Терор в Україні та його перспективи

На поставлене мною запитання в минулій статті "Мир чи війна?", дійсність дала відповідь – війна, причому в формі терору. Адже те, що відбувається в Україні, можна класифікувати як терор. Тобто питання, поставлене Тарасом Возняком в статті "Новітнє СС-НКВД має бути люстроване", потрібно розглянути системно та з точки зору перспективи.

Згідно з визначенням Вікіпедії (українська стаття "Терор" зовсім неякісна, на відміну від англійської чи російської, тому скористаємося російською), терор це "залякування своїх політичних супротивників або населення, що виражається в фізичному насильстві, аж до знищення. Терором також називається загроза фізичної розправи за політичними або яким-небудь іншим мотивами, або залякування з погрозою розправи або вбивства...

Різновидами терору є індивідуальний терор (одиничні акти політичних убивств), інші терористичні акти, політичний терор (застосування державних репресій) і т. п. Державний терор – масове фізичне усунення політичних супротивників, що використовується політичною владою країни для залякування і втихомирення населення країни (наприклад, якобінський терор (у Франції 1793), червоний терор (1917-1923 в Росії), Великий терор (в СРСР 1937-1938), операція "Кондор" (переслідування і знищення політичних опонентів в 1970-1980-х роках в Чилі, Аргентині, Уругваї, Бразилії, Парагваї, Болівії їх диктаторськими режимами при підтримці спецслужб США)). Економічний терор – залякування або знищення політичних противників шляхом часткового або повного позбавлення засобів до існування..."

Реклама

Ознаки терору – демонстративні дії, пов'язані з загрозою життю або з самим фізичним знищенням, які спрямовані на створення страху у політичного опонента та у населення, яке є його прибічниками.

Терор як боротьба з політичними опонентами майже завжди перетворюється на терор проти прибічників політичних опонентів, тобто проти населення, яке так чи інакше визначене у своїх політичних симпатіях. Населення стає заручником терору політичних сторін конфлікту.

Під час терору, особливо якщо терор застосовують обидві сторони конфлікту, ніякі угоди раніше не були можливими. В сучасних умовах зовнішнього примусу, сторони внутрідержавних конфліктів звинувачують одна одну у тероризмі і не можуть досягти порозуміння, оскільки жодна зі сторін не хоче відповідати, покладаючи провину на іншу. Як правило, терор буває одностороннім. Але історія знає приклади і взаємного терору.

Найпершим таким прикладом для нас є порівняння червоного і білого терору 1919-1923 рр. Білий терор не був системним явищем, хоча для цього використовувалися репресивні закони проти радянської влади та партії більшовиків. Лідери білого терору ніколи не створювали організацій для терору. Білий терор не був масовим і не був спрямованим проти народу. У білого терору не було ідеології, яка би це виправдовувало.

Більшовицький терор почався задовго до революції 1917 року як вбивство представників правлячого класу. Червоний терор під час громадянської війни був масовим, він вівся проти частини народу, яка була класово чужа пролетарям. Для терору були створені спеціальні організації – Надзвичайна комісія та Революційний Трибунал. Для терору використовувалася класова ідеологія і відповідні колегіальні рішення (постанова РНК РРСФР "Про червоний терор", 1918), яка потім була трансформована в сталінську тезу про посилення класової боротьби по мірі руху до соціалізму. Для червоного терору використовувалися державний апарат та регулярна армія.

Сучасний терор дуже багато бере в історичному досвіді. Водночас сучасний терор має специфіку завдяки візуально-телекомунікаційним можливостям майже кожного учасника протесту. Терор проводиться не стільки для безпосереднього залякування учасників терористичної дії, скільки для створення картинки для масового залякування.

Також увагу потрібно зосередити на класифікації різних типів сучасного терору. Індивідуальний терор відбувається тоді, коли процеси політичного конфлікту не покладаються на системне вирішення проблем.

В даному разі протест 2013-2014 років пов'язаний з системним терором влади – клановим терором, по відношенню до якого державний апарат та партійна структура (ПР та КП) є лише інструментами. Локальний терор радикальної частини опозиції є лише реакцією на нього.

Аналіз ситуації протесту 2013-2014 рр. в Україні не залишає жодних сумнівів щодо того, хто почав терор.

Терор розпочала українська влада 30 листопада 2014 року з побиття мирних учасників Майдану. Відповіддю на цей терор був протестний терор 1-го грудня, який відомий як штурм Адміністрації Президента, коли мітингувальники використали трактор і розмахування цепками перед строєм для залякування оточення "Беркуту". Це можна лише символічно назвати терором, оскільки все це робилось на камеру. Однак штурм АП закінчився зовсім не символічним терором влади, коли представники "Беркуту" гнали та били людей, особливо жорстоко групою били вже лежачих людей.

До терору може бути віднесена спроба зносу Майдану 11 грудня 2013 року. І явним терором є досі не розслідуване і не покаране владою побиття Тетяни Чорновіл 25 грудня 2013 року.

Подальший розвиток терору теж пов'язаний з діями влади. 16-го січня 2014 року українська влада приймає репресивні закони, які переводять ситуацію на новий рівень загострення конфлікту. Тобто ці репресивні диктаторські закони є нічим іншим, як системною форму терору.

