«Жінки с дітьми відчиняли вікна потяга, а люди на ходу закидали туди воду та їжу», - особиста історія війни української волонтерки в Польщі

Світлана Іванченко – українка, яка вже три роки живе з сім’єю у Кракові, в Польщі. З перших днів російсько-української війни вона активно працює у волонтерському штабі допомоги українським біженцям, допомагає жінкам з дітьми дістатись кордону та адаптуватись у Польщі.

Світлана розповіла НикВести свою особисту історію війни: як важливо не бути осторонь, навіть на відстані більше ніж тисяча кілометрів від рідного дому, як з-поміж сотні незнайомих українців довелося евакуйовувати і своїх рідних, і як ця війна своєю страшною ціною навчила безумовній віри до людей.

Світлана Іванченко. Фото з особистого архіву Світлани

Пам'ятаєш своє 24 лютого? Як дізналася про початок війни? Кому з близьких в Україні зателефонувала, написала першими?

Прокинулася без будильника, взяла телефон, побачила купу пропущених та повідомлень від тата, і навіть не читаючи їх, сказала Віктору: (чоловіку, - прим.) «Все – почалося».

Ми знали, морально готувалися, але чомусь не думали, що це буде так швидко і так масштабно. Ось так розпочалася наша війна.

Щогодини дзвонила батькам, але вони були спокійні, як ніхто з усіх, кому  дзвонила в той день. Тато був переконаний, що Вознесенськ у безпеці, адже знаходиться у 30-кілометровій зоні від Південноукраїнської АЕС і їх не зачеплять. Десь об 11:00 я побачила новину, що захопили ГЕС у Новій Каховці, передзвонила, але тато просив не панікувати. Рішенні про виїзд був важким для всіх, і для батьків, і для сестер.

Реклама

Які в тебе були почуття? Страх? Відчай?

Мені здається, того дня ми стали наче роботами. Не знаю чому, але на той момент мені здавалось, що ми маємо обдзвонити якнайбільше людей і сказати, щоб вони виїжджали. Хотілося бити на сполох і кричати: «Забирайте дітей і виїжджайте».

В якийсь момент одна подруга сказала: «Свєта, ти так любиш Черчилля, а він казав: «Війну не виграють евакуаціями». Навіщо ти хочеш усіх нас евакуювати?».

Але мені тоді здавалося, що всі жінки, діти та люди похилого віку мають виїхати. І зараз, через майже 7 місяців, я так само думаю. Ніхто мене не переконав. Це б допомогло нашим хлопцям, «розв’язало руки». Не розумію, чому люди не виїжджають. Приймаю їхнє рішення залишатись, але не розумію. Може, тому що три роки тому сама виїхала і мені здається, що це легко, але …

Коли та чому ти приєдналася до волонтерського штабу у Кракові? Як дізналась про нього?

Просто хотіла щось робити. 24-го лютого о 12 дня я стояла біля посольства РФ у Кракові разом і сотнею українців. Простоявши майже 4 години зрозуміла, що ми нічого не робимо. Просто стоїмо. Так, нас багато, так це класно – кричалки, прапори, відчуваєш неймовірну єдність. Почала шукати інформацію і дізналася, що у краківській мерії створюється волонтерський штаб, подала заявку, наступного дня мені зателефонували, запитали в яку з точок я можу приїхати.

Мітинг під посольством РФ у Кракові. Фото: Polskie Radio

Там було кілька пунктів містом?

Так. Поляки - приголомшлива нація. Вони мобілізувалися миттєво. Вже 24 лютого полиці магазинів в мить спорожніли. Люди скупували все: консерви, крупи, макарони, памперси, воду і везли до пунктів прийому, які організувала мерія міста.  

Перша точка, куди я прийшла волонтерити  – Воєводська бібліотека, те що я там побачила – шокувало. Великі зали були наповнені дитячими візками, ліжечками, автокріслами, памперсами, одягом. Моє завдання було сортувати цей одяг. Сортували за віком, сезоном, статтю, це дало змогу дуже швидко знаходити необхідні речі.

Найбільше здивувало, що діти приходили в цей тимчасовий центр, грали іграшками, але не хотіли забирати їх з собою. Вони були настільки налякані, що в перші дні гори іграшок так і залишалися в коробках.

Гуманітарний штаб у бібліотеці. Фото: ФБ Wojewódzkа Biblioteka Publiczna w Krakowie

Гуманітарний штаб у бібліотеці.Фото з особистого архіву Світлани

Ти займалась лише фізичною роботою? Не було нагоди спілкуватись з біженцями?

