Юрій Луценко: 'Я зараз щасливий, бо у х**овий час перебуваю у правильному місці з правильними людьми'

"Чому у вас позивний Пілат?" - запитую Юрія Луценка на початку розмови по відео. І сам собі кажу: ну, а який ще позивний може бути у військовослужбовця - колишнього генпрокурора України? Цікаво, оцінив би такий гумор той самий прокуратор Іудеї?

У камуфляжній формі Луценко видається молодшим за свій вік. Ще й, здається, схуд на армійських харчах. Втім, перше запитання – як він опинився на півдні України у цьому самому камуфляжі?

- Ще кілька тижнів тому дехто в соціальних мережах постив ваше фото з Київщини та знущався з вашого чистого камуфляжного одягу. А тепер ви вже у лавах ЗСУ на Миколаївщині. Я так розумію, ви контрактник?

- 25 лютого мною підписаний контракт на проходження військової служби (у моєму старому званні старшого лейтенанта) на період мобілізації. Я служу в ТРО, номер його, згідно з правилами , не розголошується. Але так, це Миколаївщина.

А щодо тих знущань моя відповідь проста: попри героїзм українського народу та Збройних Сил, кількість падлюк у Фейсбуці, які виконують грошові замовлення по чорному піару, на жаль, не зменшилась.

- А ви кого це маєте на увазі?

- Кількох персонажів, які організували висміювання мого чистого взуття. Річ у тому, що фотографія на фоні таблички "Ірпінь" була поставлена мною принципово: це був перший день евакуації мешканців з Ірпіня, і саме завдання по евакуації були поставлені нашій роті. А в той момент на Гостомельському шосе, де несла службу моя рота мого батальйону, бруд можна було знайти лише в головах цих найманих писак. 

- Але ж ви досвідчений політик. Фотографуватися на початку весни і посеред війни в чистому камуфляжі означає те, що і без найнятих писак з вас будуть кепкувати. Принаймні ті, хто зневажає старих політиків. Ви ж це розуміли?

- По-перше, одяг і взуття я купив за пару днів до цього у фірмовому магазині "Ібіс" і ходжу в ньому до сих пір, бо, на жаль, форму ЗСУ отримали не всі, а я вважаю, що маю більше фінансових можливостей, тому придбав все, починаючи від взуття і закінчуючи камуфляжною формою.

По-друге: я виставив цю фотографію не для того, щоб похизуватися. Тоді, в перших числах березня, принципово важливим було питання: політики втекли з країни чи ні? Так от, я запевняю, що ні Порошенко, ні Турчинов, ні Луценко, ні багато інших старих, як ви кажете, політиків, яких хтось любить, а хтось – ні, - ніхто з цих людей не втік. І моє фото на фоні таблички Ірпінь було присвячено саме цьому.

- У якому роді військ служите?

- ТРО – це, по суті, звичайна піхота. Як знущається мій старший син, який в 2014 був в 55-й артилеристом, "ти – звичайна окопна піхота, навіть не мотострілок". 

Я прибув для несення служби зі своїм пістолетом-кулеметом, називається МП-5, це "внук" так званого "Шмайсера". Тут мені видали старенький "АК-74".

За допомогою наших друзів наш підрозділ має найбільшу кількість нормальних пересувних засобів. Маємо 4 броньовані автомобілі; відповідно, на них встановлено кулемети, і в разі загрози прориву на будь-якому напрямку ми виїжджаємо туди для підсилення. Це наша загальна задача.

- Ви кажете "за допомогою наших друзів". "Наших" чи "ваших"?

- Знаєте, коли, наприклад, Саша Третьяков на свій день народження повертається в Київ і привозить 100 бронежилетів та касок натівського стандарту, а також передає – без жодних умов – два свої броньовані "кубіки" - за таких обставин, я думаю, мої і наші друзі – це зараз тотожні поняття.

- Що входить до кола обов’язків старшого лейтенанта Луценка?

- Передусім, чергування, денне і нічне. От через 5 годин я заступаю на чергування. По дві годин два чоловіки по черзі охороняють місце дислокації.

В Києві ми несли службу на останніх блокпостах гостомельського шосе.

