За час великої війни миколаївські медіа навчилися шукати гроші – представниця ІМІ

Із представницею ІМІ в Миколаївській області Катериною Середою говоримо про вплив війни на медіасередовище Миколаївщини, про гуртування ЗМІ в перші місяці вторгнення, про медійність голови Миколаївської ОВА Віталія Кіма.

– Почну з питання, яке ставлю всім колегам – регіональним представникам ІМІ: що відбувалося в інформаційному просторі Миколаєва напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Як реагували колеги: чи цікавилися якимись безпековими моментами, чи ігнорували?

– До повномасштабного вторгнення в Миколаєві велику роль відігравали інтернет-ЗМІ. Вони в нас дуже розвинені. У нас лише декілька телеканалів – комунальний, приватний та регіональна філія Суспільного. Газети теж були, але вони не відігравали великої ролі в суспільно-політичному житті Миколаєва на відміну від інтернет-ЗМІ: ті були рушійною силою всіх подій у місті. Повномасштабне вторгнення сильно змінило ситуацію в регіоні. По-перше, після 24 лютого в Миколаївській області призупинили роботу всі друковані газети. Мабуть, це відіграло велику роль у районах, де газети були основним видом ЗМІ. Інтернет-ЗМІ працювали переважно в обласному центрі, а також у таких великих містах, як Вознесенськ, Первомайськ, Южноукраїнськ – це міста обласного значення.

– Одразу уточню: газети в цих містах відновили роботу чи досі не працюють?

– Кілька газет відновили роботу. Наприклад, обласна газета “Южная правда”, міська газета Миколаєва “Вечірній Миколаїв” – у травні-червні вони вже відновили роботу. Вони не так регулярно виходять, як раніше. Знаю, що “Южная правда” об'єднує випуски, у них великі проблеми з фінансуванням, логістикою. Вони втратили всі джерела доходів. Є ще одна відома обласна газета “Рідне Прибужжя” – вона раніше було власністю Миколаївської облради, але зараз приватна. І вони не відновили роботу. Частина журналістів поїхала. Як мені розповіла головна редакторка газети Тетяна Фабрикова, яка сама нині за кордоном, частина не працює взагалі. Тобто вони не відновили роботу. Проте їхній бренд окупанти намагалися використовувати в Снігурівці, але російською. Відновила роботу після деокупації в листопаді минулого року газета “Вісті Снігурівщини”: міжнародні донори допомогли їм із закупівлею паперу. Зараз вони більш-менш відновлюються. Проте в них сильно постраждала редакція газети: будівля або фактично зруйнована, або таке пошкодження, що вона – під знесення. Вони втратили обладнання, автомобіль. Тобто матеріальна база в них фактично відсутня, і вони працюють віддалено.

– Катерино, викрадення журналістів або погрози їм ви фіксували?

– Ні, у нас не було викрадень журналістів. Про погрози я не чула. Багато говорили, що є якісь “розстрільні списки”. У Миколаївській області, у Миколаєві ми про такі списки пам'ятаємо з 2014-го. Тоді в мережу виклали списки не тільки журналістів, а й місцевих політиків, активістів, які були налаштовані проти Росії. Зараз такі списки не публікувалися. Ми знаємо, що вони є, але в публічному доступі вони не “спливали”.

– Голова вашої обласної військової адміністрації Віталій Кім є досить медійною фігурою. Як ви реагували разом з колегами на його медійність і як особисто ви оцінюєте: ця медійність позитивна чи вона була зайва?

– Після початку повномасштабного вторгнення медіапростір Миколаєва був у вакуумі. З одного боку, відсутність якоїсь більш-менш офіційної інформації, яку можна було поширювати, а з іншого – велика кількість анонімних джерел, які з першого дня вторгнення казали: “Ось-ось, через дві години, росіяни будуть у Миколаєві”. Ми всі були під впливом цих чуток і очікували, що ось-ось будемо під окупацією і що це буде такий сценарій, як у Херсоні чи в інших регіонах, які зазнали такого вторгнення. Миколаїв також готувався. Журналісти були готові до того, що таке може бути. Щодо Віталія Кіма, то я вважаю, що його медійність була правильною на той момент, з одного боку. Він став для Миколаївської області Арестовичем, який трохи заспокоював, десь попереджав, розповідав про те, що відбувається в Миколаєві та області. Я думаю, що його начебто позитивний настрій вплинув на те, що паніка була не така, якою могла б бути в перші дні.

