«На Західному фронті без змін»: німецький погляд на Першу світову

На стримінговій платформі "Netflix" 28 жовтня вийшов фільм німецького режисера Едварда Берґера «На Західному фронті без змін» за однойменним романом Еріха Марії Ремарка. До цього книжку екранізували тричі. У 1930 році американець Льюїс Майлстоун отримав за фільм два «Оскари», а також засудження, протести на німецьких показах і зрештою заборону фільму в нацистській Німеччині. Те саме спіткало й роман Ремарка — після приходу нацистів до влади «На Західному фронті без змін» разом з іншими його творами висміюють, критикують і публічно спалюють. У 1979 році світ побачила екранізація ще одного американця Делберта Манна, а у 2016-му — новозеландського режисера Роджера Дональдсона. 

Цьогорічна адаптація важлива та цінна тим, що вперше за всю історію кінематографу режисером є німець, який намагається перемогти сором, жах і почуття провини, з якими Німеччина живе вже сто років. Водночас складно порівнювати екранізацію Берґера та славнозвісний роман Ремарка: режисер вводить нові лінії, викидає персонажів і сцени, намагається візуально осмислити внутрішні переживання героїв.

Чому саме зараз?

За словами самого Едварда Берґера, йому йшлося про потребу показати німецький погляд на війну, позбавлений гордості та пихи. На війні немає героїв, натомість там багато жахіття, страху та страждань. 

Знімати фільм почали у 2021 році, тож режисер не міг передбачити актуальний контекст, який накладається на цей фільм після 24 лютого. Для нас дивитися його — це як копатися в колективній травмі своєї країни, яка просто зараз переживає жах, зображений на екрані. У певному сенсі це означає неможливість відокремити себе від побаченого. Це змушує чіплятися за деталі так, неначе вони здатні відповісти на питання людськості та гуманізму й допомогти краще зрозуміти реальність. «На Західному фронті без змін» — це вчасна та нещадна спроба показати крихкість людських життів, цикл історії та війну, яка стирає межі індивідуальності й не приносить нічого, окрім болю. 

Сюжет

Весна 1917 року. 17-річний Пауль Боймер разом з друзями відмовляється від навчання і записується добровольцем на фронт. Друзі зачаровані пропагандою, яка обіцяє їм повернутися з війни героями та вже за декілька тижнів пройтися парадом у Парижі. Та щойно вони приїжджають на фронт, романтизація війни різко втрачає для них переконливість. Натомість приходять холод, голод, страх бомбардувань і смерті.

До центральної історії, якою глядачів проводить Пауль Боймер, режисер додав дипломатичну лінію. Її не було ані в романі, ані в попередніх екранізаціях. Едвард Берґер намагається глибше занурити глядача в контекст, тож додає до історії політика Маттіаса Ерцбергера, який понад усе хоче запобігти втратам і зупинити війну, та генерала, який холоднокровно відправляє молодих солдатів у бій за 15 хвилин до перемир’я.

Фото: Netflix

Говорити, мовчати

У фільмі важливе значення займає тиша. Він починається беззвучно і закінчується мовчазними субтитрами. Саундтрек до фільму написав німецький композитор Фолькер Бельтерман; його музика — це сплетіння періодичних звуків барабанів і духових інструментів, які виникають і зникають упродовж фільму. Час від часу музика нагадує розладнаний хаос зі скреготіння, якому вдається гармонійно докреслити емоційні стани героїв і водночас не відволікати глядача й не зміщувати акцентів. Музика відходить на задній план і залишає тиші вагоме місце.

Це проявляється у сцені, де Пауль на межі божевілля жорстоко вбиває французького солдата і, просячи замовкнути, напихає йому глиною рот, поки той захлинається власною кров’ю. Тисячі людей, що не можуть проговорити пережите, не зможуть нормально існувати в повоєнному суспільстві — їх усіх огортає тиша. Вона стає такою бажаною й такою руйнівною водночас. Майже наприкінці фільму, коли припиняються перестрілки, друг Пауля Кат говорить: «Послухай. Так тихо. Здається, що я оглух». І за цією тишею стоять мільйони смертей.

Історія не повторюється — вона навчає

Фільм також стає можливістю проговорити історичну травму. Він починається взимку й закінчується на полі, вкритім снігом. Спочатку глядача занурюють в історію, складену з кадрів нажаханого солдата, що біжить між пострілами та вибухами. Наприкінці ми бачимо те саме. Після кожної битви військовий підходить до молодого солдата, запитує, чи той не поранений. Якщо ні, то дає мішечки для збирання з трупів жетонів, де вказано ім’я та дату народження.

