«Працювати нікому, а відсутність світла нестерпна». Історія підприємиці з Миколаєва, яка закрила 7-річний столярний бізнес

Повномасштабна війна принесла безліч викликів для українських підприємців. За понад два роки чимало з них були змушені працювати в надзвичайно складних умовах: під обстрілами, без електроенергії, в постійній невизначеності. Деякі змогли триматися на плаву навіть у таких умовах, але є ті, кому довелося закрити свою справу, в яку вони вкладали роки праці.

Однією з таких історій є шлях Анастасії Марципан, власниці столярної майстерні в Миколаєві, яку вона успішно розвивала протягом 7 років. Її дерев’яні фотофони стали популярними серед блогерів і фотографів в Instagram ще у 2017 році. Цій справі дівчина присвятила 7 років і виготовляла замовлення для своїх клієнтів навіть тоді, коли Миколаїв був під постійними обстрілами російської армії. 

«МикВісті» поговорили з підприємицею про основні проблеми в роботі та причини закриття майстерні.

Як все почалось?

Анастасія почала свій бізнес випадково. У 2017 році вона попросила свого хлопця зробити дерев’яний фотофон для її блогу. Фон привернув увагу підписників, і це спонукало її почати працювати з деревиною.

— Ми почали цю справу колись з моїм хлопцем. Як це почалось? Я просто його просила зробити мені фотофон для мого блогу про схуднення. Блог був успішним, а схуднення — не дуже, — жартома згадує Анастасія. — Ніколи в житті я не мріяла мати столярку. Сфера для мене максимально нова і незрозуміла. Але є принцип по життю, чим би я не займалась, я намагаюся робити це добре. І вийшло, хочу вам сказати, дійсно добре.

Перші кроки у роботі майстерні легкими не були. Анастасія каже, що у роботі з деревиною є купа нюансів, про які вона нічого не знала. Сухе та мокре дерево, брашировка, шліфування — це все були лише невідомі терміни.

— Нашим першим клієнтам десь через півроку ми перероблювали замовлення, коли дійсно зрозуміли, що собою представляє деревина. До нас в той момент дуже велика кількість клієнтів прийшла, предметна зйомка була супер популярною. Ресторани, магазини, фотографи — усім потрібні гарні фони. А для мене важливо, щоб у людини в руках був якісний продукт, — каже Анастасія.

Важливим кроком перед початком власної справи є аналіз ринку, каже вона. У момент, коли миколаївська столярка тільки-но почала набирати обертів власники зрозуміли, що у ніші є конкуренти і їх багато:

— Я чомусь свого часу прийшла в цю сферу з розумінням, що цим ніхто не займається. Але пройшло півроку і я побачила, що в нас є конкуренти. І це не аби-хто, це люди з інвестиціями, у них є рекламні бюджети, маркетингова стратегія. А в нас не було нічого. За аренду найпершого приміщення ми платили 1000 гривень і здавалось, що це якісь неймовірно шалені гроші. Тоді я позичила гроші у своєї подруги і купила айфон, бо для реклами і якісних зйомок з красивими картинками потрібен був класний телефон.

Асортимент майстерні в ті роки складався з наступних позицій: фотофони і таці. Пізніше зʼявились тортівниці та мундштуки, які робив хлопець Насті, Степан. Сама ж дівчина займалась фарбуванням виробів, маркетингом та створенням контенту для їх інстаграм-сторінки. «Мати усього», жартома називала себе Анастасія. Пізніше до команди долучились ще декілька майстрів. 

Розвиток бізнесу та труднощі під час пандемії

— До початку вторгнення ми підійшли з досить непоганою командою, але дуже нелегким для нас був і період від початку коронавірусної епідемії та війни. Ми в цей час розійшлись з моїм хлопцем. Це для мене був морально важкий період, але моя команда сказала: «Лежи, плач, ми самі все зробимо». Десь три місця вони брали замовлення, я просто бачила, що заходять гроші від клієнтів, — згадує Настя.

