«Хлопцям треба допомога і я готова була віддати останнє»: історія юної волонтерки з Миколаєва

З початку повномасштабного вторгнення доля багатьох українців змінилася назавжди. Своєю історією волонтерської справи, яка стала частиною звичного ритму життя поділилася жителька Миколаєва Анастасія Грибова. До 24 лютого дівчина, як і всі українці, мріяла про успіхи на кар’єрній ниві, проте з початком великої війни її орієнтири змінилися. Наразі головна мета – перемога. Вона робить усе, аби наблизити цей довгоочікуваний день. Родом Настя із Миколаєва, закінчила загальноосвітню школу №48, яка влітку 2022 року піддалася ворожим обстрілам ледь не у день її випускного.

Незабутній ранок під звуки канонад. Який він – перший день війни?

«Війна, як і всіх нас застала мене в досить неочікуваний день та час. Я досі пам’ятаю, як ще в школі багато хто із вчителів казав, що треба збирати «тривожні валізки». Фото, яке я зробила 23 лютого 2022 року – кішка Матильда, яка жила у школі. Я вийшла зі школи та вирішила записати відео українською мовою, яке виклала в Інстаграм», – пригадує Анастасія. Вона каже, що за день до повномасштабного вторгнення мала передчуття, що буде війна. Дівчина 23 лютого мирно заснула у своєму ліжку, думаючи про плани на наступний день. Проте не судилося: «Прокинулася одна із перших, бо крізь сон чула вибухи. Я дуже перелякалася, але це не був той страх, який я відчувала після, коли вже усвідомлювала, що це війна й проти народу. Я чула вибухи, бачила зарево, спалахи, тому що моя квартира знаходиться дуже близько до початку бойових дій в Миколаєві. Я чула, як літають гвинтокрили. Мене це не лякало, а скоріше турбувало і я не розуміла, наскільки все серйозно».

Анастасія навчалася у Корабельному районі, а жила неподалік Миколаївського залізничного вокзалу. Саме в цьому напрямку війська РФ активізувалися та намагалися захопити аеродром у Кульбакине. «Я старалась не панікувати та з холодним розумом складати речі, які дійсно треба, бо я не розуміла, коли ми повернемося. Пам’ятаю, як я потелефонувала своїй першій вчительці, з якою я часто вранці ходила до школи, сказала, що я не піду до школи та вона запитала: «Чому?». Вона просто ще не знала, що почалася війна. Далі просто якийсь фільм жахів. Події почали розгортатися дуже швидко і я не встигала усвідомлювати, що відбувається», – пригадує одинадцятикласниця Анастасія Грибова. Вона розповідає, що відчула війну в прямому розумінні цього слова вже у Корабельному районі, куди разом із батьками переїхала до бабусі: «У неї приватний будинок в у Балабанівці. А це ближче до Херсону. Ми не знали, що там буде жорсткіше, ніж в центрі. І тому був період, коли ми вже реально жили у підвалі». З часом жити у льосі стало нестерпно. Постійні обстріли та щоденна небезпека обмежували від нормального життя. Тому Анастасія разом із рідними переїхала в інший район Миколаєва: «Ми поїхали до інших родичів, і на наступний день прилетіло в город бабусиного будинку, де ми були до цього. В один момент стало дуже страшно, коли постала загроза окупації Миколаєва».

