Роздуми українського інтелігента про минуле і сучасність миколаївської топоніміки

Ну от і дочекались українські інтелігенти, які складають мізерну частку миколаївського суспільства, закону, що змушує органи влади перейменувати всі назви вулиць, які містять ознаки радянської пропаганди.

Але в тому то й справа, що закон змушує. Насправді, більшості миколаївців байдуже щодо назв вулиць. І навіть сам Миколаїв викликає в них… Якби їм запропонували гарну роботу та житло в Фінляндії, Нью-Йорку чи на Гавайських островах ми б реально побачили скільки «патріотів Миколаєва» залишилось би. Але чи можна в цьому когось звинувачувати?

Для того, щоб любити місто, воно має мати неповторний стиль, історію. Чи є таке в Миколаєві? Місто розбудували після Другої світової в типовому стилі «соціалістичного реалізму» за однаковими асфальто-бетонними схемами та планами. Ніякої «душі» ці міста чи назви їх вулиць не передбачали, як і все інше в радянському масовому виробництві. Тому й говорити про неповторність та красу зовнішнього вигляду Миколаєва не доводиться. Природа? Теж не унікальна. Те саме росте в Полтаві чи Ростов-на-Дону. То за що варто любити саме Миколаїв? В чому його відмінність від інших міст?

Єдиним шансом любити Миколаїв лишалась його «неповторна» історія. Але й тут більшість миколаївців не знаходить чим пишатись. З двох причин. Перша – та унікальність історії міста як міста-кораблебудівника, колиски «російського чорноморського флоту» зараз не актуальна. Фраза про те, що ми з «міста корабелів» нічого крім сарказму (в того, хто пам’ятає, що як було раніше) чи подиву (в того, хто знає лише сучасний стан суднобудування в Миколаєві) не викликає. Ще менше розуміння викликає сама гордість за російський чорноморський флот царський чи комуністичний. Одним словом єдина «специфіка» міста, яка раніше надавала йому «унікальність» – в сучасних умовах викликає що завгодно, крім «любові та гордості».

То невже нічого нема? А як же культура? І тут ми якраз підходимо до другої причини, чому унікальність Миколаєва поки не базується на неповторності миколаївської історії та культурних традицій. В місті дуже вузький прошарок інтелігенції, який, принаймні раніше, не міг здійснити на миколаївців помітного впливу. Така ситуація була в силу дуже багатьох причин, які можна узагальнити так. Як не крути, ми завжди були доволі сірим, провінційним містом робітничого класу та дрібного міщанства, з відповідною архітектурою, пам’ятниками та культурними смаками. Наслідки цього ми бачимо і дотепер: сотні генделиків та нічних клубів на фоні відсутності даху над головою для миколаївської філармонії.

Ну добре, скажете ви, але ж все ж таки, крім людей, які дивляться порно, матюкаються, хочуть жити в Лос-Анджелесі, «косити бабло» і «бухать», є ж все ж таки прошарок миколаївської інтелігенції. Є! То, можливо, Миколаїв та наша область для цього прошарку не така сіро-провінційна? Дійсно, це так. Для вузького кола інтелігентів Миколаїв та вся область, незважаючи, все ж на доволі тривіальну історію та сьогодення має свою неповторність. Більше того, оскільки більшість миколаївців вважає себе за національністю українцями, то їх потішить, що часто ця неповторність Миколаєва вплітається в культуру та історію всього українського народу.

Наприклад, медики зможуть згадати видатного вченого-медика з давнього козацького роду Данила Самойловича, який працював та був похований в м.Миколаїв (в Корабельному районі зберігся навіть скромний пам’ятник йому). Письменники, а можливо, навіть дехто з «пересічних миколаївців» зможуть згадати видатних Павла Глазового (народився в Казанківському районі) та Миколу Вінграновського (народився в Первомайську), театрали – Панаса Саксаганського (народився в Братському районі), історики шанобливо схилять голову перед миколаївцем Миколою Аркасом.

