«Убейте Дракона в себе!»

Я - найсправжнісіньке дитя театру! Я - донька Народного артиста України - Василя Бурдика. Я пишаюся цим і пишатимуся все моє життя! Десь з тримісячного віку я виховувалася за лаштунками усією трупою театру, які змінювали один одного залежно від виходу на сцену. Підрісши, «іменем театру» мені та іншим залаштунковим дітям було заборонено підніматися по східцям в святая святих - на сцену; вся інша територія: «червоний куток», репетиційна зала, коридори, роздягальня, навіть кабінет директора Миколаївського українського театру драми та комедії (в народі МУЗДРАМ) - то все було наше.

Спіймавши нас, льотравших коридорами, директор пан Кирилов робив суровий погляд і.... о Боже, як противно він клацав нігтями у нас в головах (чомусь йому здавалося, що нам це дуже подобається). Таким чином він вітався і в сотий раз наказував, як нам треба поводитися. Та хто його слухав...

З третім дзвінком ми всі неслися в глядацьку залу і в черговий надцятий раз дивилися виставу, а потім намагалися розібрати ролі батьків та влаштовували вже свою, власну виставу, без глядачів, десь подалі від очей дорослих.

Потім театр два рази горів, трупа скиталася по приймам, до речі я тоді встигла вийти на сцену разом з батьком - то був один єдиний раз... Настав тяжкий час, очікування свого приміщення, настали зміни і в керівництві театру, і настав той страшний для мене час, коли мене не впустили у мій рідний дім.

Сьогодні двері прохідної театру для нас, тих, хто тут виріс, зачинені. Мені здалося, що я є останньою, кого зростили і дали путівку у життя ці до болі рідні стіни, що мене зрадили, вигнали з дому. Змінився не тільки зовнішній вигляд, а й політика нового керівництва. В одну мить змінився весь театр!

Паралельно з нами у місті існував ще один театр, поруч з яким жила наша сім'я - це театр російської драми. До речі, я не знаю ще такого міста в Україні, яке мало таку велику театральну історію і аж три театри!!!! У російському - не було оркестру, не було балету, там актори не співали і не танцювали, там ніколи не було концертів, поставлених силами театру до різноманітних свят, там не було «легких» заходів і швидких грошей (хай, простять мене актори за ці слова!) Там були драматичні та комедійні вистави, там потрібно було грати і не було можливості прикрасити це все, наприклад, яскравим балетом.

Колись мені було там сумно - там не було музики і не було тата! Але яку історію має цей театр я усвідомлюю це лише зараз. 1881 рік, дата народження будівлі, потім - «Художній театр України», у 39 році до назви «долетів» В. Чкалов.

А скільки імен, скільки робіт дала сцена Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру! 70-80-90-ті, культурне життя міста вирувало. Деякі актори мігрували з одного театру в інший, а хтось залишився вірним своїй сцені. Мій хрещений батько Віктор Пасічник, народний артист України, мав чудовий голос, теж починав в українському театрі, а потім знайшов себе в російському.

До речі, директор російського театру М. Кравченко також починав з акторської кар’єри в муздрамі, але мені здається, що типажом він підходив на ролі героїв коханців, аніж на козаків. Таких мелодрам у той час ставили не багато, а тут з’явилися і комерційні можливості для трупи і Микола Антонович успішно показав себе ще й в адміністративній сфері.

Думав хтось тоді, що він колись стане директором театру? Думаю, ні! Але доля розпорядилася так, що кращого, як я його називаю, граючого тренера, ще й і директора, на сьогодні годі й шукати для театру. Ніхто так не зрозуміє тонку творчу душу актора, як той, хто колись сам пройшов цю школу. І тільки Василь Бурдик, мій батько, не скористався пропозицією друга та колеги Миколи Антоновича, навіть тоді, коли його, народного артиста, який це звання отримав тільки завдяки народному визнанню, у 62 роки, «попросили» на пенсію, а за 8 місяців його не стало.

