«Ми не вірили, але їхали», — історія жінки, яка під обстрілами тікала з Бородянки

78-річна жителька Бородянки Галина Миколаївна разом з родичами і сусідами тікала зі своєї малої Батькіщини, що наразі перетворилася на руїни. Судячи з розповіді жінки, їх врятувало диво.

НикВести вдалось поспілкуватися з жінкою, якій вдалось вибратись із міста, що було розбомблене російськими військами.

Галина Миколаївна народилась у селі Галинка Бородянського району. Розповідь свою склала красномовно і впорядковано, адже закінчила курси секретарки-машиністки і працювала за цією спеціальністю протягом 42 років. 

— Тато повернувся з війни, батьки трохи бідували. Вийшла заміж у 1962 році, мала двох синів. Маю три онучки, дві правнучки і правнука. Жили дуже щасливо, поки не прийшли росіяни, які знищили бородянську землю. Проклинаю їх кожної години, — з запалом висловлюється Галина Миколаївна у розмові з кореспондетом НикВести. 

Реклама

Каже, у війну не вірила до останнього. Проте повномасштабне вторгнення почалось для неї так само, як і для більшості українців — в ту доленосну ніч на 24 лютого вона спала, як раптом жінку збудив її син: «Мам, ти спиш? Почалась війна». 

— Коси піднялись… Думки, куди діватись. Ми бігали по хаті, не знали, що робити, але поки лишались вдома. Всі ховались у підвалах, але це було небезпечно, тому що багато з них завалило (внаслідок обстрілів, — прим.), — із занепокоєнням згадує пенсіонерка. 

Вона переказує, що люди, опинившись під завалами, кричали по допомогу, але марно. Російські солдати не пускали до них нікого, а тих сміливців, що намагались наблизитись до постраждалих, розстрілювали на місці. 

— При розкопках знайшли 8 чоловік живих, і до 50 мертвих, — зітхає Галина Миколаївна. 

Фото: Óskar Hallgrímsson

Фото: Óskar Hallgrímsson

Фото: Óskar Hallgrímsson

Жінка зізналась, що вирішила перебратись у більш безпечне на той час місце після того, як атакували адміністрацію району, військомат і декілька цивільних об’єктів. 

— Я переховувалась в онучки за два кілометри. Сусідка, яка була вдома, подзвонила мені і сказала, що в моїй хаті живуть кадирівці. Що вони поробили там, це тільки Бог знає… Побили меблі, все було розкидано по хаті, але хату не спалили, — продовжує Галина Миколаївна. 

Щодо фасаду її домівки, то постраждала тільки стріха. Але всередині житла окупанти встигли знищити все, що нагадувало про мирне безтурботне життя. Наслідки «визволення» ворожої армії фіксували родичі Галини Миколаївни, які повернулись додому вже після відведення військ з Київської області.

— В хаті знищено все. У килим ходили в туалет, хоча у нас є окрема ванна, і в ній же туалет. Вони (родичі жінки, — прим,), як приїхали, ледь витягли того ковра, вивезуть десь, викинуть. Все побите, пошматоване, шафи всі повикидували. Зараз родичі половину вже, дві кімнати і веранду, поприбирали. У сараї повибивало вікна, понівечений шифер, потрощений на маленькі шматочки. Чи то град упав, чи що, — бідкається пенсіонерка.

Після цього розмова міняє русло знову в напрямку самого початку військової агресії РФ. Війна все більше розгорталась, і вже жоден житель Бородянки не міг відчувати себе в безпеці. Окупанти без жалю понівечили ще і декілька навколишніх сіл. Стало зрозуміло — нищівний приціл ворога наведено на Київ і Київську область.  

— Я поїхала в село Мірча до сина. Він помер на десятий день війни, обірвався тромб… Поховали. А війна розгоряється, ракети свистять над головами, кадирівці ходять по хатах, зруйнували школу, ресторан, — ділиться спогадами жінка.

Ворожі солдати регулярно проводили «рейди» (перевірки, — прим.) по домівках місцевих і шукали українців, додає оповідачка. 

— Одного разу заходить росіянин до мого сина, вже покійного. Я питаю його (солдата, — прим.): «Боже, синок, в тебе мати є?» Він мовчить. «В тебе, напевно, дружина є, і діти є, що тебе змусило приїхати і тут убивати нас?» А він каже: «Вас ніхто не буде вбивать». Махнув рукою і пішов до хвіртки, — каже Галина Миколаївна.

