«Ніколи не став ветеранам таких питань». Життя після фронту з досвіду морського піхотинця Івана Гаврилка

«Я, буває, сплю по кілька годин на добу. У снах можу чути запахи. Запахи крові, пороху, гнилої людської плоті. Ну бо я це чув. Звуки, кольори. Хоча кажуть, що сни кольорові тільки у шизофреніків», — розповідає Іван Гаврилко, тричі поранений за час повномасштабної війни боєць морської піхоти.

Івана, за фахом геолога, мобілізували ще 2014-го. За рік повернувся до дітей і дружини, але психологічні проблеми, які спричинила війна, пропрацьовував на «цивілці» ще багато років. І це попри те, що не брав участі у важких боях. 

За місяць до 24 лютого 2022-го Гаврилко підписав контракт резервіста з 503-м батальйоном морської піхоти — перестрахувався, щоб у разі повномасштабної війни його мобілізували не куди-небудь, а в бажаний підрозділ.  

Ми зустрілися з Іваном у його львівській квартирі, щоб поговорити про флешбеки з війни, «стан равлика», депресію та посттравматичний синдром. Про те, що зазвичай лишається за кадром героїчних звітів нашої боротьби. І що може чекати усіх військових та їхніх близьких після повернення додому.

«Я хочу додому»

Якось Іван опублікував на своїй сторінці у Facebook соціальний ролик про ветерана американської армії. На відео — щаслива сім’я на прогулянці, в машині, удома. Дружина і діти — усміхнені, тільки чоловік сидить наче збоку, у бронежилеті та масці. Йому постійно ввижаються вибухи. Цим роликом хотіли показати, що повернення до мирного життя потребує часу та підтримки. 

«Знайоме», — коротко тоді додав до опублікованого відео Іван.

Наприкінці ролика військовий уже без форми, щасливий зі своєю родиною. І з’являється гасло: «Перетвори труднощі свого минулого на сильні сторони майбутнього».

Сам Іван про своє прийдешнє, а також про майбутнє сотень тисяч військових говорить непевно. 

«Закінчиться тим, що рано чи пізно будуть говорити: “Ми тебе туди не посилали”. Я це вже проходив», — міркує Гаврилко.

Колись таке йому сказав його керівник. Тоді після демобілізації Гаврилко попросив додаткову двотижневу відпустку, яку закон гарантує для всіх учасників бойових дій. Але у відповідь почув, що «зриває роботу відділу», а керівництво його на війну не відправляло, щоб зараз давати за це відпустки. 

«Я вперше мав бажання тій людині вліпити, коли одразу після повернення на роботу з фронту мене запитали, чому я такий дурний, що не зміг відкупитися від повістки і пішов туди», — пригадує чоловік.

Зараз Іван працює у приватній фірмі. Він досі чинний військовослужбовець, але попри це навідується в офіс. Через поранену ногу ходить із тростиною. Її тримає лівою рукою, бо права ще добре не працює — в ній розтрощена променева кістка, яка вже назавжди з'єднана металевою пластиною. 

У найближчі тижні військово-лікарська комісія нарешті має вирішити, чи демобілізувати Івана, чи повернути назад в армію. Уже двічі після попередніх легших поранень його вертали на передову. 

«Я хочу додому. Я хочу далі жити цивільним життям», — говорить про свої очікування висновку ВЛК Гаврилко.

«Коли повертаєшся в порожню хату…»

У його кухні на холодильнику висить детально розписана табличка з обов'язками та зоною відповідальності кожного члена сім'ї, зокрема дітей. 

Але нині Гаврилко мешкає сам. Дружина з синами після початку повномасштабного вторгнення виїхали за кордон — лякалися тривог. Та ще й військова частина під їхнім будинком, а це додаткове джерело ризику. 

Якби сім’я була тут, можливо, рутинний догляд за дітьми допомагав би відволікатися йому від нав'язливих думок.  

