236 днів окупації, терору та віри на повернення: як ЗСУ звільняли Снігурівку від російських окупантів

На світанку 19 березня в місті Снігурівка Миколаївської області лунають декілька потужних вибухів. На місці прильотів російських ракет — вирви, а над містом видніється шалений дим. За кілька годин місцеві медіа напишуть: ворог окупував місто. За цим підуть понад 200 днів окупації, терору, партизанщини і очікувань, допоки 10 листопада 2022 року не стане відомо: Снігурівщина звільнена.

«НикВести» розповідають про те, як місцеві протримались 8 місяців під контролем РФ і чиїми силами громада була звільнена.

Перші повідомлення про початок наступу на позиції військ РФ в Снігурівці почали з'являтись 8 листопада. Атаки на місто відбувались з північного і східного напрямку. Аби завадити просуванню ЗСУ, росіяни почали активно підривати мостові переходи.

Відступ керівництво Міноборони РФ пояснило труднощами постачання армії на правому березі Дніпра, де знаходиться Херсон.

Снігурівка була звільнена силами 131 окремого розвідувального батальйону. Бойовий медик взводу розвідки спецпризначення, який тоді був в складі батальйону, згадує, що за півтора місяці до звільнення росіяни намагались накривати їх позиції з артилерії, проте перешкодити наступу їм не вдалось.

— 1,5 місяці ми буквально ловили мінні снаряди. Згодом після довгої роботи артилерії, заходів авіації, ми пішли в наступ і почали відрізати постачання росіян, їх шляхи для ротації. Вони почали відступати, боячись потрапити в оточення. Ми вже по залишкам тих, хто не встиг відійти, заходили до Снігурівки, добивали їх з іншими підрозділами. Там було багато бойових товаришів (мається на увазі російські військові, — прим.), які не мали зв’язку, сиділи в посадці, вони знали, що росіяни відійшли, і вже в оточенні ЗСУ. Таких випадків було дуже багато. Серед російських військових тоді потрапили до полону близько 10 людей сумарно по різним ділянкам. А скільки їх було по усьому правобережжю, ніхто не згадає. Перед Снігурівкою ми були на позиціях в селах Максимівка, Вавилове і Центральне — це все один напрямок. Їх позиції були недалеко. І це були далеко не «тупі росіяни», це були навчанні, підготовлені люди, проблема була в тому, що їх багато. У нас часто недооцінюють ворога, і це дуже даремно, — розповідає він.

Значну роль в звільненні міста та знищенні ворожих позицій зіграли жителі, які докладали чималих зусиль, не маючи стабільного зв’язку, для того, аби повідомляти ЗСУ про місця дислокації військ РФ. 

— У мене вони були в полі уваги весь час. Тільки якась зміна місця, чи хтось заїжджав, я йшов підіймався на найвищу точку, дерево, драбина, дах і ловив зв'язок, телефонував нашим. Так, з розумінням, що це ризик і можуть побачити або донести, але іншого варіанту в нас не було. Гаяти час ми не могли, — згадує місцевий мешканець громади Олександр.

Не дивлячись на чітку проукраїнську позицію місцевих, знайшлись і ті, хто підтримав окупантів, перейшовши на їх бік. 

Медик Снігурівської лікарні Валентин Шмигельский, який лишився в окупації до кінця квітня, згадує, що випадків співпраці представників різних установ з ворогом було чимало. І одразу додає — жоден з лікарів не став працювати на ворога.

— В перший день вони прийшли до мене, говорили, потім ми вийшли на вулицю, їх було людей 150, стояла важка техніка. Я запитав в них, чого вони до нас прийшли, невже у них мало своєї землі, ми тут жили спокійно і нікого не чіпали. А вони відповідають, що прийшли не землю забирати, а боротися з нацистами. Вони на мене почали морально тиснути. Росіяни думали, що залякають нас, але ніхто не здав жодного прізвища наших воїнів. Натомість ми почали готувати поранених військових до евакуації, підробляли документи. Деякі навіть просили нас знищити їх документи, аби лише ніхто не дізнався їхніх імен. В Снігурівці людей зрадили поліцейські, вчителі, деяка виконавча влада, але не працівники лікарні! — каже лікар.