Спілкувалась, звичайно. Це була моя головна задача.

А в чому полягала ваша комунікація?

Я була провідником. Поляки продумують дрібниці, на які б ми можливо і не звернули увагу. Для них було важливо, щоб всі, хто приїздив до Польщі, а в перші дні це були сотні тисяч людей, в основному жінки і діти, почувалися комфортно, без мовного бар'єру. Тож я перекладала, підказували і допомагала знайти необхідні речі.

Досі говорю, що з 24 лютого, після трьох років життя тут, я нарешті по-справжньому почала говорити польською. Раніше в цьому не було потреби, а в той момент я зрозуміла, що мушу подолати свій страх. Дівчатам з дітьми на руках, в чужій країні, було набагато складніше ніж мені.

Як мені здається, перебуваючи в штабі, ти постійно мала стикатись з людськими стражданнями, їхніми проблемами. Ти через себе це все пропускала? Як відокремлювала, переживала?

Не знаю. Напевно, я просто заблокувала щось у собі. Просто поставила на паузу якісь емоції. Майже не плакала за весь цей час. Щодня собі казала: «Вдих-видих, не плакати». Звичайно були моменти, коли накривало. Плакала, коли сестра з двома дітьми не могла сісти на потяг у Львові, Коли не могла знайти волонтерів у Молдові для батьків. Така безпорадність просто вибивала з колії.

І  ще дуже розклеїлася, коли допомагала нашим дівчатам, які їхали потягом. То мабуть був вже початок березня. Запустили багато евакуаційних потягів. І ми супроводжували і підтримували дівчат. Виникали різні проблеми. Шлях, який у мирний час проїжджали за 2 години, під час війни перетворився на 20-годиний. А там діти, нема води чи памперсів, та просто елементарних речей.

І ось дівчата їхали новим маршрутом: «Львів-Хельм», зателефонували і говорять, що на станціях потяг не зупиняється і немає жодної волонтерської допомоги. Вони думали, що будуть зупинки, зможуть щось попити, поїсти. Але потяг на станціях пригальмовував, але не зупинявся. І я почала шукати волонтерів, і одна дівчинка-полька сказала: «Не переживай. Нехай просто відчиняють вікна, ми допоможемо». І наші дівчата відчиняли вікна, а волонтери закидали туди воду, їжу та все, що могли. Потім, коли я в новинах побачила фото, то це була ілюстрація як із Освенциму. Що відчували ці мами, які не могли дати попити дітям води, і їм цю воду у вікно кидали на ходу? Я не знаю … Моторошно. Мабуть тому, просто боюся розблокувати ці сльози.

Волонтери закидають продукти у вікна потяга у Кельмі. Фото: Chelm Naszemiasto

Волонтери закидають продукти у вікна потяга у Кельмі. Фото: Chelm Naszemiasto

Ти й досі ходиш до штабу? У тебе там є робота якась? Як це зараз відбувається?

Так, зараз з іншими дівчатами у мерії міста Краків, допомагаємо заповнити заяви, для отримання PESEL, щоб українці могли легально перебувати на території Польщі. Раніше був великий центр на концертній арені Таурон, в день проходило і 700 осіб, зараз це в рази менше. Працюємо з 7:30 до 15:30. Конкретно до нашого центру приходить 70-80 українців.

Світлана з волонтерами в концертній арені Таурон. Фото з особистого архіву Світлани

Кожного дня?

Так, кожного дня. Тоді ще, на початку війни, після того центру у бібліотеці були і інші. У бібліотеці залишили лише візочки, автокрісла, а речі перебазували у великий центр, створені IKEA та іншими компаніями. Створили такий собі, величезний магазин, до якого можна було приходити та безкоштовно брати речі. Так, я «перебралася» в «Добру шафу». В день через нас проходила до тисячі людей. Там я просто вітала українців і розповідала, які речі сьогодні можна взяти та в якій кількості. Там працювала чудова команда. Більшість із них – це іноземці, які взяли відпустку з усіх кінців світу та приїхали допомагати. щодня я просто говорила: «Сьогодні ви можете взяти дві пари шкарпеток, одну пару трусів, одну пару взуття, один ремінь, рюкзак, а решта речей, стільки – скільки вам потрібно». І отак 12 годин на день.