Тут - підготовка техніки, стрільби на полігоні, нічні виїзди для прикриття снайперів.

Окрім цього, мої обов’язки – приготування їжі, прибирання приміщення або того місця поза населеним пунктом, де дислокується наш підрозділ.

- Що з їжі готуєте?

- Наприклад, плов на 15 літрів, вперше в житті.

Взагалі-то варто сказати чесно: у 58 років Луценко, з точки зору фізичних параметрів – хєровий боєць як для штурмовика. З іншого боку, для завдань  ТРО я підхожу: стріляти навчений у радянській армії – і підтримую цю здатність ще з часів МВС, а потім і ГПУ.

Окрім цього, я можу нести службу в будь-яких умовах. Бо той, хто служив у радянській армії, а потім ще 2 з половиною роки провів у тюрмі, є дуже невибагливим. Спати на цементній підлозі, або в польовому наметі, або в закопаному на півтора метра під землю бліндажі – це все абсолютно нормально. 

Але найважливіше, чому я тут: я можу забезпечити нормальний клімат в підрозділі – як людина, як колишній керівник і, головне, як невиправний оптиміст (сміється. – Є.К.). Саме для цього я тут. Вважаю, що одним з найголовніших факторів українських військових чудес протягом цієї фази українсько-російської війни є те, що народ і його керівництво відчули себе єдиним організмом. І кожен, хто може продемонструвати свою єдність; хто може дати оптимізм для своїх побратимів – той робить свою справу.

Тому я зараз щасливий – бо в х*йовий час перебуваю у правильному місці з правильними людьми.

- Наскільки я знаю, ви деякий час боролися з онкохворобою. Може, не треба було ставати до лав ЗСУ?

- Це було 2 роки тому. Після цього я уже півтора року здавав щоквартальні аналізи. Все нормально. 2 шприци з інсуліном завжди є у всіх моїх куртках, брюках, рюкзаках тощо. Чесно кажучи, без реклами, але тут у мене показники організму кращі, ніж у мирний час. Очевидно, дається взнаки фізичне навантаження; я скинув не тільки політичну, але і фізичну вагу.

- Бойового контакту з ворогом на цій війні у вас ще не було?

- Дивлячись з того, що ви вважаєте бойовим контактом. Якщо автоматний, то ні, не було. Щоправда, вчора була ДРГ, але у 200-300 метрів, тому контактом вона, мабуть, вважатися не може. А от, наприклад, в Києві, на Гостомельському шосе, кожних 15 хвилин були і наші "виходи", і їхні "приходи".

- А тут, на Миколаївщині?

- Найближче – десь у 100 метрах від нас касета "Урагану" бахнула. Міномети обстрілюють. Це, звичайно, дистанційний контакт – але він є.

Ще раз – я точно не хочу зараз видаватися головним героєм. Ні, герої – це перша лінія, ЗСУ. А ми – тероборона – стоїмо в другій лінії. До нас прилітає, у нас в батальйоні є втрати, не один, на жаль, загиблий і декілька поранених. Тим не менш, це набагато безпечніша служба, ніж служба в першій лінії.

Луценко: "Орки - за 5-6 км. Іноді лазять ДРГ"

- А де ваша дружина Ірина?

- У них, як і в усіх, війна почалася зранку 24-го. За два дні ми прийняли рішення, що Ірина з невісткою (яка скоро подарує нам ще одну онучку) їдуть до Львова. Невістка разом з дитиною зараз знаходиться у Польщі. А Ірина організувала центр волонтерства у Львові, який зібрав, розфасував і доправив 1400 тонн гуманітарних вантажів – у Київ, Чернігів, Суми, Одесу, Харків.

Але переважно, звичайно, у Київську область.

- Чому "звичайно"?

- Тому що Ярослав Москаленко, який фактично став керівником гуманітарної допомоги Київської області, є другом нашої сім’ї. Тому така співпраця є логічною.

Але тепер Ірина повернулася, уже десь тиждень перебуває дома в Стоянці. Стоянка була в сірій зоні, за 5 кілометрів від мого будинку стояв чеченський блокпост. Слава Богу, наші підрозділи з села навпроти через трасу стримували їх.

