Наприкінці липня 1933 року до СРСР приїхав письменник Бернард Шоу. Він не визнавав Голодомору і, повернувшись у Європу, розповідав, якою смачною їжею його пригощали в Радянському Союзі.
У цей час у Запоріжжі, в Будинку немовлят, щодня помирали діти. Серед них був і Бернард Шоу — так лікарі назвали хлопчика, який потрапив до них у притулок, і на початку серпня помер від виснаження.
Це одна з історій, які до недавнього часу були невідомими. Лише в тому самому запорізькому Будинку немовлят під час Голодомору померло до тисячі дітей.
Журналістки hromadske поїхали до чотирьох місць, де дослідники працюють над заповненням білих плям 1932-33-го років, щоб розповісти про реальні факти Голодомору. Це — наш спільний проєкт з Музеєм Голодомору.
Дзензелівка: яблуні на місці могил
«Зносили людей на цвинтар. Пам’ятаю такий момент: біг я до дядька Юрка, чи що, це було весною, гарно, тепло, коло цвинтара біг. Там, де зараз пам’ятник Голодомору. Січкар Ригорко, глухий, іще з дядьками копали велику яму. Привезли жінок, дівчат, одягнених гарно, у вишитих сорочках, спідницях — повні. Вони їх посадили попід кущами. І я як біг, то Січкар Ригорко посміхнувся і каже: „Збори йдуть, збори йдуть”. Я побіг далі. Поза дідове гобісця стежка на цвинтар була, дивися — понесли чи дитя в ряденці, а то підводами».
Це один зі спогадів очевидця Голодомору, Михайла Дігтяренка, мешканця села Дзензелівки, що на Черкащині. У 1933-му він був п’ятирічним хлопчиком. Його сім’я вижила під час Голодомору, бо мала корову, батько працював на будівництві ферми й приносив залишки їжі звідти, а мати ходила в поле і збирала лушпиння від картоплі. Час від часу вдавалося навіть допомагати односельчанам.
«Як їздила підвода, там діжка, і хто що дасть для школярів. Мати тоже кислу капусту, борщу — юшки, бурячка давала. А тоді в школі пухлим школярам варили їсти. В нас за городами хлопець Яшка, то вся сім’я вимерла».
За сім років до початку Голодомору в Дзензелівці знищили цвинтар.
«Про це мені розповідав чоловік, який на той час був піонером. Камінь з пам’ятників, які зруйнували, звезли на будування ферми, а метал — на переплавку», — розповідає місцевий краєзнавець Юрій Дудник.
У роки Голодомору на зруйнованому цвинтарі продовжували ховати людей. Юрій віднайшов місця п’яти братських могил. Загалом, за час Голодомору в Дзензелівці померло 533 людей, каже він.
«Хто міг — викопував могилу для родичів, а хто ні — просто залишав померлих на цвинтарі, а потім їх ховали в спільних могилах. Їхня глибина невелика, десь півметра».
Після Голодомору на краю однієї з братських могил селяни встановили дерев’яний хрест, який за декілька днів радянська влада знесла і заборонила будь-що на тому місці встановлювати. «Щоб ніхто не згадував про Голодомор», — каже Юрій.
І вже за рік, у 1934-му, це кладовище закрили і заборонили його відвідувати.
Нині на місці цвинтаря встановлений кам’яний пам’ятник жертвам Голодомору, на всій площі росте яблуневий сад, який висадили в 1950-х, селяни випасають кіз, і подекуди ще видніються місця, де раніше були могили.
«Люди знають, що тут раніше було. Хіба лише на межах цвинтаря тепер невелика частина городів. Але поки я живий, сюди ніхто не буде лізти».
«Якщо робити експозицію про Голодомор, то потрібно ставити запитання: Як таке взагалі могло статися? Я поки не знаю, як це можна зробити».