Гуманітарний штаб у «Добрій Шафі». Фото з особистого архіву Світлани

Гуманітарний штаб у «Добрій Шафі». Фото з особистого архіву Світлани

Яка основна мотивація твоя була у цьому всьому?

Напевно, я так борола свій страх.

Страх за сім'ю? За Україну?

За все. Тому що війна – це страшно. Не має значення де ти. Це страшно. Є різні реакції у людей на стрес, хтось ховається, хтось завмирає, хтось біжить. Я взагалі завмираю у критичних ситуаціях, а тут побігла. Просто втекла. Не оглядаючись.

А твоя родина при цьому, чоловік і дочка, як вони реагували на твою роботу? Чи підтримували?

Звісно, однозначно. Ми досі працюємо монолітом. Даша літом була волонтером у «Добрій шафі», потім була в центрі допомоги, де роздавала продукти. Я бачила, як їй було важко.

Скільки їй років?

16 років. Вона приходила та розповідала, як якась бабуся просить дати їй більше консервів або макаронів. У 16 років, напевно, це складно. Складно через себе пропустити, а потім забути справжні історії людей та йти далі. Вона втомилася, тому другу частину літа вона була звичайною дівчинкою. Ходила до табору, якій створили на базі IT компанії для українських дітей. Спілкувалися українською, польською, англійською. Даша провела цей час там, із однолітками з України.

В той же час Віктор має свій фронт – працювати і донатити, донатити і працювати.  

Світланина донька Даша працює волонтером (на фото праворуч). Фото з особистого архіву Світлани

Я знаю, що ти організувала евакуацію всіх своїх рідних (батьків та сестер) до Кракова з України у перші місяці війни. Розкажи трохи про це. Чи було важко, як тобі це вдалося? Які були перешкоди?

Було складно. Сестру із Луцька ми зустріли 1-го березня, ми їй купили квитки на львівський потяг. У Львові вона чекала 2 дні, щоб сісти на потяг. Людей було стільки, що всі не могла поїхати. Були волонтери львівські, які брали дітей на руки та намагалися протиснутися з ними у вагон, але розверталися та казали: «Ви там задихнетесь».

Львівский вокзал з біженцями. Фото: «Ґрати»

Люди залишали сумки, речі, все, що не влазило просто на пероні вокзалу. Це все переживаєш, як у фільмі жаху. Ми їздили двічі, щоб її зустріти, і двічі вона дзвонила та казала, що не змогла сісти у потяг. Сестра їхала 15 годин замість 2-х.

З батьками та другою сестрою було складніше. Вони мешкають у Вознесенську, це 1200 км від Кракова, це довгий шлях. Зважилися виїхати лише, коли підірвали мости після заходу армії орків до міста. Тато виїхав з однією метою: «Вивезти онуків в безпечне місце». 30 годин стояли на кордоні з Молдовою. Без їжі і води. В Молдові їх прийняли незнайомі люди, бо табір для українців був переповнений. Говорю це і мурашки по шкірі. Так їх подорож тривала з 3-го по 8-ме березня.

Світланина сім’я на мітингу у Кракові. Фото з особистого архіву Світлани

Як змінилося ставлення у Польщі до війни в Україні? Чи відчувається втома від цієї теми? Все-таки вже 7-й місяць війни. Що змінилося?

Змінився підхід. З одного боку, активно мотивують волонтерів. З іншого боку влада намагається, щоб люди, які приїжджають до Польщі, швидше адаптувалися. Тобто це не означає, що ви приїдете і вам нічого не дадуть. Так, вам допоможуть. Але хочуть, щоб ви вивчали мову, курси польської фінансуються з держбюджету. Прагнуть, щоб українці шукали роботу та звикали до нових умов життя. Раніше це була гіперопіка для всіх, хто прибув. І насправді така допомога розслаблює, дезорієнтує, То зараз хочуть, щоб люди включалися та діяли.

А так ставлення до теми війни не змінилося. Кількість прапорів на будинках у місті не зменшилася. У кожному третьому кафе висить український прапор або плакат і вас пригостять безкоштовно кавою. Є пункти, де роздають їжу, одяг та гарячий суп.

Український стяг у центрі Кракова. Фото з особистого архіву Світлани

Кількість біженців у рази скоротилася? Ти ж можеш бачити динаміку за документами, які заповнюєш для них?

Так, в порівнянні з лютим, то скоротилося. Зараз кількість начебто стабільна. Але можна зрозуміти одразу, де стає «гаряче» в Україні. Бомблять Запоріжжя – їдуть запоріжчани, стає «гаряче» знову у Харкові – приїжджають харківчани, тяжко в Миколаєві – йде хвиля миколаївців. Одразу ж помітно.