- А де син Сашко?

- Після служби в ЗСУ 2014 Саня списаний по інвалідності. Тому зараз волонтерить - розривається між своєю 55-ю на Донбасі і Артою 72, яка стояла поруч з нами біля Гостомеля. 

Пікапи, рації, Старлінк, оптика та тепловізори - це його внесок в перемогу.

Кота евакуювали до тещі, в Дубно, а пса, на жаль, прийшлося віддати спочатку друзям, потім друзям друзів, потім знайомим – і так далі. Він пройшов через 5 рук, але на другий день після втечі орків на Київщині я його повернув додому у дуже піднесеному настрої. Тепер він нагло тягає ковбасу зі столу і каже, що має права, як учасник бойових дій ( сміється).

- Хто з вами несе службу у вашому батальйоні?

- Є прокурори, працівники МВС, безліч майданівців, є колишні депутати Верховної Ради. А також кілька моїх колишніх сусідів по Лук’янівському СІЗО.

- А ви в курсі того, чи служить у ЗСУ хтось з ваших колег по команді (у широкому сенсі цього слова) часів президентства Петра Порошенка?

- Ну, командир роти у мене – Павло Демчина, колишній перший заступник голови СБУ. Генерал-полковник.

- Як, той самий?

- Він мій ротний! (сміється)…Бачу в сусідній роті колишнього депутата БПП Сергія Хланя від Миколаївщини; він захищає рідну землю. Про кого ще з політиків вам розповісти? Да, у Києві ніс також службу Андрій Парубій. Але тут є один нюанс: чинним депутатам заборонено вступати не тільки в ЗСУ, а й в тероборону. Тому він ніс службу як доброволець на блокпостах.

- А ви розумієте, що зараз багато хто з читачів зробить такий скептичний висновок: "Так цей батальйон – привілейований; там і гроші є, і постачальники. Ще й далеченько від фронтової лінії. Політики там відпочивають собі…".

Що можете відповісти на такі закиди?

- По-перше – так, ми можемо себе забезпечити – і дуже шкода, що після згортання програми військового забезпечення ЗСУ все це знову лягло на плечі самих службовців, їхніх рідних, волонтерів – та, власне, всієї країни. Напевно ж, всі розуміють, що відсутність бронежилетів – це прямий наслідок кримінальної справи проти теперішнього керівника оборони Миколаєва генерала Марченка? Це було, коли мене прибирали з ГПУ. На нього порушили справу – пришили йому начебто неякісні бронежилети (які потім виявились абсолютно якісними). Але потім у 2019-му, 2020-му і половину 2021 року жоден генерал ЗСУ не хотів підписувати жодні документи по бронежилетах! От чому зараз їх немає! От чому ці, як ти кажеш, скептичні читачі нехай направлять свій скепсис туди. А також на те, що відбувалося з ракетною програмою, з дронами…Я зараз не хочу розлого про це говорити, але ЗСУ були як мінімум на другому, а то і третьому плані економічної діяльності нової влади.

Тобто це – наслідок. Так, ми забезпечили свою роту, але це не значить, що так має бути. Хоча я, ще будучи в Києві, відкликався на всі прохання: передавав бронежилети авіаторам Борисполя, сумській самообороні, в Харків…

Дивіться, ми робимо це не тому, що хочемо піару (я, до речі, ніколи не фотографую передачі комусь волонтерської допомоги). Але для піхотинця  головне – щоб артилерія працювала. Бо коли замовкає наша артилерія, на перший план одразу виходить піхота. І перше, що я роблю, де б ми не знаходилися – їду, шукаю придану нам артилерію, завозимо туди пікап, Старлінк, заводимо туди все необхідне – і тоді я сплю спокійно. От діє під вікном наша "Вільха" або наша гаубиця – і я абсолютно спокійний і добре сплю. А коли вона замовкає, на душі кепсько.

