«Рухівець» Діденко розповів, яким був Миколаїв в День Незалежності: «Ця подія була знаковою»

Яким був Миколаїв після проголошення Дня Незалежності України? Коли в місті вперше підняли жовто-блакитний прапор? Як реагували на цю подію миколаївці та як описували її місцеві ЗМІ?

Про те, як День Незалежності сприйняли в Миколаєві «НикВести» розповів Юрій Діденко — голова Миколаївської обласної організації Народного Руху України з 1992 року, довірена особа В’ячеслава Чорновола, координатор груп, що агітували за підтримку «Акту про державну незалежність України» в Миколаївській області, Народний депутат України IV скликання, а також ініціатор встановлення в Миколаєві пам'ятної дошки (2003 рік) та пам'ятника (2008 рік) Героєві України, голові Народного Руху України В'ячеславу Чорноволу.

— Ні для кого не секрет, що у Вас дуже насичена біографія. В свій час ви були довіреною особою Чорновола, були координатором груп у підтримку «Акту про державну незалежність України» в Миколаївській області, були народним депутатом України, а також Ви є членом Народного Руху України. Як людина, яка приймала активну участь в процесі проголошення незалежності України, як запам'ятали день, коли країна стала суверенною? 

— Цей день запам'ятався мені, оскільки ми з активістами руху зібралися у мене на квартирі. Я тоді був головою міської організації Народного Руху України в місті Южноукраїнську. Ми слухали цілий день сесію Верховної ради. Майже о 18 годині був прийнятий «Акт проголошення незалежності України» — власне, нас було 5 чи 6 чоловік і ми з жовто-блакитним прапором вийшли з квартири, почали ходити по місту, вітати усіх зі святом. Це була визначна подія, але для більшості громадян, як у Миколаєві, так і в області, ця подія абсолютно нічого не означала — ніхто не розумів чи надовго це, чи серйозно. Запам’яталася така подія: ми підійшли до людей, які святкували весілля, почали вітати і говорити, що вони вперше скріплюють свій шлюб в незалежній Україні — їм було байдуже. Я думаю, що не для багатьох ця подія стала знаковою. На Миколаївщині таких людей було, скажімо, 5-10 тисяч на мільйонну область. Ця подія була знаковою для справжніх патріотів. 

—  Чи змінилось ваше сприйняття цього дня в 1991 році і зараз?

— У мене тоді було більше сподівань, що це все одразу запрацює, але сьогодні, з плином часу, я хочу сказати, що не можна обманути суспільні процеси — ми маємо пройти якісь етапи. Всі їх пройшли і ми пройдемо. Те, що ми сьогодні багато розчаровуємося, робимо багато помилок — це все від того, що ми були бездержавною нацією і ми ніколи не любили владу. Чому? Тому що влада у нас завжди була окупаційною — у нас ніколи не було своєї влади. І навіть коли приходить якась людина і ми покладаємо на неї якісь сподівання, то ми дуже швидко її дискредитуємо. Я вважаю, що суспільство повинно визріти і не вестися лише на обіцянки, а все-таки робити вибір по якихось кроках. Взагалі, я щасливий, що був учасником цієї події, що був дотичний до першого з'їзду руху. У мене це все так закарбувалося, неначе ми зараз знаходимося в квартирі, говоримо, жаримо картоплю, щоб повечеряти, а потім виходимо, радіємо, обіймаємося і вітаємо один одного. Зрозуміло, що то було свято для тисяч миколаївців, які щиро сприйняли День Незалежності. Насправді, довгий час у Миколаєві ніхто не сприймав серйозно незалежність, ніхто не святкував і тільки з 1992 року ми почали відзначати першу річницю Дня Незалежності, організували традиційну ходу, яка буде і цього року вчергове проведена — ми ходили від вулиці Шевченко до Соборної і потім йшли до меморіальної дошки Миколи Аркаса, де клали квіти. Цю традицію ми зберегли, але вона у нас дуже важко приживалася і владою абсолютно саботувалася. Я вам скажу, що був рік, коли нам взагалі заборонили організовувати ходу до Дня Незалежності. Було дуже непросто. Багато в чому, я вважаю, ті роки були втраченими, оскільки ми не виховали патріотів, державників. На останніх виборах нам хотілося проголосувати за молодих, але ми не зробили їх патріотами України. Нажаль, більшість залишилися совкові. 