«З одного боку, менше треба робити, коли вдома нікого немає. З іншого, ти приходиш з офісу в порожню хату, і це трохи шкребе по серцю, гнітить. Бо звик, що тут шум і гам, собака гавкає, кіт нявкає. Вони один за одним бігають. А тут вертаєшся в порожню хату, і деколи так сумно. Я досі, буває, на автоматі купую продукти на всю сім'ю», — розповідає чоловік.

«Я назвав би це станом равлика»

Іван має багато друзів, особливо з пластового середовища, які ладні чи не щодня приходити в гості. Але він не завжди готовий їх приймати. 

«Я назвав би це станом равлика. Щось находить, і ти такий: все фігово, діти далеко, дружина далеко, в країні війна, срака — і починаєш себе жаліти. Нікого не хочеш бачити й чути. Таке буває. Інколи просто хочеться поплакати», — зізнається Іван.

Поки ми з ним спілкуємося, заходить сусід, що мешкає на цьому ж поверсі. Він навідується часто і багато жартує. 

«У мене винятково прагматичний інтерес. Я — рибалка, а Іван після першого поранення своїм плечем відчував перепади тиску. Це коли риба не клює. Я його прозвав барометром. Телефоную: якщо рука ниє, отже, нема чого їхати на риболовлю», — сміється сусід.

Далі іронічно додає, що після наступних поранень «барометр остаточно поламався»: «Тепер у нього постійно щось болить». 

«Так, нога в мене болить 24 на 7», — зізнається Іван. Він постійно п’є проти болю парацетамол.   

«Хлопака, який зі мною виходив з оточення, зараз у психіатричній лікарні»

На тілі Івана за пораненнями можна проводити екскурсію з географії боїв. На лівому плечі — синець і впадина у м'язах. Це — перше поранення, отримане 10 березня 2022-го в селі Євгенівка Миколаївської області, коли його підрозділ ішов деблокувати Маріуполь. 

«Ми вже виходили з оточення з села, за дві хати уже стояли позиції росіян. Почався наступ танків, мені дісталося. Один хлопака, який зі мною виходив, зараз, на жаль, у психіатричній лікарні. Він не був поранений, але не витримав того всього, йому дуже важко було, забагато подій. А йому 23 роки, це ж дитина», — розповідає Гаврилко.

Те, що Іван поранений, він зрозумів лише за кілька годин, бо через екстремальний вихід і шари одягу не помітив, що на плечі рана. 

«Я відчував, що у мене щось болить. Але масивної кровотечі не було. Як мені розповідали, вже трохи згодом мене почало трусити. Запакували в машину і вивезли як контуженого. Уже в лікарні побачили, що там така величезна діра — можна було ледь не руку засунути», — пригадує Іван.

Прооперували Гаврилка у Вінниці. Там змусили поголити бороду (щоб не заважала кисневій масці).

«Це був момент легкого приниження. У нашому батальйоні бороди носять майже всі. Морська піхота — це брутальні мужики, маскулінність. Морський піхотинець, по-перше, має бути красивий, по-друге, завжди знати, де він. Якщо він не знає, де перебуває, то все одно повинен бути красивий», — сміється Іван. 

«Я думав, що вже помер»

Друге поранення сталося влітку біля Авдіївки, коли міна залетіла в окоп. Перед тим Іван із побратимами штурмували ворожі позиції. Тоді відсунули ворога на 200 метрів.  

«Я не виключаю, що це був friendly fire. Мінометний обстріл, влучило в хребет, у задницю кілька осколків. Тоді здавалося, що мені вже все. Кругом курява, темно. Я думав, що, мабуть, уже помер. Бо нічого не бачиш, очі заліплені», — пригадує чоловік.

Зрештою отямившись, Гаврилко, який тоді у підрозділі був санітаром, почав рятувати побратима, що поряд стікав кров'ю.     

«Він зазнав дуже сильного поранення в ногу. Я його бинтував, він матюкався, кричав, лаявся, що занадто сильно наклав турнікет. Але в той момент мені здалося, що в нього пробита артерія. У мене голова квадратна після контузії, а тут бачиш кров і сильну кровотечу. Я ж не медик, а санітар. Ще один боєць поруч отримав розрив артерії на руці. Його інший хлопака бинтував. Потім ми ще два кілометри йшли до точки евакуації», — розповідає Гаврилко. 

