Ексклюзив: «українська сенсація» у стрибках воду Олексій Середа про спосіб тренування, титулованих спортсменів та суші

Він вже увійшов в історію, як наймолодший чемпіон Європи зі стрибків у воду. Йому вже прогнозують велике спортивне майбутнє, називають «вундер-кіндером» та «олімпійською надією». Проте 13-річний Олексій Середа на це реагує самокритично, каже, попереду багато роботи, а головне – треба нормально «пережити» пубертатний період. Серйозний, цілеспрямований та відповідальний у спорті, «хлопець, який нічого не боїться та не посміхається», і зовсім інший у звичайному житті. Про перші стрибки, конкуренцію з досвідченими та легендарними спортсменами, путівку до Токіо-2020 і любов до суші Олексій Середа розповів в ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода.

– Як потрапив у стрибки у воду?

– Мама привела до секції плавання. Коли навчився плавати, то мій тренер Оксана Валеріївна сказала, що з мене навряд чи вийде плавець і запропонувала спробувати свої сили у стрибках у воду. І ми пішли до секції Тетяни В’ячеславівни Погребної. Тоді у неї вже була заповнена група, і вона зізналася, що їй треба буде лише одного мене вчити плавати, а це не є зручно. Але ми пояснили, що я вже все вмію. Вона запропонувала зробити найпростіший стрибок «спадік» і я його дуже добре виконав. Так і залишився вчитися у Тетяни В'ячеславівни.

– Чи одразу все вдавалося?

– Ні! У мене дуже багато чого не виходило з першої спроби. Але ніколи не було бажання все кинути. Мені дуже сподобалися стрибки. І я просто хотів вчитися, вдосконалюватися і виступати. Тому після тренувань ще залишався додатково і під керівництвом Тетяни В’ячеславівни відпрацьовував стрибки знову і знову.

– А сам хотів залишатися чи тренер казав: «Потрібно»?

– Тренер казав, але я був тільки «за». Мене не треба було змушувати тренуватися. Я все ж таки був дуже маленький. Не розумів, скільки треба часу, щоб стрибок вийшов. Тренер бачила, на якому я наразі рівні і тому підказувала: «Сьогодні залишимося, ось тут допрацюємо і все буде добре». А я радів, що у мене є ще додаткова година, щоб стрибати.

– Пам'ятаєш свій перший складний стрибок? Які тоді були емоції?

– 3,5 оберти назад. Я довго його тренував у залі, і боявся виходити з ним на воду, а потім в якийсь день Тетяна В'ячеславівна каже – вже добре, йдемо на «десятку». Можемо або сьогодні, або вже завтра. Як я відчуваю? І ось я вирішив, що треба саме сьогодні. Тому що на той момент був у цьому стрибку вже впевнений. Зробив все правильно.

– Що відчув, коли вперше піднявся на вишку та звідти подивився у воду?

– Було страшно. Але я так хотів скоріше вже стрибнути у воду, що зібрався з силами та забув про страх.

Реклама

– Напередодні чемпіонатів світу та Європи ти вже тренувався разом із збірною України зі стрибків у воду, з дорослими. Чи змінилися твої тренування?

– Насправді, ні. Так само у понеділок, вівторок, четвер та п'ятницю – два тренування, у середу та суботу – одне, а у неділю вихідний. Спочатку розминаємося та працюємо в залі – виконуємо стрибки на батутах, сальто в яму – потім вже йдемо на воду, де знову ж таки вдосконалюємо свою програму, а іноді ще ходимо до тренувальної зали, де качаємося.

– Ти змагаєшся із старшими за тебе і досвідченішими спортсменами, які готові до чемпіонатів і психологічно, і фізично. У тебе такий юний вік – це додаткове психологічне навантаження?

– Мені навпаки легше. Ось дивіться, якщо я не стану чемпіоном, то подумаю: «Нічого страшного. Мені лише 13. Все попереду. Ти ж бачив, які тут титуловані спортсмени». А ось якщо вони програють 13-річному хлопцю…Я б на їх місці дуже розлютився та засмутився: «Як це так? Я такий досвідчений, титулований, та за моїми плечима стільки змагань і програв цьому 13-річному…». Тому це скоріше для них додаткове психологічне навантаження (сміється).

– У тебе чисте технічне виконання, але за коефіцієнтом складності твої стрибки мають трохи нижчий рівень, аніж у досвідчених спортсменів.

– Так! Це правда. І оцінюються мої стрибки значно нижче, ніж виступ з вищою складністю.

– Чекаєш на змаганнях, щоб помилився суперник?

– За логікою, щоб виграти, мені потрібно ідеально виконати свої стрибки, а всі суперники мають помилятися. Але я на це не звертаю увагу. Моя мета – технічне виконання моїх виступів. На кваліфікаціях чемпіонату Європи я просто думав: «Має бути чисто».

Там навіть, якщо не потраплю до фіналу, то переживу, але я мав стрибнути без помилки. І такі ж думки були під час фіналу. Для мене головне – відмінно виконати свою роботу.

Бо мені лише 13-ть, я сподіваюся, що ще матиму час завоювати велику кількість титулів, а для цього зараз треба стрибати технічно. І як показав чемпіонат Європи, моя чиста програма, яка не дуже складна, може оцінюватися вище за складні стрибки з помилками.

– Збираєшся ускладнювати програму напередодні Олімпійських ігор у Токіо?