«Ви уявляєте собі, упродовж 1932-33 років у Будинку немовлят померло 788 дітей. Я не можу на таке спокійно реагувати», — розповідає Анатолій Пеньок, запорізький краєзнавець, колишній майстер заводу «Запоріжсталь». Його дослідження Голодомору почалося у 2006 році, коли він натрапив на публікацію, що впродовж травня 1933-го в запорізькому Будинку немовлят померло 35 дітей.
«Мене кольнуло — як це «померли», якщо кажуть, що голоду не було? У цей час у місті ж саме будували потужні заводи, й от-от мав почати працювати ДніпроГЕС. І я почав розшукувати інформацію».
Анатолій витратив усю відпустку на роботу в обласному архіві. Щодня виявляв ще більше дитячих смертей. Лише в травні 1933-го померло 110, а з листопада 1932-го і за рік після цього — 788.
Чоловік переписував усе: номер акту про смерть, прізвище, ім’я, вік та причину смерті. Діти помирали від кору, пневмонії, виснаження, запалення легенів, кишкового катару, малярії, але не від голоду. Всі акти, підписані одними й тими ж прізвищами «медпрацівників Будинку немовлят» — Холодна і Фількова.
«Цих дітей збирали по всьому місту. Ви подивіться на їхні прізвища — Днепрострой Нина, Станціонний Іван, Подземельний Жора. От де знайшли, таке прізвище і дали. Дітей в Будинку було настільки багато, що лікарям не вистачало фантазії, щоб вигадувати щось оригінальне».
«Улыбка Галя, Прекрасная Оля, Слухняна Ніна, Верная Катя» — читаємо на окремому аркуші, який показує Анатолій.
«Це ж яким нелюдом потрібно бути, щоб оце дітки підходили до них, усміхалися, а вони лише чекали, коли ті помруть?»
«Ви уявіть, у пікові часи тут могло помирати по 10 дітей щодня. Очевидці говорили, що за Будинком була яма. І після смерті дітей скидали туди. А коли їх набиралося на машину, тоді відвозили на цвинтар».
Очевидиця каже, що у внутрішньому дворі колишньої будівлі Будинку немовлят була велика яма, куди скидали тіла померлих дітей, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року Фото: Анастасія Власова/hromadske
Пам'ятну дошку жертвам Голодомору на будівлі встановили тільки у 2014 році, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року Фото: Анастасія Власова/hromadske
Медведівка: НКВС, обмін, курган
«Анна», — представляється маленька жінка з сивим волоссям. Вона сидить на ліжку, що біля вікна. Штори на ньому відкинуті по різні боки. На підвіконні — стоси жовтих газет й ікона.
«Галина Василівна, — уточнює її син Тарас. — Анною її в селі називали».
Галина, або Анна, — найстарша мешканка села Медведівка, що на Черкащині. Вона народилася 1923 року і мала ще трьох сестер і брата. До колективізації батько Галини, Василь, мав своє поле, обробляв його, конем орав селянам землю, вирощував свиней і продавав. Два старших брати Василя емігрували в Америку, тому вся земля належали лише йому.
Батька Галини не розкуркулювали, він сам віддав майно у колгосп. Але це не врятувало його сім’ю від голоду.
«Раніше шаф не було, а були сундуки. І коли дівчина збиралася йти заміж, то їй віддавали цей сундук. Батьки мали гарного сундука, і саме завдяки ньому ми і вижили під час Голодомору».
Коли вже почався голод, у сім’ї забрали все, що лишилось: корову, коня, шість десятин садиби. Батьки Галини ходили до сусіднього села й обмінювали цінні речі на хліб.
«Ми завжди боялися, що батьки можуть не прийти і не принести хліба».
Коли зі збережень не залишилося нічого, Галина з сестрою почали пухнути з голоду. Батьки рятувалися тим, що жали жито, сушили, оббивали, мололи його і пекли дітям оладки. Меншу сестру та брата забрали в яслі, які організували при колгоспі.
«У нашу лікарню з сусідніх сіл привозили діток, які вмирали з голоду. І завхоз у лікарні запрягав коня і вивозив їх на кладовище. Там були хлопці років по 14, які допомагали перевернути віз і скинути дітей у яму».