— У дні, коли в Києві вирішувалося питання щодо прийняття «Акту про державну незалежність України», Майдан Незалежності (тоді — площа Леніна), територія біля Верховної Ради України були заповнені людьми, які вигукували «Незалежність!»? При цьому, на кінохроніці можна побачити безліч жовто-блакитних прапорів. Що в ці дні відбувалося в Миколаєві? Чи були подібні акції?

— Ні. Таких масових акцій не було. До тієї акції, яка була біля Верховної ради, Народний Рух України вже проводив багато акцій. Наприклад, святкування 500-ліття Запорозького козацтва, куди долучилася миколаївська делегація. У нас на теренах Миколаївської області проходив похід «Буг — козацька річка». Ми пройшли від Кривого Озера до Первомайська. В Кривому Озері була така велика, людна, масова акція, на якій був присутній наш патріот Микола Іванов, який організував усе — йшла велика колона, їхали козаки на конях. Далі ми направилися до Врадіївки — там взагалі нікого не було. У Первомайську було вже спокійніше. Біля пам'ятника Тарасу Шевченко ми співали пісні, фотографувалися, але влада також ніде не приймала участь. В Мигиї у нас відбувся інцидент. Коли за нами йшли іноземні журналісти з «Радіо Свободи» КГБ (Комітет державної безпеки Радянського Союзу, - прим.) викрали в них фотоапарат, щоб блокувати, зірвати цей похід. Вони нас увесь час супроводжували — ми йшли походом, а вони йшли з боку, позаду і дивилися, що ми робимо. Потім вони сказали, що раз така подія, а нас було чоловік 40, то всі затримаються у відділку у Первомайську. Зрозуміло було, що ходи далі не буде і це все зупиниться.

 

 

— Найчастіше на вулицях Миколаєва можна почути російську мову, тут переважно живуть російськомовні люди. При цьому, ми пам'ятаємо, що у 2014 році тут були спроби організації проросійських сепаратистських акцій. Яким був Миколаїв у серпні 1991 року? Чи відбувалося щось подібне?

— Ні, нічого не було. Всі абсолютно нормально сприймали. Не було ніяких ексцесів. Ми проводили багато якцій і в нас з владою завжди було протистояння — ми примушували їх проводити щось державницьке. Ніяких заходів не проводили і тільки 5 років незалежності почали проводити багато державницьких заходів. Одне з таких, коли після Дня Незалежності Леонід Кравчук (перший президент незалежної України, - прим.) започаткував шанувати День пам'яті жертв голодомору. Багато було закритих тем, які ми постійно підіймали і вшановували. Ми і нині намагаємося все це підтримувати. Якщо не буде виховання людей на таких державницьких символах — дуже складно буде побудувати державу, щоб вона утримувалася в якихось рамках. Люди повинні навколо чогось об'єднуватися: наприклад, навколо мови — вони повинні пишатися. Проте дуже багато зроблено Московською імперією для того, щоб знищити, зруйнувати і сьогодні це вже не таємниця. В 1991 році інформації було менше, зараз її більше. За правління Михайла Горбачова (президент СРСР у 1985—1991 роках, - прим.) ця гласність багато що зробила, коли почали друкуватися архіви.  

— Чи були в Миколаєві люди, які брали активну участь в процесі становлення незалежної України? 

— Безсумнівно. Після того, як Кравчука обрали президентом в 1991 році, він призначив Анатолія Кінаха, котрий був нашим висуванцем, головою контрольного управління в адміністрації, яке було вище за представника президента. Кінах контролював представника президента. Згодом це все зійшло нанівець. 

— Коли в Миколаєві на офіційному рівні було піднято жовто-блакитний прапор? Де саме це було? Як реагували миколаївці на таку подію?

— В Миколаєві ще довгий час не змінювали прапори. Тут була ціла проблема. Наприклад, уявити, що до 2013 року в Миколаєві можна буде вийти і кричати «Слава Україні!»… У нас при Народному Русі України була спілка, яка об'єднувала ветеранів УПА і ветеранів радянської армії. Вже під 2000-ні роки ми вийшли на 9 травня з жовто-блакитними прапорами і нас хапали за барки, викидали з колони. Ніхто нас не пустив з прапором. Сьогодні вже ми можемо організувати Марш вишиванок. Все ж таки еволюційний процес йде. Я пам'ятаю, що перший прапор підняли над управлінням заводу «Океан». Там був наш активіст Борис Мороз. До речі, той прапор ми передали до музею. Наприклад, в Южноукраїнську — я там був головою міської організації і депутатом міської ради — як тільки проголосили незалежність ми поставили перед міською радою два прапори. Один підняли жовто-блакитний, а інший прапор УССР. В Миколаєві дуже довго чинили опір — поки закон не прийняли тут не можна було щось робити. Чому я згадав за Южноукраїнськ? Тому що там була така збірна солянка — люди з'їхалися на будівництво атомної електростанції. Там навіть не побудували пам’ятник Леніну, побудували пам’ятник Шевченку. 

