«Якби я не потрапила до вас, у мене не було б ні освіти, ні таких друзів»: як родина Козаченків із Вознесенська допомагає дітям будувати майбутнє

Якось один із прийомних дітей запитав Ірину Козаченко: «А для чого вчити уроки? Кому це треба?» Раніше його навчанням ніхто системно не цікавився, тому й сам він не бачив у ньому сенсу. Ірина відповіла: тепер це потрібно і йому, і їй, а отже, уроки доведеться вчити.

У великій прийомній родині Ірини та Олега Козаченків у Вознесенську Миколаївської області діти не лише звикають до нового дому. Вони поступово вчаться планувати майбутнє, пробують себе в різних заняттях, готуються до вступу в університети й обирають, чим хочуть займатися далі. Один із синів кілька років займався спортивним туризмом і майже виконав норматив кандидата в майстри спорту, а тепер готується вступати до одного з одеських вишів. Старші доньки навчаються в університетах або вже закінчили їх, одна з них створила власну сім’ю.

Саме ці досягнення Ірина й Олег називають головним результатом свого рішення приймати дітей на виховання. Для них важливо не лише дати дитині дім, а й підтримати її на шляху до освіти, допомогти знайти власні інтереси та підготуватися до самостійного життя.

Спільне рішення

Ідею створити дитячий будинок сімейного типу першим озвучив Олег. Якось уранці за кавою він запитав Ірину, що вона думає про те, щоб прийняти дітей на виховання. На той час подружжя виховувало двох доньок, Ірина працювала вихователькою в дитячому садку, Олег – будівельником в Одесі.

Ірина зізнається, що й сама раніше про це думала, але не наважувалася почати таку розмову. Тому пропозицію чоловіка сприйняла як підтвердження, що вони обоє готові змінити звичне життя своєї родини.

Козаченки звернулися до служби у справах дітей, пройшли необхідну підготовку. Родині також надали будинок – велика прийомна родина (офіційною мовою дитячий будинок сімейного типу) має право отримати від громади житло необхідної площі. А за кілька місяців до них влаштували перших дітей.

Батьки Ірини й Олега спочатку поставилися до їхнього рішення насторожено. Вони не розуміли, навіщо подружжю брати на себе додаткову відповідальність, адже Козаченки вже мали дітей і налагоджене життя. Рідні переживали, що Ірина і Олег стикнуться з труднощами. «Потім вони сказали: “Ми були неправі. У вас усе виходить”», – згадує Олег.

Перший досвід і нові правила

Першими родина Козаченків прийняла брата й сестру підліткового віку. Ірина й Олег тпройшли підготовку для батьків-вихователів, однак вперше застосовували ці знання на практиці. Спочатку вони зосередилися на тому, щоб діти відчули прийняття й безпеку, тому намагалися не обмежувати їх надмірно.

Згодом стало зрозуміло, що для адаптації потрібні не лише доброзичливість і довіра, а й чіткі межі. Діти перевіряли, що їм дозволено, іноді наражаючи себе на небезпеку, тож у родині поступово сформували правила й домовленості, зрозумілі для всіх.

«Ми були дуже добрими батьками, нашим дітям усе було можна. Але перші прийомні діти розширювали кордони максимально. Тому в нашій родині з’явилися правила: це можна, а це – ні», – розповідає Олег.

Цей досвід допоміг Ірині й Олегу зрозуміти, що турбота не означає відсутності обмежень. Дитині важливо знати, яких домовленостей дотримуються всі члени родини і що дорослі залишатимуться послідовними у своїх рішеннях.

Згодом Козаченки помітили й іншу закономірність: що старшою є дитина на момент влаштування, то менше часу залишається на формування близьких стосунків і спільних звичок. Підліток уже прагне самостійності, має власні правила й готується до дорослого життя. Тому батькам важливо не намагатися швидко змінити його, а поступово шукати баланс між свободою, відповідальністю та правилами родини.

Як діти допомагають одне одному адаптуватися

За півроку Козаченки прийняли ще чотирьох дітей – братів і сестер. На першу зустріч Ірина й Олег поїхали самі. Вони розуміли, що знайомство має відбуватися без тиску: не очікували, що діти одразу сприйматимуть їх як батьків, і залишили їм право самим вирішити, як звертатися до дорослих у новій родині.

Однак пояснювати нічого не довелося. Коли подружжя приїхало, діти побігли до них зі словами: «Мама і тато приїхали» – й одразу почали обіймати.

– Їм уже розповіли про нас, і вони чекали. Ми відразу зрозуміли: це наші діти, – згадує Ірина.