Галина згадує, як один чоловік зарізав свого товариша, і за ним прийшла міліція, коли той смажив м’ясо. Або як у сусідньому селі мати зарізала свою дитину.
Загалом за час Голодомору в Медведівці померло 250 людей.
Декілька років потому, у 1935-му, з Америки до Медведівки приїхав дядько Галини, Микита.
«Дід лежав тоді хворий. Він вийшов у сіни, подивився на брата і зомлів. Дядько Микита побув недовго. Він встиг роздати подарунки й за ним одразу прийшли з НКВС, щоб відправити назад в Америку. Усе, що дядько привіз, бабуся виміняла на їжу, бо ж голод і далі тривав».
На тому місці, де ховали дітей під час Голодомору, у 1990-х за ініціативи батька Тараса насипали землі, щоб утворився курган, і встановили металевий хрест. А Тарас на прохання батька поставив поряд маленьку табличку, де білою фарбою написав: «Пам’яті жертв Голодомору і репресій. Люди! Будьте пильними! Не забудьте! Не простіть! Вічна їм пам’ять!»
Харків: морги, кладовища, парки
«Я знав, наскільки жорстоким був голод на Харківщині. Сім’я моєї бабусі жила в селі Коломак. Під час Голодомору в них забрали хліб, пшеницю, підпалили хату, пообдирали залізо. З сім’ї в сімнадцять людей залишилося четверо. Бабуся вижила завдяки тому, що їла лободу», — розповідає Андрій Кісь, заступник начальника Харківського бюро судово-медичної експертизи.
У 2001-му він прийшов працювати завідувачем Харківського медичного моргу і під час прибирання в підвалі знайшов декілька стосів документів. Це були книги реєстрації актів смерті у 1932-1933 роках.
Досліджуючи їх, Андрій Кісь виявив, що офіційні показники смертності в книгах реєстрації РАГСів Харкова були заниженими, і що в 1933 та 1934 роках їх вилучили та переписали.
«За інформацією, яка є в книгах РАГСу, в ізоляторі для дітей «Комуністка» зареєстровано лише дві смерті за листопад-грудень. Але ми беремо внутрішні звіти ізолятора і бачимо, що за майже два місяці там померло 80 дітей. Тобто всі показники з книг РАГСів можна множити на сорок».
На початку липня 1933-го морг перенесли в сусідню будівлю.
«У цьому морзі вже не вміщалася та кількість трупів, які сюди привозили. Їх везли і везли цією вулицею. А частину одразу відправляли на кладовище, не реєструючи».
Саме тоді в Харкові відбувся пленум, де ухвалили рішення зупинити голод. І кількість реєстрованих смертей різко пішла на спад. Така ситуація, на думку дослідника, неприродна — будь-яка епідемія наростає, а потім повільно спадає. Голод не може закінчитися одного дня. І його причини дослідник пов’язує не лише з урожайністю.
«У нас досі є будинки, де немає кухонь. Чому? Тому що харчування хотіли повністю контролювати. Це все мало регулюватися через будинкові їдальні, цехові їдальні. І тоді нормою було 900 калорій для дорослої людини, що втричі менше, ніж потрібно».
У 1934-35 роках з декількох кладовищ, де були масові поховання, зробили парки, щоб знищити сліди Голодомору, а дослідник згадує, як у дитинстві в городі бабусі ще стояли хрести.
hromadske дякує Музею Голодомору за допомогу в підготовці цього матеріалу. Музей Голодомору простими словами хоче розповідати про складну та травматичну історію. Лише досліджуючи свою історію і усвідомлюючи свою ідентичність, розуміючи увесь жах, що стався 86 років тому, ми, як покоління свідомих, не дозволимо цьому повторитися. За підтримки «Медиасети»
Олеся Біда, Анастасія Власова, Громадське
Верховна Рада зобов’язала місцеві ради транслювати сесії та комісії. Як з цим на Миколаївщині?