– Наскільки відкрито після повномасштабного вторгнення комунікують органи державної влади, правоохоронні органи в Миколаївській області?

– Після 24 лютого комунікація з медіа від влади звелася до того, що вони публікують інформацію, а ми її “підхоплюємо”. Можливо, це тому, що велика кількість журналістів поїхала з міста, і тут якісь зустрічі, або поспілкуватися з журналістами не було можливості. І через постійні обстріли це також було досить важко. Позитивно те, що з перших днів вторгнення ми по декілька разів на добу в прямий ефір виходили або просто записували відеозвернення голова ОВА Віталій Кім та міський голова Миколаєва Олександр Сенкевич. Вони постійно доповідали про ситуацію в місті, про те, які проблеми. У перші дні вторгнення в Миколаєві була практика підіймати мости, бо побоювалися, що росіяни зайдуть. І ось міський голова постійно повідомляв, що зараз мости піднято, а о певній годині їх опустять. Це трохи організувало місцевих жителів. Всі підлаштувалися під це, знали, що саме від  міського голови буде така інформація.

– У Миколаєві або ж Миколаївській області були якісь телеграм-канали під управлінням росіян для поширення фейків?

– Якщо це й було, то воно не отримало поширення. Я зараз навіть і не згадаю якийсь конкретний телеграм-канал. Так, дійсно, є телеграм-канали гауляйтерів, колишніх місцевих журналістів, які пішли працювати в Снігурівку або в Херсонській області десь організовували псевдореферендуми на Кінбурнській косі. Але це не масово. Вони не користуються популярністю.

– Я навіть не телеграм-канали мала на увазі, а чати, у яких можна обмінюватись інформацією. Колеги з Луганської області відстежували ці чати, читали й навіть вираховували адміністраторів – ними виявлялися місцеві, які колись давно виїхали до Росії.

– Ми такі розслідування не проводили. Дійсно, є такі телеграм-канали, але в перші дні їх виявляли, блокували, працювала кіберполіція, правоохоронці органи. Їм активно скаржилися на ці чати, тому що там поширювали інформацію про пересування військ, тобто ту інформацію, яку, ми розуміємо, з питань безпеки не можна повідомляти. Ці чати блокували, але заблокувати їх усі неможливо, на жаль.

– Чи є зрадники серед журналістів Миколаєва?

– Ні, у Миколаївській області, мені здається, таких фактів не було. Це зараз не було, але ми знаємо, як у 2014 році була “русская весна”, мітинги проводилися в Миколаєві. Ми знаємо, хто їх організовував. Це люди, які вважали себе журналістами, у них були свої видання або вони працювали в місцевих медіа, і зараз вони також з'явилися. До прикладу, Юрій Барбашов, який колись мав стосунок до журналістики, очолив Снігурівську окупаційну адміністрацію. Костянтин Тістол, який теж був власником одного медіа, ще до подій 2014 року організував “референдум” на Кінбурнській косі. А також є Андрій Дворецький. Наскільки я знаю, після 2014 року він утік на окуповану територію Донбасу. Там воював і десь з'явився в Херсонській області. Вони товаришують між собою. А зараз таких не було. Навпаки, місцеві медійники пішли з перших днів війни до територіальної оборони та ЗСУ.

– Наскільки цей рік згуртував журналістів Миколаєва? Завжди є конкуренція, хтось когось недолюблює. Але, наприклад, за словами колеги з Харківщини, останній рік усе змінив: війна всіх примирила і люди допомагали одне одному.

– У нас так само ситуація змінилася кардинально. На кожному заході, який відбувався протягом року, всі, хто був у Миколаєві, а там небагато залишилося журналістів, – вони працювали постійно: їздили на обстріли, зустрічалися. Я спілкувалася з однією журналісткою, яка розповідала про такі зустрічі: вони дуже теплі, з обіймами, наче люди були найкращими друзями. Хоча раніше дійсно була конкуренція і скептицизм щодо одне одного. Зараз цього нема. Зараз у нас представники різних видань кооперуються, їздять разом на деокуповані території для того, щоб висвітлити тамтешню ситуацію, діляться між собою фото- та відеоматеріалами. Я вважаю, що це круто, тому що так і має бути, у нас має бути класна медіаспільнота, де люди одне одного підтримують. 
Особливо в тій ситуації, коли до листопада Миколаїв постійно обстрілювали. Це з одного боку. З іншого – більша частина журналістів поїхала, і ресурсів не так багато.