Пандемія частково поставила роботу майстерні на паузу. Основні клієнти столярки — кондитери, ресторани, магазини на початку COVID-19 практично не працювали і усі продажі повністю впали і відновились лише за певний час.

— Я пам'ятаю, як тоді вийшла в сторіз з таким спічем, що труднощі труднощами, але ви самі приймаєте рішення, ви здаєтесь чи ні. Тобто, наприклад, якщо цільова аудиторія кондитери, то чому вони перестали працювати? У людей продовжуються дні народження, якісь свята. І люди це достатньо швидко зрозуміли. Вони почали працювати, відповідно, працюють вони, працюємо ми. Точно така ж ситуація повторилась з приходом повномасштабної війни. 

Деревʼяні вироби миколаївської підприємиці сьогодні можна побачити у рекламі брендів Garnier та Roshen. А біла тортівниця прикрасила упаковку кондитерського бренду Tarta. 

— Складно відстежити все, тому що клієнт — фотограф, а фотограф вже працює на якийсь бренд. І в мене просто, на жаль, фізично не вистачало часу все це відстежувати, тому що я завжди все робила сама. Буває таке, що фотограф пропонує бренду, каже, що можна купити реквізити. І бренд вибирає, але все одно ти комунікуєш з фотографом, — каже Настя.

З часом майстерня розділилась на два напрямки — солодку столярку для кондитерів та Міністерство столярних справ, де клієнт міг придбати щось для дому. Не дивлячись на складну економічну ситуацію, навіть під час війни люди продовжували купувати деревʼяний декор. Анастасія каже, що у цей час у більшості загострилась потреба «дому». 

Відтак зʼявились нові позиції, зокрема улюблениця клієнтів — трирівнева поличка.

— Всі товари я завжди придумувала, орієнтуючись на себе. На себе і на те, як це буде дивитися в кадрі. Потрійну поличку я придумала для косметики. У мене дуже невелика ванна і багато баночок різних. І мені їх нікуди було ставити. І я вигадала таку штуку. Прийшла до своїх майстрів, показала їм, пояснила, як зробити і вони зробили.

«Фотофонами я забивала вікна, щоб захиститись від уламків у майстерні»

Початок війни Анастасія Марципан зустріла в Миколаєві. Своїми фотофонами дівчина забивала вікна у власній майстерні. Час від часу вона ночувала у підвалі, тягала з місцевої станції технічного обслуговування шини на дороги міста, коли про це просила влада, і донатила армії.

—  А клієнти надсилали фотографії, де фотофони наші в підвалах розкладені, і на них сплять діти, — згадує дівчина. — Час минув, люди один за одним повертались до роботи. А в мене вся команда поїхала. У нашої малярки дитина. Звісно, вона поїде. Тодішній майстер — йому було страшно виходити на роботу. Він боявся вибухів. І я залишилася одна. Я тут ночувала в підвалі, було дуже страшно. І абсолютно незрозуміло, що буде далі.

Сьогодні разом з Настею лишилась лише її помічниця. Інші співробітники або поїхали з Миколаєва, або пішли служити в армію.

— У нас забрали за весь час 5 майстрів служити. А хорошого майстра дуже складно знайти. І кожен раз мені потрібно людину навчати працювати у даній специфіці. Якщо столяр щось вміє, це не значить, що він прийде і за секунду тобі зробить складний столик чи поличку. Потрібно, щоб він навчився цьому. Потім йде етап переходу до швидкості. Але тільки ми починаємо працювати, проходить місяць-півтора, людину забирають. Клієнт питає, коли буде замовлення, а я кажу, що воно буде готово через три тижні, коли майстер навчиться, тому що у нас новий майстер. Знову. І в якийсь момент я опустила руки. Були і ті, кого я звільняла. Але це окремі випадки. Інколи колишні працівники присилають фото з фронту, типу «Настя, ми живі, сумуємо за вами». Мені здається, це показник того, що я непоганий начальник, — розмірковує дівчина.