Поява ще чотирьох дітей змінила й атмосферу в родині. Вони швидко включилися у спільне життя, прийняли правила й відкрито показували, що цінують новий дім і батьківську увагу. За словами Козаченків, їхній приклад вплинув і на інших дітей: ті побачили, що стосунки з батьками можуть складатися інакше.

Згодом Ірина й Олег помітили, що кожній наступній дитині адаптуватися легше, коли поруч уже є старші брати й сестри. Нові діти дивляться, як інші звертаються до батьків, виконують домашні обов’язки, навчаються і планують майбутнє, та поступово переймають ці звички.

Один із хлопців, який прийшов до родини підлітком разом із молодшими сестрами, спочатку мав сам вирішити, як звертатися до Ірини й Олега. Батьки пояснили: він може називати їх на ім’я або, як інші діти, мамою і татом. Хлопець відповів, що робитиме так само, як усі. Для Козаченків це стало ще одним підтвердженням того, наскільки важливим для нової дитини є приклад тих, хто вже живе в родині.

Допомогти знайти власний шлях

Козаченки намагаються підтримувати інтереси дітей і давати їм можливість спробувати себе в різних заняттях. Молодші охоче відвідують гуртки й часто хочуть спробувати все одразу. Підлітки ж нерідко відмовляються від додаткових занять, бо після школи потребують часу на відпочинок.

Раніше Ірина наполягала, що дитина має обов’язково чимось займатися й розвиватися поза школою. Згодом зрозуміла, що однаковий підхід тут не працює: хтось готовий до нових навантажень, а комусь важливо побути вдома, послухати музику чи зустрітися з друзями.

Один із синів, Артем, із шостого класу займався спортивним туризмом і майже виконав норматив кандидата в майстри спорту. Але перед вступом до вишу вирішив залишити гурток, бо тренування забирали багато часу й сил. Тепер він готується вступати до Одеської політехніки.

Для Ірини й Олега важливо, щоб діти поступово вчилися оцінювати власні сили, ухвалювати рішення і брати за них відповідальність. Тому в родині підтримують і наполегливість, і право змінити напрям, якщо дитина розуміє, чого хоче далі.

Результат, який залишається з дітьми

Козаченки бачать результат своєї роботи не лише в оцінках, дипломах чи досягненнях на гуртках. Для них важливо, як старші діти будують самостійне життя і що приносять у нього з батьківського дому.

Одна з доньок уже вийшла заміж, але зберегла родинну традицію відзначати день народження не застіллям, а спільною подорожжю. Вона з чоловіком їздить в інші міста, відкриває нові місця й продовжує пізнавати світ – так само, як раніше робила разом із Козаченками.

Старші діти й після початку самостійного життя підтримують зв’язок із родиною, приїжджають у гості та звертаються по допомогу. Ірина й Олег сприймають їх як синів і доньок, для яких їхній дім залишається рідним.

– Деякі наші діти закінчили університети, деякі ще навчаються, хтось уже створив власну сім’ю. І ми розуміємо, що це і наш внесок. Я цим пишаюся, – говорить Ірина.

Водночас подружжя не приховує: життя великої родини не схоже на картинку, де всі одночасно прокидаються, сідають за один стіл і живуть за спільним розкладом. У кожної дитини свій характер, темп, потреби, а батькам важливо мати ресурс, щоб на них реагувати.

У цьому родину підтримують соціальні служби, психологи та благодійні організації. Козаченки можуть звернутися по психологічну й іншу допомогу, проходять навчання для батьків-вихователів, а фонди допомагають організовувати відпочинок і поїздки для дітей, забезпечують транспортом та іншими необхідними ресурсами. Завдяки такій підтримці родина побувала в Туреччині та Італії, відпочивала у Вижниці, а цього року всі разом піднялися на Говерлу. Водночас подружжя цінує, коли соціальний супровід не перетворюється на надмірний контроль, а допомога залишається доступною тоді, коли вона справді потрібна.

Завдання батьків, за словами Козаченків, – прийняти різність дітей і залишатися поруч, поки кожен із них шукає власний шлях.

Щоб дізнатися, як прийняти дитину в родину, телефонуйте на гарячу лінію 0 800 219 867. Детальніше на сайті dity.gov.ua.

Проєкт «Стійкі сім’ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях» реалізується МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» у партнерстві з ГО «Одеська обласна організація медико-психолого-педагогічної допомоги ГО “Здорове суспільство” спільно з UNICEF Ukraine за фінансової підтримки @Bundesministerium für wirtschaftliche Zusammenarbeit und Entwicklung (BMZ) через державний банк розвитку KfW.