— В період з 18 по 21 серпня в Москві був створений Державний комітет з надзвичайного стану в Радянському Союзі (далі — ГКЧП), який хотів утримати союз, що розпадався. Чи було у Вас почуття страху, що Москва в ті дні 1991 року не дозволить Україні проголосити незалежність та почне пригнічувати протест силою?

— Такі перестороги були, тому що говорили, наприклад, знищити деякі документи. В Україні були дуже сильні відцентрові процеси і Кравчук знаходився під сильним впливом Народної ради — на нього дуже впливали. Зрозуміло, що були певні страхи. Ми всі також причаїлися. З центру приходили певні вказівки робити ось це і ось це: організовувати акції непокори, акції протесту. В Миколаєві відбувалися якісь акції. Хоча, миколаївська влада встигла прославитися. Вони і в газетах понадруковували, що підтримують ГКЧП — встигли засвітитися за три дні. Я тут хотів наголосити, що в Україні всі основні документи були прийняті ще в 1990 і 1991 році, до Дня Незалежності. Наприклад, про службу на території України, про державний суверенітет, про без’ядерний статус. 

— Досить часто можна почути думку, що у 1991 році Україна звернула не туди, коли обрала президентом не В’ячеслава Чорновола. Ви як людина, яка особисто знала В'ячеслава Максимовича, скажіть будь ласка, на вашу думку, могла б розвиватися історія України, якби першим президентом України став Чорновіл?

— По-перше, була б відразу зламана система, були б чітко окреслені пріоритети, тому що Чорновіл завжди мав антиросійську риторику. Ми завжди все називали своїми словами. Я думаю, що ми б пішли шляхом прибалтійських країн — я не думаю, що ми б змагалися з Польщею, але на рівні прибалтійських країн ми б могли утримуватися. Я думаю, що і в НАТО ми б вступили відразу. Коли Радянський Союз розпався і НАТО почало роззброюватися, то, наприклад, на Миколаївську область під Чорновола було надано три військові шпиталі на 5 мільйонів доларів, які були забезпечені всім. За президента Чорновола ми б відразу долучилися до НАТО і я думаю, що багато проблем, які ми сьогодні переживаємо, переживали б не так боляче. 

— Ви стали народним депутатом України вже після проголошення незалежності. Можливо, Ви зіткнулися в Верховній раді з якимись труднощами?

— Зрозуміло, що були певні складнощі; і нефаховість депутатів, і меркантильність багатьох, які скористались моментом. Таких як я було зовсім небагато і вони всі рухівці. 

—  Чи змінився Миколаїв з моменту проголошення незалежності?

— Безсумнівно. В плані українства, зрозуміло, що великі кроки було зроблено. Наприклад, раніше взагалі українських шкіл не було. Перші українські школи, гімназії створювалися в 1992 роки.

— Чи пам'ятаєте Ви, як член Національної спілки журналістів України, як описували миколаївські ЗМІ проголошення незалежності України.

— Напередодні вони всі опублікували ГКЧП. Тут газет було небагато, в цілому. Наприклад, «Южная правда», «Вечерний Николаев». Відверто кажучи, щось хороше про незалежність в Миколаєві ніхто не говорив. Так, була суха статистика, що Верховна рада проголосувала, акт надрукували, але ніяких позитивних емоцій не було. Все-таки в публікаціях було більше негативу.  

— Що б ви побажали українцям і, зокрема, миколаївцям до Дня Незалежності?

— Терпіння. Країна не будується водночас і країну будуємо ми, всі разом. Ніхто не прийде і не збудує нам країну. Треба довго і титанічно будувати. Не треба бути байдужими. Україна — це ми, Миколаїв. Тільки разом ми зможемо відстояти і захистити наші цінності. 

Юлія Бойченко, «НикВести»