'Людина епохи Відродження'. 'Мажор' Микола Аркас
-
2:33, 19 січня, 2013
Напевно, багато хто бачив фільм «Людина епохи Відродження» - стрічку 1994 року з Денні Де Віто в головній ролі. Не переказуючи всього сюжету, можна сказати, що головна думка цього фільму полягає у тому, що…
7 січня цього року виповнилося 160 років з дня народження Миколи Миколайовича Аркаса. І саме тепер, коли з часу відзначення цієї дати пройшло більше тижня, і про Аркаса забули навіть ті, хто про нього хоч трохи щось знав та пам’ятав, варто почати писати про нашого талановитого земляка. Саме тепер можна поговорити без зайвого пафосу, порожніх багатослівних фраз та подібного «мотлоху».
Не так важко уявити собі (хоча, навіщо уявляти, коли таке і в реальності буває) високопосадовця, котрий має непогані статки. Не так важко уявити собі і вископосадовця з непоганими статками, чий батько – іще «крутіший», ніж він сам, високопосадовець. «Мажор, за рахунок батька зробив собі кар’єру», - скажуть усі. І зовсім легко собі уявити подібного «мажора», який займається якимсь дорогим й елітарним видом спорту (наприклад, автоспортом, яхтенним спортом, гольфом). А тепер «представьте себе, представьте себе», що цей високопосадовець із великою серйозністю починає ставитися до освіти: будує в занедбаних селах школи, за свій рахунок утримує їх і закуповує для них підручники та технічне оснащення, за свій кошт наймає вчителів. І з такою відданістю цим займається, що коли помирає, то навіть не лишається родичам грошей, щоб поховати його.
Додайте до цього, що цей «мажор» – композитор, який створив музику до опери та кількох романсів; історик, який написав науково-популярну книгу; етнограф, який збирав по селах у місцевих бабусь та дідусів старовинні пісні. А ще не забудьте про те, що «високопосадовець-мажор» заради громадської діяльності був згоден звільнити свою посаду.
Уявили це все? Оцей «мажор» і є Микола Аркас.
Син головного командира Чорноморського флоту, грек по чоловічій лінії, його світобачення сформувалося під впливом матері, яка походила з козацької старшини. Батько намагався дати Миколі Миколайовичу ґрунтовну освіту та зробити з нього справжнього морського офіцера. І перша з цих двох справ вдалася адміралові Миколі Андрійовичу Аркасу дещо краще за другу. Цікавим є те, що Аркас-син навчався на природознавчому відділенні фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі. А хобі його, так би мовити, було красне письменство, музика та фольклористика, аматорський театр. І саме ці, «неосновні», вподобання й сформували подальшу мету життя Миколи Аркаса. Вже далі буде й опера «Катерина» на тексти однойменної поеми Тараса Шевченка, й «Історія України-Русі», і миколаївська філія громадсько-культурницької організації «Просвіта», і народна україномовна школа в селі Христофорівка… А паралельно Аркас, який користувався великою суспільною повагою (не дивлячись на усю свою «дивакуватість» та «неблагонадійність»), буде мировим суддею у Херсоні. Актор-аматор, природознавець, яхтсмен (та ще й командор Миколаївського яхт-клубу), композитор-аматор, історик-аматор, етнограф, популяризатор української культури. Аркас, ставлячись серйозно до написання та видання «Історії України-Русі», не вважав себе при цьому істориком, а свою працю науковою. Вона для нього була чимось ширшим. «Розпочинаючи “Історію України”, я не мав на мислі написати науковий твір, - я хотів ясно розповісти землякам моїм те, що робилося у нас на Вкраїні од найдавніщих часів аж до останніх», - писав Микола Аркас у передмові до своєї книги (тут і далі збережено авторську стилістику та орфографію). Схоже ставлення у нього було і до опери «Катерина». Вона сприймалася ним і як популяризація творчості Шевченка, і як етнографічна праця (в опері використано записані Аркасом народні пісні), і як своєрідне відображення життя українського селянства, до спілкування з яким (попри несхвалення батька) ще з молодості тягнуло Миколу Миколайовича. Таким побитом (це, до речі, один з улюблених мовних зворотів автора «Історії України-Русі), творчість Аркаса не була самоціллю, мистецтвом заради мистецтва. Його творчість була направлена на конкретні завдання – підтримку народної освіти та популяризацію української культури. Для чиновника Російської імперії такі погляди були вкрай дивними та викликали багато нарікань. Через ці погляди Микола Аркас мав і проблеми з начальством на службі. Зазвичай, люди згодні йти на такий серйозний конфлікт лише заради того, що вважають дійсно надважливим та певною мірою «святим». І дійсно було так у випадку Аркаса. Він такими словами описував діяльність товариств «Просвіта»: “Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали заснувати українські просвітні товариства «Просвіти», котрі засновано вже, на зразок Львівського «Товариства імени Шевченка», у Одесі, Київі, Каменці-Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернигові, Миколаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають – ширити самосвідомість серед Українського люду, нести освіту у народ по найдальших кутках, де живе він, а для того – видавати і ширити дешеві, корисні для людей, книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке инше. Товариства ці повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним братствам. Хоч обставини життя тепер і не ті, але праця їх однаково свята й велика”.
Варто зазначити, що у своєму світобаченні Аркас не був якимсь рідкісним ексцентриком, бо подібні погляди поділяла велика кількість людей (якби було інакше, то просто не з’явилася б «Просвіта» як організація). І не походження та соціальне становище (вони були різними) об’єднували цих людей. Цих людей об’єднувало те, чого фактично нема у сучасних людей – віра у власну необхідність, у власну спроможність щось зробити, своїми силами вплинути на життя, освіту, культурне «наповнення» громади.
Тільки той, хто є всебічно розвиненою людиною, може і має право навчити тому ж і інших. І така діяльність матиме схвальний відгук.
Вже згадувана україномовна народна школа у Христофорівці, з великими труднощами заснована Миколою Аркасом, була десятикласною й відповідала найвищому рівню свого часу – оснащена чудовою бібліотекою, яка складалася з творів класиків світової та української літератури, наукових праць з точних та суспільних наук (багато книжок виписувалося з-за кордону, зокрема з Австро-Угорщини); спортивними снарядами, покликаними розвивати учнів фізично (завдяки цьому учні христофорівської школи були здатні робити складні акробатичні трюки, які зараз можуть зробити лише спортсмени-професіонали). І оснащення, й заробітна плата вчителям виплачувалися за кошт Миколи Аркаса. Пізніше, уже після його смерті, школу взяла на свій баланс місцева громада, і завдяки цьому школа проіснувала приблизно аж до середини 30-х років XX століття. Лихом стало те, що майже всі вчителі, які навчали христофорівських дітей були поступово репресовані. А от деяким учням школи дуже пощастило. Маючи завдяки якісній та повноцінній освіті високий рівень знань, їм вдалося вступити до престижних вищих навчальних закладів Москви та Ленінграда (зараз – Санкт-Петербург). Але це вже інша історія.
А основна наша історія – це життя «мажора»-дворянина, який все своє життя поклав на те, щоб навчати, підвищувати рівень свідомості та розвивати потенціал усього українського суспільства, починаючи з найбідніших його верств.
Коли Микола Аркас помер, відомий український поет Богдан Лепкий написав: «Нехай се другим буде в науку та в заохоту, щоб не цуралися свого, тільки йшли слідами покійного Миколи Аркаса. Такий примір має звичайно великий вплив на людей, і не один подумає собі: “от був знатний українець і багатий чоловік, а прецінь остався українцем, та ще й яким українцем. Чому ж би мені не зробити так само”».
І добре було б, якби так подумали всі українські «мажори» та вископосадовці, та й не тільки вони. І тоді б, може, знову стала би актуальною в нинішніх умовах всебічно розвинена людина – Микола Миколайович Аркас.
Так про що там говорив у фільмі Денні Де Віто?