– Серед ваших знайомих колег багато тих, хто поїхав, але повернувся?

– Так, є. Я.

– Так, давайте про вас поговоримо. Коли й куди ви поїхали і як поєднували роботу та евакуацію?

– Я поїхала першого дня, тому що в мене маленька дитина. Їй ще року не було. Я поїхала з першого дня саме через дитину. Ми поїхали до іншого регіону. Частина редакцій, зокрема я, працювали віддалено, рятували редакцію саме тим, що могли оперативно наповнювати стрічку та оновлювати інформацію в телеграм-каналі, у соцмережах. У нас майже половина редакції виїхала на той момент. Я знаю, що журналісти повернулися. Хтось був в Одесі, хтось – за кордоном, хтось – у Києві, хтось – на заході України. Тобто журналісти поїхали хто куди й на сьогодні повертаються. Ми бачимо, що і на подіях, які відбуваються в місті, дедалі більше з'являється журналістів, налагоджується комунікація з місцевою владою.

– Медіабаза працює в Миколаєві?

– Так, ми почали працювати в грудні минулого року. Ідея центру, де могли б працювати журналісти, виникла у квітні. Після руйнування, потрапляння ракети в будівлю Миколаївської ОВА кілька редакцій вимушені були залишити свої офіси, де раніше працювали. Тоді в нас об'єдналися чотири редакції, які працювали в одному офісі, в одному приміщенні. Це два інтернет-видання (“НикВести”, “Шиповник”) та два телеканали (комунальний “Март” та приватний телеканал “Ніс-ТВ”). Тоді вони скооперувалися та створили власний продукт за прикладом “Єдиних новин” – “Є новини”. Журналісти робили свої матеріали, які об’єднувалися в єдиний випуск новин. Така кооперація журналістів наштовхнула на думку, що має бути місце, де всі зможуть поспілкуватись або безпечно попрацювати, адже тут є підвал, де ми перебуваємо. І в ньому можна працювати під час повітряної тривоги. У цьому ж приміщенні ми й відкрили Медіабазу.

– У деяких областях адреси Медіабаз ІМІ не називають публічно. У Миколаївській області так само?

– Так, ми публічно не пишемо, де ми перебуваємо, але журналісти, які до нас приходять, знають адресу. Іноді приїздять з інших регіонів.

– У вас у Медіабазі можна переночувати?

– Таких запитів не надходило, але теоретично можна: тут є, де переночувати.

– Напевно, до Миколаївської області приїздить багато іноземців і багато їх було після звільнення Снігурівки. Вони в пріоритеті в місцевої влади? Чи до всіх однакове ставлення?

– Щодо акредитації, то від самого початку повномасштабного вторгнення обласна та міська військові адміністрації сприяли цьому. Дуже круто відпрацювали. Були деякі питання щодо організації роботи журналістів. Ми разом з ІМІ залучали юриста до розроблення правил роботи для журналістів. Передусім вони стосувалися саме іноземців, тому що ми пам'ятаємо, як у перші дні повномасштабного вторгнення не дотримувалися всіх правил – що не можна публікувати місця прильотів у перші години. Тобто вони не дотримувалися цих правил. І саме для них у нас у регіоні розробили окремі правила, які вони мали підписати, що вони з ними ознайомлені. І в разі, якщо журналісти порушують ці правила, їх позбавляють акредитації. Такі випадки були. Проте була ситуація, що обласна і міська влади віддавали пріоритет саме іноземцям в плані надання коментарів. Можливо, так збіглося, що тоді місцевих журналістів не було. 

– Ви можете назвати хоча б один позитивний момент за цей рік для журналістів Миколаєва та області?

– Навчилися шукати гроші. Якщо це можна назвати позитивним моментом. Багато місцевих медіа певним чином залежали від влади, були угоди на висвітлення, публікували пресрелізи. Для деяких ЗМІ це було неосновне, але відчутне джерело доходу. Після повномасштабного вторгнення цей дохід втратився, і журналісти, медіа змушені були шукати нові джерела доходу, звертатися до читачів, писати заявки на гранти, отримувати ці гранти. І зараз просто працюють завдяки цим грантам. З одного боку, це незалежність, зокрема від місцевої влади, бізнес-структур. Я вважаю, що це позитивно. Так має бути. Медіа мають бути незалежні.

Валентина Троян, ІМІ