Мій Чорнобиль: 32 роки аварії на ЧАЕС Оповіді очевидців

Чи буває доля легкою? Мабуть, ні. Та ці люди пережили таке, про що важко згадувати навіть через третину століття. Цьогоріч минає 32 роки з аварії на Чорнобильській АЕС. Люди, які з вікон власної квартири бачили заграву над 4 енергоблоком, люди, які з перших хвилин бачили, розуміли, іноді намагались врятувати інших і ставали героями. Власне, героїзм – це майже завжди ціна недбальства інших.

Їхній героїзм також у тому, що переживши аварію на ЧАЕС, розуміючи ціну помилки у атомній енергетиці, вони не сховались, не відгородились, не закрили очі на все, а присвятили життя ядерній та радіаційній безпеці України, та мабуть, не лише України, але й світу, адже радіація не знає кордонів.

Нині вони – працівники «Державний науково-технічний центр з ядерної та радіаційної безпеки»

Вони згадують. Вони переживають все знову, наче тоді, 32 роки тому. Вони – свідки та творці історії.

Будівництво ЧАЕС: «Це було щось неймовірне!»

Як тільки ми приїхали на станцію, її будівництво ще велось. Це було щось неймовірне. Будівельний майданчик розритий, увесь в канавах, безліч транспорту, бетоновози. Словом – йшла будова на повну. Це був такий підйом! Я писала своїм подругам: "Ви не уявляєте, ви там у Мінську чи в Бресті живете, по асфальту ходите, а я у джинсовому костюмі і кирзових чоботях». А потім, коли вже пустили блоки, все змінилось, містечко наше, таке красиве, росло: будувались будинки, магазини, великий торговий центр щойно відкрили. А природа яка! Річка Прип’ять поряд, ліс, ми ягоди збирали, гриби возили просто цілими багажниками. Пізніше Четвертий енергоблок уже запустили і почали будувати на острові П’ятий та Шостий енергоблоки. Набирали людей на роботу. У нас колектив був дуже хороший. Всі здружились, ходили в гості один до одного, відзначали свята разом –  писали вірші, пісні співали  під гітару, на Новий рік переодягались,  йшли по квартирах до всіх співробітників, бо що там того містечка –лише 5 кілометрів усього. Гарно дуже було... і коли все це трапилось, то дуже переживали, сподівались все таки, що повернемось, але, на жаль цього не сталось…

Консультант інформаційно-технічного відділу Захарова Віра Іванівна

Природа і місто: «Ідеальне місце для молодих сімей»

Я усі ті добре місця знаю, я дуже ліс люблю, гриби збирати люблю. Там такі мальовничі, дуже гарні місця. Колись, іще до аварії, мама розбудить нас в школу йти, і поки вона сніданок готує, я побіжу і за півгодини несу грибів: наша хата була недалеко від лісу. В кінці городу річка текла – Уж. Мабуть, і зараз тече, тільки замулилася. На лузі вона була велика, розливна, а в нас в кінці городу – невеличка.

Місто наше було дуже миле: проспекти були такі гарні, центр такий чистий, доглянутий, річка поруч… Місто молоде і молодіжне – середній вік мешканців – 28 років. Дуже мені там подобалось, хоча і жила я в гуртожитку. Не мала ще власного житла, але на чергу всіх ставили, чекали. Так як дуже багато було людей, то за один день чи за рік було неможливо отримати житло. Ну і я сподівалась, бо думала, що десь у 27-28 років і у мене була б там своя квартира. Мальовниче місто було».

Начальник сектору обліку необоротних активів запасів розрахунків Іриневич Тамара Петрівна

А взагалі місто Прип’ять – то було ідеальне місце для молодих сімей з дітьми. Все було продумано, багато було гуртків, секцій. Було чим зайнятись після школи. Я теж навчалась у дитинстві в музичній школі на віолончелі, плавання любила. То було моє улюблене заняття. У нас був спортивний клас і ми займались по особливій програмі – вставали о п’ятій ранку, йшли на половину шостої на тренування. Потім 2-3 уроки, далі – наступне тренування, потім знову навчались і йшли на третє тренування. Зараз, коли своїй дочці розповідаю, що в нас було по три тренування на день і що вставали ми о п’ятій ранку, вона дивується тому, що ми, діти, могли так багато займатись.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС Недбай Світлана Володимирівна

Ми жили у Прип’яті на вулиці Лесі Українки, пізніше її перейменували на Спортивну, у нас поруч був басейн, старший син займався там плаванням. Там такі тренери були хороші, тренування починалось удосвіта, бо доріжок не вистачало – всі займались спортом, тренер хотіла вивести цих дітей у чемпіони України. Але не встигла