Однак додаткових проблем створили проблеми з відключенням електроенергії. Не дивлячись на те, що майстерня придбала генератор проблеми це не вирішило, а тільки збільшило витрати на виробництво.

— Я майже три роки боролась, щоб створити команду. Я створила цю команду раз, два, три. У перший локдаун ми працювали, поки було світло. Ну, а в клієнта, незважаючи на те, що в Україні дуже підвищилась лояльність до певних моментів, цього розуміння не було, і він каже тобі, а чому я маю чекати? Їх таких всього 10 було, але ж вони були, і лишали негативні коментарі. А в нас світла всього на пару годин. Що ми можемо встигнути? Ми поставили генератор, але ж це збільшує вартість продукції. І в цей момент, коли ні стабільного майстра, ні світла не було, я почала сумніватися, як бізнес зможе виживати. А на генератори ще й скаржаться люди, — додає Настя.

Що призвело до закриття?

За останні пів року підприємиця змінила чотирьох майстрів і до останнього сподівалась, що їй вдасться перебороти цей етап і зібрати нову команду.

— Я звикла боротися, я не вмію здаватися. Для мене закриття майстерні — це публічно визнати, що я не змогла, я поганий підприємець. За статистикою, багато малих бізнесів змушені закриватися через війну та економічні труднощі, але я ніколи не дивилася на цю негативну частину підприємства в країні. Зараз я роблю крок управо — стіна. Два кроки вліво — стіна. Це морально дуже важко. Я пишаюсь тими, хто тримається. Але, як правило, ті, хто тримаються, вони більші, в них є ресурс психологічний і фінансовий. У мене все ж це мікробізнес. Я 6 місяців думала про закриття і продовжувала працювати, я не здавалась. І в якийсь момент, коли ми попрощалися з останнім майстром, я сказала собі — все. Ми зібрали все, що було готове, все, що можна продати. Продали це, порахували, скільки в нас вийшло. З цих грошей я заплатила податки, ну і щось там лишилось, — розповідає Анастасія.

Час від часу друзі пропонують дівчині податись на грантові конкурси для залучення донорських коштів, але і для цього має бути стабільна команда професійних майстрів. Настя каже, що навіть шукала їх серед жінок, але на вакансії так ніхто і не відгукнувся ще жодного разу.

Закриття бізнесу дівчина іронічно порівнює з розлученням. «Якби сильно не любив, морально стає легше, коли він не з тобою», каже Настя.

— Перше, що я втратила від закриття, трохи віри в себе і частину своєї особистості. Це як з дуже аб'юзивним партнером. Ти його все одно любиш, ти з ним багато років провела, були хороші моменти, але були і погані. Я хотіла б сказати, що я втратила стабільний дохід, але три роки і особливо останні півтора роки були жахливі фінансові гойдалки. Моментами зліт, і ми навіть виходили на довоєнний показник. Тоді я особливо могла донатити армії. А бувало працюєш у суцільний мінус. Ми бігли, щоб стояти на одному місці. І я обрала спокій. Є якесь розчарування в собі, але одночасно з цим людський спокій. Мені не треба ні про що переживати, — каже дівчина.

Однак Настя каже — це не кінець її підприємницької кар'єри, а лише крок у новий етап життя. Наразі вона сфокусувалась на власному ментальному здоровʼї та розвитку блогу в соцмережах. Так, наприклад, на її блог у TikTok підписано більше 65 тисяч людей. 

У розмові вона розмірковує, що можливим виходом і продовженням роботи столярної майстерні міг би стати переїзд до іншого регіону, але покинути рідний Миколаїв наразі не готова і не хоче. 

— Справа не в складності переїзду, перевозу речей майстерні, пошуку приміщення. Мені здається, що я не хочу звідси виїжджати. Я вдома, я не хочу їхати з дому. Я не хочу заради майстерні втратити відчуття дому. Мені здається, це про те, щоб бути вірним перш за все самому собі. Гроші я зароблю, але психологічний комфорт важливіше, — резюмує розмову Анастасія.

Аліса Мелік-Адамян, «МикВісті»