Фото: скрин відео

Ця кінокартина — циклічність і повторювання подій. У перших кадрах уніформу знімають із мертвих солдатів, перуть і перешивають наново для новоприбулих. Війна — це конвеєр смертей, її невідворотність. Під час цього фільму неможливо перестати думати про це. Єдиний вихід із цієї зацикленості — це пам’ять. Наприкінці юний солдат знімає з мертвого жіночу хустину й зав’язує на собі. Так він забирає із собою спогад про померлого, пережиті кошмари та відмовляється впадати в забуття. Хустина стає водночас символом життя, людяності, надії й пам’яті.

Натуралістичність 

Цінність фільму полягає в його небажанні приховати смерть від глядача. Смерть — це частина людського, а отже, її треба показувати. Тому навіть труп, який висить високо на дереві, а герої не можуть розгледіти його з землі, глядачеві покажуть зблизька. Тут нікого не вберігатимуть від сцен смерті, самогубства, відтинання кінцівок у шпиталі та жорстокосердних убивств.

Втрата суб’єктності

Щойно герої опиняються на записі до армії, їм одразу дають знати, що на війні немає індивідуальності — натомість усі стають єдиним цілим. Стираються їхні історії, їхнє минуле та майбутнє. Солдати стають групою, одною зі сторін на полі бою. Їм заборонено розмовляти з ворогом і знайомитися з ним. Супротивник стає аморфним, а особистість втрачається. Після обстрілів тіла скидають у купу і єдине, що залишається від померлих — це жетон з іменем і датою народження. Проте хоч як би війна не прагнула знищити людяність, героям «На Західному фронті без змін» вдається триматися за неї. Убити солдата, знайти в нього в кишенях листи, фотографії дружини та дітей і зберегти їх. Зняти з померлого хустину й зав’язати її собі.

Фото: скрин відео

Внутрішні переживання героя й естетика абсурду

Говорити про «насолоду» від естетичної картинки в такому кіно неможливо. Та немислимо не похвалити роботу з кадром. Геометрія, чіткі лінії, переходи — усе лише докреслює алогізм і жорстокість війни.

Знизу вгору бачимо верховіття дерев, згори вниз — сотню мертвих тіл. Поки Пауль йде серед трупів через багно та калюжі крові, генерал насолоджується їжею та виливає недопите вино. Доки дипломати ведуть перемовини — помирають сотні людей. Едвард Берґер із допомогою вмілої постановки кадру показує, що за безпощадною війною стоїть божевілля диктатури та пропаганди, які не вміють здаватись.

На окрему увагу заслуговує те, як по-ремарківськи точно режисер візуально зображає переживання. Сам Берґер говорить про те, що Пауль не герой; він протагоніст, який лише проводить глядача історією війни та смерті. За допомогою кадрів природи, деталей, виразів облич і поглядів режисеру вдається занурити нас у переживання та відчуття Пауля. Глядачеві не обов’язково бачити Паулеве лице, аби осягнути пустку в глибинах його серця.

Фото: скрин відео

Зіграти смерть

Більшість акторів у фільмі — це відкриття для закордонної публіки. Головну роль Пауля виконав Фелікс Каммерер, до цього майже невідомий актор австрійського театру. Берґер зазначає, що для нього вибір протагоніста був принциповим: він хотів задіяти нову постать, аби мінімізувати упередженість. Треба зізнатися, що його план спрацьовує. Фелікс Каммерер втягує в історію своєю проникливістю; глядач за дві години має змогу простежити за формуванням нової людини через страх, неможливість примирення, божевілля, сумніви, виснаження та зневіру. 

Не менш важливим персонажем, який змушує емпатувати та триматися надії, є друг Пауля Катчинський (Кат), якого зіграв Альбрехт Шух. Німецька публіка знає його з фільмів «Руйнівниця системи» та «Берлін, Александерплац», але ця нова роль може принести йому світове визнання. Пауль — освічений молодик, що приїхав воювати, не знаючи смерті та романтизуючи війну. Кат — приземлений і практичний чоловік, без порожніх сподівань, він стає наставником для Пауля. Що важливо, Кат упродовж фільму не втрачає надії — навіть за крок до смерті він спокійний і раціональний. І Фелікс Каммерер, і Альбрехт Шух чудово впоралися зі своїми ролями, їм емпатуєш до останнього.

***

«На Західному фронті без змін» — однозначно болючий у контексті сьогодення, але дуже потрібний для перегляду та обговорення фільм. Він проводить нас крихкістю людських життів і абсурдністю деспотичних державних апаратів. Вчить пам’яті та згубності забуття, важливості проговорення та аналізу травматичних подій. Зрештою, він показує світ, у якому немає поділу на чорне й біле, де треба завжди докладати зусиль, аби відшукати правду і триматися за неї.

Анна Сєдих, LB.ua