Після цього окупант повернувся і заявив, що родина має їхати з Бородянки до обіду, якщо хоче залишитись живими. 

— Я кажу: «Як, ви ж по нам будете стріляти?» Він каже: «Я вам створю зелений коридор і проведу до лісу». Думаєм, чи це, може, попухкає (розстріляє, — прим.) нас, чи що. Але зібралось із Мірчі 14 легкових машин, кожна перегружена сім’ями. Таки о першій годині дня він (російський солдат, — прим.) вийшов і каже: «Потихеньку рушайте і їдьте лісом, вас ніхто не троне». Ми не вірили, але їхали. Так ми і не змогли зрозуміти, що це був за солдат, за ким він був. Ми в задумі, — розповідає біженка. 

Ризикований шлях її родини та групи сусідів пролягав через Радомишль, потім вони проїхали через Житомир, а згодом потрапили у Вінницю. 

— Їхали ми, куди очі бачуть. Тікали від ракет, які літали над нашими головами. Мій брат зателефонував знайомій з Вінниці. Вона сказала: «Їдьте в гуртожиток, там вас зустрінуть». Нас було 15 чоловік, інші вже розсмоктались (зупинились в інших населених пунктах, — прим.), — продовжує оповідь пенсіонерка.

Коли колона автомобілів пізно ввечері під’їхала до вінницького гуртожитку, новоприбулих людей зареєстрували і надали їм гарячу їжу. 

— Коли ми зайшли в бібліотеку, на столах стояла гаряча картопля, парувала. Об одинадцятій годині вечора! І чай. Ми були такі стомлені, такі стурбовані, і такі задоволені лишились, що так нас чекали, — з легкою посмішкою каже Галина Миколаївна. 

Після цього гостей з Бородянки розселили по кімнатах гуртожитку. Коли Галина Миколаївна загадує персонал, її погляд сповнюється розчуленням. 

— Одного разу у мою кімнату зайшла чудова, красива жінка. Вона таким поглядом на мене дивилась, що наші серця наче з’єднались. А потім вона не витримала, схватила мене за голову і поцілувала в коси, і каже: «Не переживайте, все буде добре», — емоційно розповідає пенсіонерка, прикладаючи долоні до грудей.

Далі вона розсипалась у вдячностях до всього персоналу гуртожитку, і мариво втоми в очах жінки змінилось на сяйво надії. 

— Це все дякуючи директорці Галині Вікторівни і всьому кваліфікованому колективі, який вона виховала. У неї (директорки, — прим.) є заступник Володимир Олександрович. Коли з ним зустрічаєшся, в нього завжди посмішка на вустах, спитає, як здоров’я. Комендант Надія Михайлівна — чарівна жінка. Її душа пахне добротою, — розчулено переліковує біженка. 

Вона стверджує, що всі вінничани, які траплялися їй у дорозі від вірної смерті до життя — душевні і світлі люди. 

— Дуже смачно нас годували, честь і хвала поварам і всім, хто був з нами. А були зі мною Миколаїв, Харків, Буча, Одеса, Маріуполь, Бородянка… Дорогі вінничани, ми розвезем ваше добро по наших містах. Слава Україні, героям слава, — натхненно каже Галина Миколаївна.

Зараз жінка чекає на отримання пенсії у Вінниці, щоб найближчими днями повертатись у рідну Бородянку, підлатати свою домівку і жити далі.

— У мене дах, сарай і вікна, не така велика поломка. Хата у мене є, хата не згоріла. Будем ремонтувати шиферний дах, а там щось придумаєм, — рішуче констатує Галина Миколаївна.

Бородянка — невелике селище в Бучанському районі Київщини, де проживало біля 13 тисяч осіб.  Російські обстріли припали туди з самого початку війни Росії проти України. 26 лютого внаслідок злочинів окупантів там загинуло троє осіб. Атаки продовжувались — під вогонь потрапили місцеві супермаркети. Селищем колесила ворожа техніка, почалося скидання авіаційних бомб на житлові будинки.

Виконувач обов'язків голови Бородянської селищної громади Георгій Єрко стверджує, що росіяни повністю знищили 8 та частково пошкодили 32 багатоповерхівок.

Також у селищі зруйновано близько 500 приватних будинків, ще біля 450 зазнали значних пошкоджень. На початку квітня населений пункт звільнили від російської навали, 20-го числа того ж місяця рятівники закінчили розбирати усі завали. З-під них вдалося дістати тіла 41 загиблого.

Анастасія Могилевець, НикВести