Радикальна частина опозиції переходить до агресії на вулиці Грушевського 19 січня 2014 року. Оточення "Беркуту" радикали закидують коктейлями Молотова та камінням, спалюють автобуси та вантажівки, підпалюють деяких беркутівців перед камерами.

Влада переходить на новий виток терору:

1) Відбувається застосування владою кримінальних елементів для залякування мирного населення (так зване "тітушко-сафарі" 21-го січня 2014 року). Відповідальність на владу за це покладається через повну відмову міліції реагувати на сигнали про дії бандитів по всьому місту Києву та небажання розслідувати їх організацію.

2) Відбувається викрадення та вбивство активістів – 21 січня 2014 року (викрадення Ігоря Луценка та Юрія Вербицького), коли Ігоря Луценка відпускають, а Юрія Вербицького вбивають.

3) 22-го січня відбуваються вбивства 5 активістів протесту, при цьому влада відмовляється брати на себе відповідальність за це, звалюючи провину на кого-завгодно.

3) Представники "Беркуту" ведуть прицільний вогонь гумовими кулями по журналістах, знищують медпункт на Грушевського та стріляють гумовими кулями у лікаря.

5) Представники влади публічно підтримують вбивство людей на вулиці Грушевського 22 січня 2014 року.

6) Застосування економічного терору – арешт рахунків Євромайдану 22-го січня 2014 року і побиття машин активістів Автомайдану 23 січня 2014 року.

Це далеко не повний перелік владного терору в країні. Водночас можна спостерігати логіку посилення і розширення конфлікту, ініціатором якого виступає саме влада. Саме тому спроба влади звинуватити протестувальників у тероризмі не виглядає логічно.

Основною причиною загострення ситуації на кожному етапі розвитку протесту був саме владний терор. Причина цього – страх владоможців понести відповідальність за роки свого знаходження при владі. Локальний протестний терор завжди був наслідком владного терору.

Водночас головний привід для локального протестного терору – реактивність опозиції, її нездатність до стратегічного мислення, глобальної оцінки ситуації та системного підходу. Відтак лідери опозиції не контролюють своїх радикалів. Лідери опозиції в принципі не можуть оголосити жодних інших смислів, ніж повернення країни до 2009-го року, тобто до відміни всіх "досягнень" нинішньої влади. Підсвідомо люди розуміють, що в 2009-му році ми вже були, і повернення до минулого нічого не дасть. Звідси відчай радикалів, звідси їх агресія.

Протестний та владний терор неспівмірні.

Протестний терор носить несистемний і локальний характер (вулиця Грушевського, місця проживання "тітушок", місця проживання організаторів терору).

Владний терор носить системний і повсюдний характер, а в перспективі він може бути поширений не тільки на майданівців, але і на всі прошарки населення країни, .

Влада показала, що вона не боїться опозицію. Опозиція показала, що вона не боїться владу. Країна швидко розмежовується на дві частини, кожна з яких виправдовує свій терор і не виправдовує терор своїх політичних опонентів.

Відтак владний терор призначений для того, щоб залякати, перш за все, мирне населення. Локальний протестний терор призначений для того, щоб залякати силові структури (захисників влади) і Партію Регіонів (політичну основу влади).

Терор не дозволяє досягати домовленостей між владою та опозицією, бо ніхто не хоче брати на себе відповідальність за терористичні дії своїх прибічників чи захисників.

Більше того, покарання влади за масштабний терор не можна обміняти у переговорах на покарання радикальної опозиції за локальний терор, бо вони неспівмірні. Несистемний локальний терор радикальної опозиції має набагато меншу суспільну небезпеку, ніж системний владний терор. Але влада прагнутиме саме цього. Це здаватиметься всім протестуючим несправедливим, і тому надійна домовленість між владою та опозицією навряд чи можлива.

Водночас в разі відсутності домовленості терор влади посилюватиметься. І протестуючим залишиться тільки одне – збройне повстання.

Тобто терор може привести до поглиблення конфлікту та розколу країни.

Терор не може лишитися безкарним в будь-якому разі – якщо його вибачать лідери опозиції чи влади, то його не вибачить народ.

Під час взаємного терору мирне стояння на Майдані втрачає енергетику та дієвість. Майдан, що не відмежовується від локального протестного терору чи реагує на владний терор, може перестати бути мирним. Цього власне і добивалися всі учасники терору – і влада, і опозиційні радикали.

В ситуації терору мирний Майдан дещо втрачає в дієвості, але може лишатися острівком без терору і з осудом терору.

Подолання терору можливо в трьох різних ситуаціях: 1) влада погоджується нести відповідальність за свій терор і йде на компроміс з опозицією, яка теж погоджується нести відповідальність за терор своїх радикалів; 2) влада посилює терор, вдається до повної зачистки Майдану та переходить до масових репресій згідно з законами від 16-го січня 2014 року; 3) опозиція переходить до збройного повстання і піддає арешту чи навіть фізичному знищенню представників влади, які спричинюють терор.

У локального протестного терору теж нема позитивної перспективи. Якщо навіть радикали-терористи переможуть, їх підхід породить дуже серйозні проблеми в майбутньому.

В будь-якому разі терор створює погану перспективу для нас. Владний терор це прямий шлях до розколу країни, коли за федералізацію потрібно буде ще поборотися, бо вона здаватиметься єдиним способом зберегти цілісність країни.

Сергій Дацюк, Блоги УП