Катерина Середа
|
|
Наприкінці липня 1933 року до СРСР приїхав письменник Бернард Шоу. Він не визнавав Голодомору і, повернувшись у Європу, розповідав, якою смачною їжею його пригощали в Радянському Союзі.
У цей час у Запоріжжі, в Будинку немовлят, щодня помирали діти. Серед них був і Бернард Шоу — так лікарі назвали хлопчика, який потрапив до них у притулок, і на початку серпня помер від виснаження.
Це одна з історій, які до недавнього часу були невідомими. Лише в тому самому запорізькому Будинку немовлят під час Голодомору померло до тисячі дітей.
Журналістки hromadske поїхали до чотирьох місць, де дослідники працюють над заповненням білих плям 1932-33-го років, щоб розповісти про реальні факти Голодомору. Це — наш спільний проєкт з Музеєм Голодомору.
Дзензелівка: яблуні на місці могил
«Зносили людей на цвинтар. Пам’ятаю такий момент: біг я до дядька Юрка, чи що, це було весною, гарно, тепло, коло цвинтара біг. Там, де зараз пам’ятник Голодомору. Січкар Ригорко, глухий, іще з дядьками копали велику яму. Привезли жінок, дівчат, одягнених гарно, у вишитих сорочках, спідницях — повні. Вони їх посадили попід кущами. І я як біг, то Січкар Ригорко посміхнувся і каже: „Збори йдуть, збори йдуть”. Я побіг далі. Поза дідове гобісця стежка на цвинтар була, дивися — понесли чи дитя в ряденці, а то підводами».
Це один зі спогадів очевидця Голодомору, Михайла Дігтяренка, мешканця села Дзензелівки, що на Черкащині. У 1933-му він був п’ятирічним хлопчиком. Його сім’я вижила під час Голодомору, бо мала корову, батько працював на будівництві ферми й приносив залишки їжі звідти, а мати ходила в поле і збирала лушпиння від картоплі. Час від часу вдавалося навіть допомагати односельчанам.
«Як їздила підвода, там діжка, і хто що дасть для школярів. Мати тоже кислу капусту, борщу — юшки, бурячка давала. А тоді в школі пухлим школярам варили їсти. В нас за городами хлопець Яшка, то вся сім’я вимерла».
За сім років до початку Голодомору в Дзензелівці знищили цвинтар.
«Про це мені розповідав чоловік, який на той час був піонером. Камінь з пам’ятників, які зруйнували, звезли на будування ферми, а метал — на переплавку», — розповідає місцевий краєзнавець Юрій Дудник.
У роки Голодомору на зруйнованому цвинтарі продовжували ховати людей. Юрій віднайшов місця п’яти братських могил. Загалом, за час Голодомору в Дзензелівці померло 533 людей, каже він.
«Хто міг — викопував могилу для родичів, а хто ні — просто залишав померлих на цвинтарі, а потім їх ховали в спільних могилах. Їхня глибина невелика, десь півметра».
Після Голодомору на краю однієї з братських могил селяни встановили дерев’яний хрест, який за декілька днів радянська влада знесла і заборонила будь-що на тому місці встановлювати. «Щоб ніхто не згадував про Голодомор», — каже Юрій.
І вже за рік, у 1934-му, це кладовище закрили і заборонили його відвідувати.
Нині на місці цвинтаря встановлений кам’яний пам’ятник жертвам Голодомору, на всій площі росте яблуневий сад, який висадили в 1950-х, селяни випасають кіз, і подекуди ще видніються місця, де раніше були могили.
«Люди знають, що тут раніше було. Хіба лише на межах цвинтаря тепер невелика частина городів. Але поки я живий, сюди ніхто не буде лізти».
«Якщо робити експозицію про Голодомор, то потрібно ставити запитання: Як таке взагалі могло статися? Я поки не знаю, як це можна зробити».