«Я психанув, кинув турнікет і почав молитися» 

Утретє його поранили через два тижні, коли після лікування повернувся на фронт. Сталося це в жовтні між Водяним та Опитним біля Донецького аеропорту. 

«Ми йшли штурмувати ворожі позиції. Вони накрили артилерією весь квадрат, разом зі своїми. Хлопці всі попадали, а я десь затримався буквально на секунду — можливо тому, що занадто мало був на фронті після другого поранення. У мене були перебиті променева кістка, підколінна артерія на нозі та вена. Я відповз у ямку. Як санітар я мав вагон турнікетів. А втім, хоча ми й тренувалися безліч разів накладати їх лівою рукою, в мене нічого не виходило. Мені вже в очах біліло. Я психанув, кинув турнікет і почав молитися. Я читав “Отче наш”, співав цю молитву. А потім прийшов мій колега й каже: “Що ти тут валяєшся, вставай, пішли звідси”. Я кажу: не можу, у мене от. Над нами ще висів дрон і кидав бомбочки. Він його відстрілював», — розповідає піхотинець.

Після операцій в Україні Іван лікувався у Франції. Там йому заодно поставили діагноз — посттравматичний синдром. Додому повернувся в лютому.

Шлях до антидепресантів та арттерапії   

«Я не пам'ятаю, щоб в українському госпіталі до мене хтось підходив і питав, чи я потребую допомоги психолога. Ну, траплялися хлопці, які були явно депресивні, до них приходили психологи. Можливо, мене теж питали, але цього епізоду я не пам'ятаю», — ділиться Гаврилко.

З боку Іван у своєму образі харизматичного бурлаки, він має вигляд позитивного і морально незламного чоловіка. 

«У морській піхоті культивується образ сильних хлопців, які нічого не бояться. Хоча насправді не бояться тільки ідіоти», — каже військовий.

У 2017-му, окрім психолога, Іван звернувся ще й до психіатра. Тоді йому вперше діагностували ПТСР і прописали антидепресанти.

«Ті, що я приймаю, вважаються легкими. Зараз вживаю по таблетці на день. А в Авдіївці приймав по чотири штуки, бо мав нав'язливі думки, моменти панічних атак. А так собі з'їв таблетки зранку, щоб потім не бігати вдень по окопах і не кричати, що нам всім срака», — самоіронічно каже Іван.

Разом із медикаментами спробував іпотерапію — лікування на основі взаємодії людини з кіньми. І швидко відчув позитивний результат.

Але найбільше його затягнула арттерапія. Він почав малювати акриловими фарбами. Хоча раніше пристрасті до малювання не мав.

«Це порадила психотерапевтка. Просто малювати будь-що. Я в такий спосіб викидаю ті емоції на папір».

Після першого поранення Іван повернувся на фронт уже з набором для малювання. В будинку, де вони мешкали біля Авдіївки, малював картини на фанері, якою були забиті вікна. Їх не вдалося вирізати і забрати з собою, бо в хату прилетіло.

Після повернення з Франції Іван уже знав, як допомогти своїй психіці — досвід до повномасштабного вторгнення не минув даремно. Нині він має психотерапевта, лікується і п’є антидепресанти.

«Коли я демобілізувався у 2015-му, то спочатку не знав, що зі мною відбувається. Потім дуже соромився звернутися до психолога через стереотипи в суспільстві. Думав, що почекаю, потерплю — і воно минеться. Але не минається, тому що це як перелом руки. Якщо ти його запустиш, то зростеться криво або загниє, тому ці речі треба пропрацьовувати», — ділиться досвідом чоловік.

Іван каже, що тоді були моменти, коли хотілося назад на війну. Вірив, що це допоможе його психологічному стану.

«Хоча й розумів, що це повна бздура в той момент, бо там вистачало тих хлопців, які були. Але там таке відчуття постійної підтримки, дружнього плеча. Відчуття, що ти завжди потрібний, тебе ніхто не кине, ти поважна людина. А тут я хоч і був державним службовцем, але відчував постійний тиск керівництва», — зізнається Гаврилко.