Як школярка допомагає ЗСУ на волонтерському фронті

За час повномасштабного вторгнення Анастасія Грибова стала активною учасницею волонтерського руху в Миколаєві. Спочатку із татом та хлопцем допомагала робити мішки з піском для блокпостів та передавала шини для оборони міста. Також віддавала речі для переселенців, за власні кошти купувала теплий одяг для наших захисників: «Я реально розуміла, що хлопцям треба допомога і я готова була віддати останнє». Настя намалювала картину та виставила її на аукціон. Це принесло гроші, які дівчина перевела у благодійникам. Наразі дівчина працює аніматором та пригадує, як їздила із командою до дітей в лікарню «Охматдит», в якій перебувають поранені внаслідок бойових дій. «Це жахливо, дуже боляче і страшно. Добре, що я була у костюмі великого плюшевого ведмедика і не було видно мого обличчя. Якщо чесно, веселити дітей важко. Колись запитала у дівчинки з Херсону, яке в неї найбільше бажання, і вона сказала, що хоче, аби її мама повернулася. На той момент, дівчинка не знала, де її мама. Вона залишилася в Херсоні та з нею не було зв’язку. Ти не знаєш, як на це реагувати, тобі стає боляче. Був хлопець, який втратив руку, але дуже любить малювати. Ти не знаєш, як їм допомогти, але оця радість, коли вони бачать цього плюшевого ведмедика, вона вже варта всього. Я дуже хочу своєю волонтерською діяльністю показувати людям, що ви можете робити будь-що, де б ви не працювали». Дівчина розповіла, що по-справжньому волонтерством почала займатися, коли переїхала до Румунії: «Я почала активно донатити та досі продовжую це робити. Як мінімум раз на місяць, хоча намагаюся частіше. Був момент, коли я зрозуміла, що треба робити те, що я вмію та що може принести дохід. Тому із колегою ми запустили власний курс з акторської для діток. Він був благодійним, люди платили різні суми, хто скільки міг. Таким чином ми назбирали приблизно 3 тисячі гривень та перевели їх на потреби ЗСУ».

Анастасія говорить, що відчуття громадянської свідомості в ній пробудила вчителька історії та громадянської освіти, яка навчала, що патріотизм проявляється не у тому, щоб одягати вишиванку, але при цьому слухати російські пісні. А реально діяти і допомагати своїй державі та мати власну позицію. Проте у воєнний час бути волонтером, каже Анастасія, справа непроста: «Коли волонтер у поганому стані – це важко. Спочатку треба «зібрати» себе, а потім допомагати іншим. Бо коли немає енергії на себе, то взагалі не можеш нічого дати іншим. Це тільки марна трата часу». Дівчина переконує, що будь-яку професійну діяльність можна перевести у волонтерство: «Я ніколи не зрозумію людей, які не роблять нічого. Мене дуже дратує, що люди забувають та перестають це робити. Але я сподіваюсь, що все ж таки ми сильні та будемо йти до кінця. Наші люди об’єднаються ще більше, ніж зараз. Я вважаю, що ми всі – є НАТО. Ми і є Європа з нашими діями та перевагами».

Випускний та зруйнована рідна школа

У серпні 2022 року війська РФ вдарили двічі по Миколаївській загальноосвітній школі №48, що знаходиться у Корабельному районі. Як не дивно, неподалік від неї, розташовані багатоквартирні будинки, тому чимала кількість людей відчула неодноразові вибухи. Відомо, що частина школи знищена вщент, тому вже зараз вона перебуває на стадії розбору завалів, а в подальшому на місці зруйнованої школи збудують нову. «Для мене це був шок, тому що у нас була одна з найкращих шкіл за масштабами та внутрішньою атмосферою. В мене дуже тепле ставлення до школи, я багато чого там робила. Багато класних моментів там було. Перший приліт був більш-менш, серйозних руйнувань не було, лише вибило вікна. Але другий удар ворог скоригував більш точно. Отам вже все», – розповідає випускниця Анастасія Грибова.

На згадку про шкільні роки у дівчини залишилося спільне фото із першою вчителькою. Відтепер всі спогади, пов’язані зі школою, зруйновані. «Я не вірю. І напевно не повірю, поки не побачу на власні очі, але їхати й дивитися – не хочу. Я хочу, щоб для мене вона залишилася така, якою вона є в моїй пам’яті. Я розумію, що більше такої школи не буде, її вже зносять. На жаль, вона залишилася тільки в моїх спогадах, і дуже сумно, бо я з нею не попрощалася. Я покинула школу 23 лютого з надією, що я повернуся 24 лютого. Але так досі ще жодного разу і не побувала там. У мене інколи виникає відчуття, що я досі вчуся в школі. Не відбулося, як кажуть, сепарації мене зі школою», – поділилася дівчина своїми думками.