У квітні в медзакладі почалися перевірки, допити працівників та пацієнтів. На Великдень росіяни прийшли з обшуком спочатку в лікарню, а потім і у квартиру до чоловіка. Після кількох годин допитів йому запропонували протягом 24 годин залишити Снігурівку.

— Не знаю, чому вони лишили мене живим тоді. Але я пишаюсь тим, що з лікарні нікого не забрали з наших військових, тероборони і АТО. Одна єдина людина, яка вийшла з лікарні в наручниках, перед цим просидівши в камері, це був я, — додає Валентин Шмигельский.

За офіційними даними відомо, що в ході активних боїв за весь період окупації було пошкоджено або зруйновано понад 2 тисячі будівель, 40 багатоквартирних будинків, 20 закладів освіти. 

Головний редактор газети «Вісті Снігурівщини» Ігор Новіков розповів, що через атаку значно постраждало приміщення редакції газети, а майно було вкрадене. 

— Дуже багато будівель постраждало. Сильно пошкоджена була редакція наша, без вікон була, все перевернуте. Майно позабирали. Була автівка, її теж забрали орки. Довго шукали, але так і не вдалось її знайти, — каже головред газети.

Окрім життя під системними обстрілами, снігурівчанам доводилось виживати 8 місяців без світла, газу та води. Після позбавлення від «русского міра» до Снігурівки почала повертатись цивілізація.

Люди згадують, що роботи на даній території тривали повільно, аби подати світло бодай в один з мікрорайонів міста, у фахівців «Миколаївобленерго» йшов тиждень.

— Був природний газ, відключили чи відбили вони його, я не знаю. Ні води не було, ні світла, нічого. Так і жили, — розповідали місцеві в день звільнення зі сльозами на очах.

Про те, хто очолить майбутню військову адміністрацію Снігурівки було відомо ще до того, як українські військові зайшли в місто. На рішення влади, як каже Іван Кухта, тоді вплинула його безпосередня участь в усіх процесах та комунікації міста та обласного керівництва.   

— Це не секрет, що Снігурівка мій дім. До того, я був обраним депутатом громадою Снігурівщини. На це рішення вплинуло саме те, що з перших днів я опікувався містом, допомагав в різних напрямках, це і гуманітарка, і евакуація. Тому, думаю, було вирішено, що цим займатимусь я. Комунікація між Снігурівкою та обласною владою під час окупації відбулась через мене, — каже посадовець.

За підрахунками голови військової адміністрації, до повномасштабного вторгнення Росії в Снігурівці жили близько 12 000 людей. Зараз живуть в місті близько 7 тисяч, в громаді — до 14 тисяч. 

За день до звільнення міста українська влада та військові закликали лише до одного — інформаційної тиші. 

Вранці 10 листопада в телеграм-каналі керівника Офісу Президента Андрія Єрмака з'явився значок пташки снігура, натякаючи, вочевидь, на звільнення Снігурівки.

Після цього в мережі з'явилося вже легендарне відео, на якому бійці 131 розвідувального батальйону Збройних сил рапортують про звільнення населеного пункта.

— Якщо чесно, у нас тоді постійно сипалось багато інформації стосовно того, де знаходяться росіяни. Тому не те, щоб я щось відчував одразу. Спочатку такої ейфорії не було. Це прийшло вже після 6-8 годин після звільнення. Вже згодом з’явилось розуміння, що ми зайшли, що люди нас чекали майже рік. Так само, як нас досі чекають люди в Керчі, Ялті, Севастополі, Донецьку, Луганську. Вони є і нікуди не пропали. Це наші українці, які мають повернутись додому, — завірив військовий взводу розвідки спецпризначення.

Наразі Снігурівська громада продовжує оговтуватись від наслідків окупації. Кажучи про цей час, місцеві з особливим теплом згадують і завдячують тим, хто звільнив їх від ворога, заплативши за це найціннішим — своїм життям.

Аліса Мелік-Адамян, «НикВести»