Як змінилися твої рідні міста Вознесенськ та Миколаїв? Ти дозволяєш собі дивитись фотографії обстрілів?

Так, я дивлюся, але за перші 90 днів ми всі до чогось вже звикли. Рубікон уже пройдено. Ми вже дивимося на це все, як на статистику. Якорями, коли по-справжньому було боляче, це – облдержадміністрація у Миколаєві в березні (будівля Миколаївської ОДА була розбомблена ракетою 29 березня, - прим.). Попадання до багатоповерхового будинку, ось нещодавно, у Вознесенську. Болить. Дуже. Тому що це моє рідне, це люди, які ходили однією вулицею або народилися в один рік разом зі мною. Якось так. Що ще було маркером, щоб було боляче, навіть не знаю ...

Університет?

Так, так .. університет ще (армія РФ двічі потрапили ракетами до ЧНУ ім. Петра Могили – 17 та 19 серпня, - прим.). Болить досі, але не можна щоб боліло, треба йти далі.

Зруйновані ОДА та ЧНУ ім. Петра Могили. Фото: НикВести

Зруйновані ОДА та ЧНУ ім. Петра Могили. Фото: НикВести

Я розумію, що тобі довелося багато пережити за цей час, почути різних розповідей. Як змінилася ти сама за ці 7 місяців? Можливо, щось зрозуміла чи чогось навчилася?

Дуже складне питання. Але вона, мабуть, навчила мене вірити людям. Тому що стільки віри я не отримувала за все життя. Коли одна з фрилансерів, яка працює в команді Віктора їхала зі своєю сестрою з України кілька діб, двома машинами, з дітьми, їм потрібно було зупинитися перепочити в районі Хельма чи Зосіна (міста в Польщі, - прим.). Ми випадково знайшли волонтера. Я просто в групі на фейсбуці написала, що є дві дівчини з дітьми, які ідуть вже кілька діб і їм треба просто виспатися. І відгукнувся Марчін. Я тоді раділа, як дитина, що так швидко знайшла прихисток для дівчат, а потім в голову почали лізти різні думки. «Я зараз даю двом дівчаткам адресу якогось чоловіка, про якого навіть нічого не знаю». Не спала всю ніч, чекала повідомлення від них. А зранку не витримала і подзвонила. Дівчата не відповідали. Набрала Марчіна, він каже: «Все нормально, вони так стомилися, що навіть не спустилися до сніданку». Дівчата спали майже добу. Залишились у нього на три дні, були в захваті від нього та його родини, яка стала для них домом. Після цього я навіть не можу порахувати скільки наших людей у нього зупинялося. Просто так, безкоштовно. Крім того, що він зустрічав наших людей, він купує багато спорядження для наших ЗСУ і відправляє це в Україну, через наших волонтерів. Просто неймовірна людина.

Ось ця безумовна віра людям раніше була притуплена в мене. Ця війна навчила мене довіряти людям, вірити в них і в добро, яке вони несуть. А ще мабуть навчилась просити про допомогу.

Ти бачишся зараз з біженцями з України, з  тими кому ти допомогла дістатися до Кракова?

Рідко, але завжди на зв’язку. Тільки недавно, коли сталося велике горе в одній родині, усвідомила, що я буду з ними переживати не тільки хвилини радості, але і горя. І це було найскладніше.

А взагалі в Кракові ціла громада українських дівчат. Вони такі різні. Ірина, приїхала з сім’єю після війни, і майже с перших днів стала волонтеркою в «Добрій шафі», організувала збір коштів і щодня закуповувала білизну для дітей і дорослих. Анастасія, збирає донати серед айтішників та закуповує військове приладдя, сама раз на два тижні відвозить такий важливий вантаж до Львова. Аня, яка з родиною живе в Кракові, зустріла на кордоні доньку подруги, дівчинка вже кілька місяців живе в їх родині. Вони неймовірні. Для мене вони найсміливіші дівчата на світі. Як там говорять: «Іноді нам здається, що те, що ми робимо, — це лише крапля в морі, але море було б меншим, якби в ньому не вистачало краплі».

Одна моя знайома, син якої в полоні, для мене справжній приклад того, якими ми маємо бути оптимістками. Жодних хлюпань і сліз. Не на часі. Тримаємо стрій – заради перемоги!

Любов Кіцул, «НикВести»