тезко, намагається всіляко відтягнути свою скору кончину. Але скільки би кремлівський злочинець не тішився рукостисканнями з лідерами найбільших держав світу, не намагався обміняти дипломатичні фотографії на індульгенцію за воєнні злочини, його доля, як і кожного лютого ворога, хто підняв руку на українців, буде однаковою: міжнародний трибунал, справедливе покарання, невідворотна відповідальність. Жодне рукостискання і червона доріжка не відмиє крові тисяч невинних людей, сліз, болю і горя викрадених дітей, закатованих військових, спалених Маріуполя, Бахмута, Авдіївки. Україна бореться не тільки за помсту, - ми боремося за справедливість.

Ця війна – екзистенційна, в якій російські злочинці прагнуть знищити кордони держави, українську мову, історичну пам’ять, культуру та ідентичність. Саме тому кожна гривня, нова технологія, мудре рішення чи державний ресурс мають працювати на ЗСУ. Ветеранська політика – совість і гідність держави. Сучасне лікування, всебічна підтримка, кращі можливості самореалізації – не привілей, а наш борг перед тими, хто захистив країну.

Перемога вимагає мужності на фронті. Його сила – і за спинами Героїв. Саме тому нам потрібні незворотні реформи, справедливий суд, відповідальна влада, нещадна боротьба з корупцією, виконання рекомендацій міжнародних партнерів. Не можна просити воїна боронити державу, прикриватися патріотизмом, вимагати довіри від світової спільноти, допоки шалена і дика армада злодіїв, ховаючись за великими дверима, продовжує наживатися на війні. Національна єдність – це спільна відповідальність за Україну на кожному міліметрі нашої землі. Найвищий національний інтерес – шлях до перемоги.

Тринадцять років потому ми маємо усвідомити головне: Майдан не був черговою акцією протесту. Він став початком великого історичного перетворення українців на політичну націю, яка творить свою історію. Його продовження – у Силах оборони, в незламності прифронтових громад, у захисті української мови, поверненні полонених, звільненні окупованих територій, боротьбі за честь і справедливість.

Майдан став Революцією Гідності. Війна – це випробування на єдність і силу нації. Тому Перемога буде, і вона стане символом Справедливості. Наша історична мета побудувати таку державу, за яку варто було боротися. Місія – передати наступним поколінням сильну, демократичну, європейську Україну. Тому статус міста-героя для Миколаєва – це щоденна відповідальність за майбутнє. Підтримка борців за свободу. Вшанування Героїв силами вдячної громади, а не родин. Повага до батьків Героїв. Молитва за всіх, хто ніколи не зламається.

Не змарнуймо свободу, виборену кров’ю Героїв. Не зрадьмо тих, хто не повернувся. Не розчаруймо тих, хто тримає небо над Україною.

Слава Україні! Героям слава!