– Будемо додавати 4,5 вперед та 3,5 авербах. Треба щонайменше ці два стрибки зробити. У мене зараз такий вік, що я росту. І важкувато стрибати. Але я намагатимуся до Токіо додати складні стрибки.

– Чи вистачить часу? Менше ніж рік залишилося.

– Взагалі стрибки відпрацьовуються до ідеалу кілька років. Зрозуміло, що за 11 місяців зробити щось нове на 100% неможливо. Але починати колись треба. Зроблю все можливе, щоб ці стрибки зміг виконати в Токіо впевнено.

– У синхроні ти виступаєш з Олегом Сербіним. Як швидко знайшли спільну мову?

– Здається, одразу. Ми спілкувалися довго, а потім нас поставили разом стрибати, і нам комфортно виступати. А це дуже важливо.

– Завжди було цікаво, а як ви взаємодієте під час синхронних стрибків?

– Я рахую – 3, 4, «і»…І це сигнал, що стартуємо. А потім боковим зором ще слідкуємо один за одним, щоб коли хтось почав швидше виконувати елемент, чи навпаки гальмував, можна було б вирівняти синхрон.

– Якщо хтось з вас помиляється, сваритеся?

– Ні. Ми добре спілкуємося, підтримуємо один одного. Я ж розумію, що помилитися можу і я, і він. Навіщо сваритися? У стрибках у воду ще важливу роль грає фортуна. Наприклад, у «3,5 назад» – сліпий вихід. І його треба дуже довго відпрацьовувати, щоб він вийшов ідеальним. Тому, якщо у нас була помилка, то без всіляких образ та емоцій…працюємо далі. І насправді приємно, що і я, і Олег хочемо досконалу програму, тому ніхто нікого не змушує тренуватися. Ми зацікавлені у постійній праці.

– Срібні призери ІІ Європейських ігор зі стрибків на батуті тренуються окремо в рідних містах, а вже за тиждень до змагань відпрацьовують синхрон на зборах.

– Нам легше, бо ми тренуємося постійно разом. Вирішуємо, хто до кого приходить на тренування: Олег до мене на 9-ту чи я до нього на 10-ту. У нас є можливість тренуватися разом, є бажання працювати і достатньо часу.

– Постійно чую «Середа росте, змінюється, а що ж буде далі». Ти сам боїшся наслідків пубертатного періоду?

– Не те, щоб боюся. Я розумію, що росту, тому змінюється моє тіло, мої навички, і може далі бути інше виконання стрибків. Але, щоб не було серйозних змін, то зараз працюю над собою. Мені здається, зараз найважчий процес у житті кожного стрибуна у воду, бо під час росту дуже болять кістки, і стрибати неприємно.

– Тобто ти відчуваєш ці зміни, навіть, під час стрибків?

– Так! Бо болить тіло, це важко не відчути. А ще саме виконання стрибків вже інакше. Раніше я ставав на вишку і просто стрибав – автоматично виконуючи кожен елемент. Бо це було 100 разів відпрацьовано. А тепер я думаю, як відштовхнутися, як викрутитися, як що доробити, щоб стрибок вийшов. Відчутна різниця.

– Досвідчені спортсмени кажуть, що ти зарано почав стрибати з вишки. Можуть бути проблеми зі спиною.

– Вона звичайно болить. Але мені допомагають спеціалісти відновлюватися – масажі робимо, банки ставимо, інші процедури. Тобто всі реабілітації під контролем фізіотерапевтів.

– Після чемпіонату світу ти став популярним. Як ставишся до такого зацікавлення до тебе: напружує чи подобається?

– Напружує, коли після тренування ти мрієш про відпочинок, а замість цього маєш давати інтерв'ю. Багато уваги від журналістів, і це важко для мене. З іншого боку – приємно, що про твої досягнення розповідають, коли впізнають на вулиці та просять сфотографуватися, кажуть, що ти – молодець. Є свої плюси та мінуси.

– Чи можеш собі дозволити з'їсти, щось з фаст-фудів чи заборонене для спортсменів?

– У мене немає дієти. Я можу їсти все, що завгодно.

– І суші…До речі, про це постійно жартують у команді. Чому?

– Ну я просто дуже люблю суші. Можу з’їсти 1-2 кг. Раніше, коли ще жив у Миколаєві, то дуже мало їх їв. І ми не купували суші, а мама готувала. А зараз біля нашої київської тренувальної бази є суші-ресторан, і я там майже постійно їм.

– З твоїм графіком тренувань та змагань, встигаєш навчатися?

– Не дуже. Я навчаюся у звичайній школі, не спортивній, а тому деякі вчителі не розуміють, як це я після змагань не встиг вивчити все. Але я намагаюся, ходжу до школи, коли є можливість, здаю якісь завдання, проте все одно змушують писати контрольні.

– Коли ми з тобою спілкувалися після змагань, то ти був дуже серйозним. І взагалі кажуть, що від тебе важко дочекатися посмішки. А зараз ти зовсім інший…Комунікабельний та веселий хлопець.

– На вишці я завжди зосереджений. Тому такий серйозний і до, і після змагань. А так – звичайний хлопець. Спілкуюся, жартую.

– А які б свої риси характеру ти б відзначив?

– Веселий, напевно. Добрий.

– Я так бачу, що скромний.

– Може. Але мені здається, про мене краще скажуть інші. Я сподіваюся, що я просто хороша людина.

Ольга Модіна, Радіо Свобода