Вступ до університету та початок театрального життя  

Попри те, що Анастасія відмінно навчалася та закінчила школу із золотою медаллю, у шкільні роки вона встигала їздити у Київ та брати участь у зйомках нових фільмів та серіалів: «Дуже важкий був режим, але мені це дуже подобалося. Саме в Миколаєві почався знімальний період в моєму житті». Не секрет, що «універсальний актор» – це той, хто вміє «грати» не тільки у кіно, але і в театрі. Анастасія успішно змогла поєднати ці різні за специфікою види діяльності: «Я зрозуміла, що це один етап до зросту. Як після перших зйомок у мене відбувся скачок, так і після театру – в акторській майстерності. Все об’єдналося у спільну гармонію, яка дала мені потужний арсенал та базу». Анастасія закінчила школу поза її межами. Відтепер перед нею постав вибір професії та вступ до університету. Дівчина ще у шкільні роки почала зніматися у кіно та грати в Миколаївському академічному художньому драматичному театрі. «Завуч школи побачила, що я активна та запропонувала піти у театральний гурток. Мені не дуже сподобалося, але це було до першого виступу. Далі моя викладачка з акторської справи все змінила – перевернула мій світ, і я зрозуміла, що вчителькою початкових класів я не буду. В один момент я зрозуміла, що мені вже стало тісно у школі, у нашому районі та у місцевих конкурсах. Мені хотілось більшого. Дізналася про Єдину кіношколу, яка діє в Миколаєві.Перший мій проєкт – фільм «Виклик», де в мене була головна роль у серії. З того часу в моєму житті є кастинги та зйомки», – із посмішкою на обличчі розповідає Настя.

Вступ до омріяного університету був нелегким. Через війну всі творчі конкурси треба було складати онлайн. «Вночі ракетні атаки, а зранку в мене підготовка до творчого конкурсу», – говорить дівчина. Наразі майбутня актриса подає свою кандидатуру на зйомки у київських проєктах та вірить, що дуже скоро зможе реалізуватися у професії: «Актор – це професія «на удачу». Тут треба попасти в те, що хоче бачити режисер. Коли ваші відчуття ролі збігаються із режисером, тоді він тебе затверджує. Це важко, але я просто чекаю свого режисера і свого проєкту».

Вступивши до університету, Анастасія переїхала у Київ та була здивована, що кияни живуть розміреним життям. «Коли я переїхала у Київ, в мене було зовсім інше відчуття війни. Це відчуття, ніби тут її немає. Так було до перших масованих ракетних ударів. До того люди були дуже розслаблені. І ця атмосфера мене трошки дратувала. Чому в Миколаєві обстріли кожен день, а у Києві звичне життя? У Києві люди не розуміли, що йде війна, та інколи запитували, чому я не в Миколаєві. Я їм казала, що у моєму місті війна та щоденні обстріли».

Про що мріє українська молодь?

Анастасія розповіла, що її найбільша мрія – це перемога. Українська перемога. Вона просто мріє про те, щоби в її кімнаті висіли прапори України зі звільненого Криму, Донецька, Луганська, Запорізької області та інших населених пунктів, які зараз перебувають в окупації. «Мені зараз важливо те, щоб ми перемогли. Хочу, щоб всі наші хлопці повернулись додому живими і здоровими. День перемоги не буде для мене святом. Безумовно, я буду дуже радіти та пишатися цим, але я не можу сказати, що я прямо буду цілковито і повністю радіти. Бо потім нам відкриються цифри та з’явиться розуміння того, скільки ми втратили у цій війні. Що не тільки кацапів полягло близько 200 тисяч. Тому нам буде не до веселощів», – промовила дівчина.

Настя розповіла, що на День перемоги вийде на Майдан Незалежності та співатиме патріотичні пісні. Вона переконана, що українці вийдуть у центр свого міста та будуть співати гімн України. Бо ми впоралися! Проте дівчина налаштована рішуче до змін та знає, що попереду буде важка робота: «Історія показує, що післявоєнні часи інколи навіть ще жорсткіші, ніж воєнні. Перед нами потім постане ще один вибір – вибір нашого президента. У нас буде дуже відповідальна місія обрати того, хто все це зможе понести далі та возвеличити. Не хочеться, щоб через певний час війна знову повторилася, хочеться щось змінити. Я знаю, що ми українці все зможемо змінити».

Голокоз Юлія, «НикВести».