Консультант інформаційно-технічного відділу Захарова Віра Іванівна

ЧАЕС: «Ми всі були – одна дружна компанія»

Ми приїхали з чоловіком у 1977 році перед пуском першого енергоблока, він працював у реакторному цеху, а мене взяли в електроцех, бо я щойно закінчила інститут за спеціальністю електрозв’язок. Спочатку працювала на АТС, а коли пустили Перший енергоблок, мене перевели черговим електромонтером засобів зв’язку на діючий енергоблок. У моїй зміні були такі відомі люди, як Штейнберг Микола Олександрович, Смишляєв Олександр Євгенійович. Взагалі ми всі були – одна дружна компанія. Ми обслуговували різносторонній зв’язок, це була і міні-АТС координатна для адміністрації, і оперативний зв’язок – пульти у начальників зміни, директора, головного інженера, заступників головного інженера, також у нас було промислове телебачення – стояли камери у тих приміщеннях, які були напівобслуговувані і за обладнанням треба було стежити, був голосний зв’язок, лінійний зв’язок і СВЧ зв’язок на Київ. Потім я працювала майстром, далі– старшим майстром. А за два роки народила доньку Тетяну і тільки вийшла з декрету в березні, як у квітні трапилось це лихо.

Консультант інформаційно-технічного відділу Захарова Віра Іванівна

 Ніч проти 27 квітня 1986 року: «…мовби тисячі прожекторів його освітлювали!»

Так трапилось, що нашого керівництва зв’язку не було тієї ночі вдома, бо були на дачах у Буряківці. Мені зателефонував черговий і сказав, що не може знайти начальника зв’язку і попросив приїхати, бо на Четвертому блоку зовсім нема зв’язку. Я швиденько, це була перша година ночі, прийшла в центр містечка на автобусну зупинку. Там, не зважаючи на пізню пору, було дуже багато людей, машин, автобусів. Всі їхали на ЧАЕС. Усі якісь були розгублені, сказали, Четвертий блок закритий, там були вже пожежники.

Почав діяти медпункт, надавали допомогу постраждалим, швидкі з мигалками усю ніч їздили... Словом, коли я приїхала, на Четвертий блок нас уже ніхто не пускав, нічого там вже зробити не могли.

Ми спустились у Штаб громадянської оборони, отримали йодні таблетки і о десятій ранку приїхав уже наш начальник, а я поїхала додому.

У першу ніч було видно пожежу, тління, але наступної ночі стояла заграва над цим енергоблоком, мовби тисячі прожекторів його освітлювали. У нас ще вікна виходили на нього, тож видимість така була, навіть не описати, що це було за видовище.

Консультант інформаційно-технічного відділу Захарова Віра Іванівна

Мені на той час було 13 років. Я займалась плаванням, а в день аварії мала їхати на змагання у Бровари. О п’ятій ранку ми зустрілись на автостанції, але виїзди із міста вже було перекрито, тобто ми не потрапили на автобус, пішли на річковий вокзал, думали спробувати добратися до Броварів на «ракеті», але не вийшло, бо Прип’ять була перекрита теж. Вночі, коли трапилась аварія, я не спала, складала сумку і раптом почула вибух такої сили, що задрижали шибки, і буквально за якийсь дуже короткий час почали «швидкі» їздити, пожежні, міліція. До ранку дороги та місто вже мили дезактиваційними машинами, ходили люди з дозиметрами, щось заміряли. Ми якось не розуміли тоді масштабів аварії. Може, думали, викид, якийсь незначний. Якось не відчувалось такої біди...Ну отже, оскільки ми не поїхали на змагання, то пішли до школи. У школі нам давали вже таблетки йоду, а між учнями ширились чутки, що, мовляв, чийсь тато прохопився, що трапилась якась серйозна аварія. Мій тато працював у турбінному цеху на ЧАЕС, але в той час, на щастя, був у відпустці, тому в перші дні не потрапив туди. Над містом уже літали вертольоти, кажуть, тоді вже намагались скидати пісок на палаючий реактор. Брат мій, на три роки старший за мене, вилазив на шістнадцятиповерхівку, аби подивитись як горить реактор. Тоді все це здавалось цікавим, ніхто не розумів, що прийшла біда…Діти спокійно собі грались на вулиці, жодних попереджень не було про те, що треба не відкривати вікна, сидіти вдома.

Старший науковий співробітник лабораторії аналізу досвіду експлуатації та поточного рівня безпеки АЕС Світлана Недбай