Панас Саксаганський

Павло Глазовий

Микола Вінграновський

А скільки можуть згадати любителі військової історії Миколаєва! Наприклад, величезне підпілля ОУН на території області в часи Другої світової війни. Сотні миколаївців об’єднались в підпілля в ім’я незалежної України. Це вам не засланий російський диверсант Лягін. А гетьман Іван Мазепа та автор першої європейської конституції Пилип Орлик, які зупинялись в районі Яхт-клубу в 1709! А легендарні Січові Стрільці, які перебували в Миколаєві у 1918 році. А знаменитий незламний Петро Саранчук, хіба не сотні разів заслужив на вулицю на свою честь в Миколаєві?

Може хтось згадає і про миколаївця, бухгалтера скарбниці 4-ї Київської дивізії Армії УНР, героя Другого Зимового походу Данила Запорожця або про підполковника армії УНР, видатного Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії Никифора Григор'єва, чиє життя тісно пов’язано з Миколаєвим та всім Півднем України.

Юрій Бойко-Блохін

Семен Бойченко

Микола Леонтович

А чи маємо забути, замученого на смерть комуністами, Миколаївського міського голову Миколу Леонтовича, завдяки якому ми тепер милуємося «найкращим в Україні зоопарком». А як же засновник Харківського університету Василь Каразін, який працював і був похований в Миколаєві. Або миколаївець Юрій Бойко-Блохін - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені. А знаменита, потужна миколаївська організація «Просвіта» початку ХХ століття! Нам є чим пишатись!

Історикам миколаївського спорту теж є кого згадати, хоча для мене виділяється світовий чемпіон, плавець Семен Бойченко з Баштанщини.

А художники, або музиканти… Наприклад, той же миколаївець Арт Гоудс, який у 1930-х роках в США став відомим джазовим піаністом та грав з найвидатнішими джазменами.

Але так чи інакше всі ці прізвища і події, які дійсно надають нашому місту та краю бодай-якоїсь неповторності, та «місцевого колориту» лишаються в Миколаєві виключно в межах інтелігентського «гетто». Саме тому, наприклад, сайт n.mk.ua, на якому можна було проголосувати та запропонувати свою назву вулиці показав повний провал ідеї культурного вибору мас. Точніше він показав, що маси не знають не лише, хто такий Петровський чи Дзержинський, їм так само нічого не відомо про історію свого власного краю.

Хоча не виключаю, що корінь цього криється не лише в «радянізації та денаціоналізації сірої маси будівників комунізму», а й в тому, що більшість миколаївців – не миколаївці, їх батьки «понаїхали» сюди або здалеку, або дуже здалеку, тому поширеної «історичної пам’яті» городян, не кажучи вже про спільні культурні традиції, просто нема.

В підсумку, підозрюю, що насамперед вічно маргінальні і провінційні пострадянські міста півдня та сходу України, позбавившись тоталітарного однотипного забарвлення здобудуть не неповторний місцевий колорит з символіки заснованої на місцевих подіях та персонажах, а отримають точно такий самий однотипний безбарвний колорит тільки з аполітичної суміші «ніяких» назв царського та радянського періодів: - садова, паркова, центральна, поперечна, повздовжня, слобідська, набережна, сінна, столярна, міщанська і т.д.

Щоб Миколаїв «любили» за щось, а не через вимушеність проживання тут, тобто щоб він був неповторний, в маси необхідно нести ті цінності та знання, які наявні у вузького кола миколаївської інтелігенції, а не навпаки, пропагувати «глибокі та прекрасні» цінності миколаївських мас. Саме тому моя порада міській комісії з перейменування - не гнатись за «ніякими», «сірими» назвами царського чи радянського періоду, а через назви вулиць розповідати миколаївцям про неповторність та унікальність їхнього міста та краю.

І звичайно, важливо показати миколаївцям, що вони живуть не на Марсі, а ці землі дуже тісно пов’язані з усією історією України: з Запорізькою Січчю (більше третини області входила до її складу), з Гайдамаччиною, з визвольними змаганнями 1917-1920-х років, опором розкуркуленню, з репресіями та голодоморами радянського режиму, українським підпіллям ОУН часів Другої світової війни, національним піднесенням 1989-1990-х років та сучасними трагічними і героїчними подіями. Любов і гордість за Миколаїв дадуть вулиці Саранчука та Глазового, а не «набережна, сінна та поперечна».

Максим Стеценко для НикВестей