Якби тоді він прийняв цю пропозицію, хтозна, може, й не вбила б його ця туга за сценою, за глядачем. Я дуже добре пам’ятаю цю розмову з батьком і, якщо бути відвертою, то він мені тоді, сказав, що не зможе працювати в іншому театрі тому, що дуже любить українську мову і дуже прикипів до театру, якому віддав 48 років свого життя. Українська мова. Як все змінилося. В дитинстві мені здавалося, що українською в Миколаєві розмовляє три людини - мій батько, Дмитро Кремінь, дай йому Бог здоров’я, і моя вчителька української мови Наталія Федорівна. Все. Чуєте, все!

Я не мала права казати це ненависне їм слово «папа», а тільки ТАТКО! Боже мій, як мені тоді було соромно, я була, як біла ворона. Як мені соромно за такі мої думки тепер...

І ще тоді були гастролі! Гастролі! Як їх всі чекали! Сторожили ностальгуючи, а молоді артисти взагалі сьогодні і не знають, що це таке! З яким нетерпінням чекали гастролей! По перше, це нова зала, це новий глядач, це подорож! Наші їдуть у Грузію, Грузія їде до нас! По друге, це два місяці добових, які можна зекономити (чого гріха таїти, зарплати була і є у артиста не цукор), на які можна купити щось те, чого в нас немає, по третє, це пригоди і шанувальники чи шанувальниці! Скільки листів приходило на домашню адресу після таких гастролей. Й досі не знаю, як мама це все пережила. Так, сьогодні дорого і важко влаштувати гастролі всієї трупи.

Сьогодні це майже не можливо. Майже! Ви навіть не уявляєте, яка гордість, була у мене, коли Кравченко за один місяць вивіз театр до Анталії, де вони, представляли, ви вдумайтесь, Україну, потім до Києва і закінчив Одесою! Це неймовірно! Це такий великий стимул для артиста, це емоції, які будуть вирувати ще довго. Важко? Важко! Дорого? Дорого! Особливо, коли не має допомоги, особливо коли все доводиться робити самому. Коли ще вчора вся еліта вважала своїм обов’язком прийти до театру, коли всі начальники управління культури не пропускали жодної прем’єри, а сьогодні роблять вигляд, що театру не існує.

А ще, коли сьогодні тебе цькують за мову, за назву і взагалі, ви, панове артисти, громадяни України, не в пошані, тому що, граєте російською! Але більш сучасної роботи на сьогодні, ніж «Дракон» Шварца, годі й пошукати! На жаль, п’єса, написана ще в 44 році і досі залишається актуальною та сучасною і хтозна, скільки має пройти ще років, щоб ми перестали впізнавати в ній себе, свою країну, своїх правителів.

Я от думаю, якщо колись театр назвали на честь легендарного льотчика, який не мав жодного відношення до мистецтва, то чому сьогодні Миколаївському театру російської драми не можна дати ім’я Т.Г. Шевченка? До речі, багато прози ним було написано російською. Може, це заспокоїло б усіх? Адже, у Києві такий театр носить ім’я Лесі Українки!

Я була на виставі у Києві, я не могла не прийти, не могла не підтримати! Шварц «Дракон». Нервувала. Адже перед очима Абдулов, Янковський, Захаров. Як шкода, що ніхто зі сцени не сфотографував аншлаг та овації, які подарували глядачі! Трупу, глядач, вітав стоячи! Це інший Дракон, не такий, зовсім не такий. Навіть не було й думки порівнювати, а переживання розвіялись з першої фрази вистави.

Якщо ви спитаєте мене, чому я пишу українською, то я відповім: прийдіть і подивіться виставу і ви все зрозумієте. Може, тоді нам вдасться убити дракона в собі. Шанувати історію нашого міста, пишатися нашими театрами, нашими багатонаціональними жителями. Дарма, якою мовою ми розмовляємо, ми всі миколаївці, і ми, як ніхто, любимо свою країну, пишаємося своєю Україною і є справжніми патріотами! Браво Микола Антонович! Браво Миколаївський академічний художній російській драматичний театр! БІС!

Слава Україні!

Олеся Бурдик

Дивитись повну версію