«Ви уявляєте собі, упродовж 1932-33 років у Будинку немовлят померло 788 дітей. Я не можу на таке спокійно реагувати», — розповідає Анатолій Пеньок, запорізький краєзнавець, колишній майстер заводу «Запоріжсталь». Його дослідження Голодомору почалося у 2006 році, коли він натрапив на публікацію, що впродовж травня 1933-го в запорізькому Будинку немовлят померло 35 дітей.
«Мене кольнуло — як це «померли», якщо кажуть, що голоду не було? У цей час у місті ж саме будували потужні заводи, й от-от мав почати працювати ДніпроГЕС. І я почав розшукувати інформацію».
Анатолій витратив усю відпустку на роботу в обласному архіві. Щодня виявляв ще більше дитячих смертей. Лише в травні 1933-го померло 110, а з листопада 1932-го і за рік після цього — 788.
Чоловік переписував усе: номер акту про смерть, прізвище, ім’я, вік та причину смерті. Діти помирали від кору, пневмонії, виснаження, запалення легенів, кишкового катару, малярії, але не від голоду. Всі акти, підписані одними й тими ж прізвищами «медпрацівників Будинку немовлят» — Холодна і Фількова.
«Цих дітей збирали по всьому місту. Ви подивіться на їхні прізвища — Днепрострой Нина, Станціонний Іван, Подземельний Жора. От де знайшли, таке прізвище і дали. Дітей в Будинку було настільки багато, що лікарям не вистачало фантазії, щоб вигадувати щось оригінальне».
«Улыбка Галя, Прекрасная Оля, Слухняна Ніна, Верная Катя» — читаємо на окремому аркуші, який показує Анатолій.
«Це ж яким нелюдом потрібно бути, щоб оце дітки підходили до них, усміхалися, а вони лише чекали, коли ті помруть?»
«Ви уявіть, у пікові часи тут могло помирати по 10 дітей щодня. Очевидці говорили, що за Будинком була яма. І після смерті дітей скидали туди. А коли їх набиралося на машину, тоді відвозили на цвинтар».
Очевидиця каже, що у внутрішньому дворі колишньої будівлі Будинку немовлят була велика яма, куди скидали тіла померлих дітей, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року Фото: Анастасія Власова/hromadske
Пам'ятну дошку жертвам Голодомору на будівлі встановили тільки у 2014 році, Запоріжжя, 13 листопада 2019 року Фото: Анастасія Власова/hromadske
Медведівка: НКВС, обмін, курган
«Анна», — представляється маленька жінка з сивим волоссям. Вона сидить на ліжку, що біля вікна. Штори на ньому відкинуті по різні боки. На підвіконні — стоси жовтих газет й ікона.
«Галина Василівна, — уточнює її син Тарас. — Анною її в селі називали».
Галина, або Анна, — найстарша мешканка села Медведівка, що на Черкащині. Вона народилася 1923 року і мала ще трьох сестер і брата. До колективізації батько Галини, Василь, мав своє поле, обробляв його, конем орав селянам землю, вирощував свиней і продавав. Два старших брати Василя емігрували в Америку, тому вся земля належали лише йому.
Батька Галини не розкуркулювали, він сам віддав майно у колгосп. Але це не врятувало його сім’ю від голоду.
«Раніше шаф не було, а були сундуки. І коли дівчина збиралася йти заміж, то їй віддавали цей сундук. Батьки мали гарного сундука, і саме завдяки ньому ми і вижили під час Голодомору».
Коли вже почався голод, у сім’ї забрали все, що лишилось: корову, коня, шість десятин садиби. Батьки Галини ходили до сусіднього села й обмінювали цінні речі на хліб.
«Ми завжди боялися, що батьки можуть не прийти і не принести хліба».
Коли зі збережень не залишилося нічого, Галина з сестрою почали пухнути з голоду. Батьки рятувалися тим, що жали жито, сушили, оббивали, мололи його і пекли дітям оладки. Меншу сестру та брата забрали в яслі, які організували при колгоспі.
«У нашу лікарню з сусідніх сіл привозили діток, які вмирали з голоду. І завхоз у лікарні запрягав коня і вивозив їх на кладовище. Там були хлопці років по 14, які допомагали перевернути віз і скинути дітей у яму».
Галина згадує, як один чоловік зарізав свого товариша, і за ним прийшла міліція, коли той смажив м’ясо. Або як у сусідньому селі мати зарізала свою дитину.
Загалом за час Голодомору в Медведівці померло 250 людей.
Декілька років потому, у 1935-му, з Америки до Медведівки приїхав дядько Галини, Микита.
«Дід лежав тоді хворий. Він вийшов у сіни, подивився на брата і зомлів. Дядько Микита побув недовго. Він встиг роздати подарунки й за ним одразу прийшли з НКВС, щоб відправити назад в Америку. Усе, що дядько привіз, бабуся виміняла на їжу, бо ж голод і далі тривав».
На тому місці, де ховали дітей під час Голодомору, у 1990-х за ініціативи батька Тараса насипали землі, щоб утворився курган, і встановили металевий хрест. А Тарас на прохання батька поставив поряд маленьку табличку, де білою фарбою написав: «Пам’яті жертв Голодомору і репресій. Люди! Будьте пильними! Не забудьте! Не простіть! Вічна їм пам’ять!»
Харків: морги, кладовища, парки
«Я знав, наскільки жорстоким був голод на Харківщині. Сім’я моєї бабусі жила в селі Коломак. Під час Голодомору в них забрали хліб, пшеницю, підпалили хату, пообдирали залізо. З сім’ї в сімнадцять людей залишилося четверо. Бабуся вижила завдяки тому, що їла лободу», — розповідає Андрій Кісь, заступник начальника Харківського бюро судово-медичної експертизи.
У 2001-му він прийшов працювати завідувачем Харківського медичного моргу і під час прибирання в підвалі знайшов декілька стосів документів. Це були книги реєстрації актів смерті у 1932-1933 роках.
Досліджуючи їх, Андрій Кісь виявив, що офіційні показники смертності в книгах реєстрації РАГСів Харкова були заниженими, і що в 1933 та 1934 роках їх вилучили та переписали.
«За інформацією, яка є в книгах РАГСу, в ізоляторі для дітей «Комуністка» зареєстровано лише дві смерті за листопад-грудень. Але ми беремо внутрішні звіти ізолятора і бачимо, що за майже два місяці там померло 80 дітей. Тобто всі показники з книг РАГСів можна множити на сорок».
На початку липня 1933-го морг перенесли в сусідню будівлю.
«У цьому морзі вже не вміщалася та кількість трупів, які сюди привозили. Їх везли і везли цією вулицею. А частину одразу відправляли на кладовище, не реєструючи».
Саме тоді в Харкові відбувся пленум, де ухвалили рішення зупинити голод. І кількість реєстрованих смертей різко пішла на спад. Така ситуація, на думку дослідника, неприродна — будь-яка епідемія наростає, а потім повільно спадає. Голод не може закінчитися одного дня. І його причини дослідник пов’язує не лише з урожайністю.
«У нас досі є будинки, де немає кухонь. Чому? Тому що харчування хотіли повністю контролювати. Це все мало регулюватися через будинкові їдальні, цехові їдальні. І тоді нормою було 900 калорій для дорослої людини, що втричі менше, ніж потрібно».
У 1934-35 роках з декількох кладовищ, де були масові поховання, зробили парки, щоб знищити сліди Голодомору, а дослідник згадує, як у дитинстві в городі бабусі ще стояли хрести.
hromadske дякує Музею Голодомору за допомогу в підготовці цього матеріалу. Музей Голодомору простими словами хоче розповідати про складну та травматичну історію. Лише досліджуючи свою історію і усвідомлюючи свою ідентичність, розуміючи увесь жах, що стався 86 років тому, ми, як покоління свідомих, не дозволимо цьому повторитися. За підтримки «Медиасети»
Олеся Біда, Анастасія Власова, Громадське