Тому, закінчуючи розмову на тему, блатні ми чи не блатні – все дуже просто: ми – частина Збройних сил України. Ми стояли в Києві приблизно місяць на Гостомельському шосе; метрів за 200 від нас починалася Пуща-Водиця; до сих пір там в лісі декілька кварталів в ширину і кілометрів 10 в довжину прориті наші окопи. Все, що відбувалося в Ірпені, Гостомелі, Бучі, Мощуні, Гуті, вздовж лінії зіткнення річки Ірпінь, я не те що знаю – я особисто чув і бачив.

Луценко: "На Гостомельському шосе"

А сюди, в Миколаївську область, нас відправили після довгих нарад. Довго йшли дискусії про те, яку саме нам доручити позицію. (Зрозуміло, я вам її називати не буду). Скажу одне – на лінії зіткнення між російськими військами, які хочуть захопити останні населені пункти Херсонської області, стоїть ЗСУ. І всі атаки, про які ви могли прочитати вчора і позавчора, відбуваються на очах у нас, батальйону, який стоїть в другій лінії. І наша задача – підтримувати ЗСУ, якщо їм все-таки доведеться відступити. Або навпаки – їхати до них на посилення. 

Розумієте, солдат не має права обирати, де йому бути. Я вже давно вийшов з віку, коли хочеться погратися в солдатики, поближче до танків, гармат, тощо. Але я знаю точно: як і у футболі, на війні перемагає клас, дисципліна. Так, мені дуже хочеться піти туди, де знаходиться ЗСУ. Але я собі дозволяю лише поїхати. Знайти артилеристів – і допомогти їм. Все інше я виконую на рівні наказів. Сказали копати – копаю. Сказали робить кашу – роблю кашу. Сказали стояти на блокпосту – стоїмо на блокпосту. Чистити автомати і готуватися до можливої висадки десанту 2 дні тому – готуємося до висадки десанту. Військова машина не передбачає вибору міста, де хоче служити військовослужбовець. Тож ми забезпечили себе, стоїмо на вказаному місці і готові до виконання вказаних завдань. Також у міру можливостей допомагаємо сусідам.

-Змінімо тему. Юрію, пам’ятаю, як до війни ви дошкульно критикували Президента Зеленського. Як він вам під час війни?

- По-перше, я старався не дуже дошкульно це робити (сміється. – Є.К.). Навіть тоді я вважав, що Президент Зеленський є не просто фізичною особою, а главою держави. І тому старався підбирати слова. А зараз я вважаю, що Президент Зеленський з 24/02/22– на своєму місці як досвідчений майстер слова. І свою функцію – вселяти в українців віру – він виконує на 101%. Іншу функцію – не заважати військовим політизованими діями – він після 24/02/22, мені здається, також виконує.

Функцію проводити міжнародну політику він, з моєї точки зору, виконує добре. (У мене, наприклад, є трошки інше бачення ступеня агресивності відносин із країнами-союзниками – але ми обрали цього президента, і він має право реалізовувати цю свою конституційну функцію так, як він вважає за потрібне. Я б, наприклад, так на Штайнмаєра не наїжджав – бо це не просто Штайнмаєр, а – хай і з невеликими повноваженнями – Президент Німеччини. Але Зеленський робить так, як він вважає. І – треба віддати належне- це приносить результат).

Дивно, але війна викинула з голови нашого Президента зайві амбіції, якими він страждав тоді. Ну, Президент, згідно з Конституцією, не може займатися ані економікою, ані транспортом чи дорожнім будівництвом і ще багато чим. Але він хотів цим займатися. Бо він шукав шляху для аплодисментів. Я вже неодноразово казав – і він це якось мені казав: "Я покажу вам, як мені будуть аплодувати кожний день!" В результаті це все більше ставало іронічною історією невдач і розчарувань.

Але війна все оце зайве з нього вимила – і він зосередився на тому, що написано в Конституції: оборонна політика, зовнішня політика і функція глави держави. Тобто та людина, яка задає загальний курс і тональність. І от з цим він, на мій погляд, справляється, за десятибальною шкалою, від 8 до 9.

- Про Зеленського ви сказали. А його команда? Ви її критикували ще більш нищівно. Чи змінилася ваша точка зору?

- Ні, не змінилася. Більше того, я вважаю, що у Президента Зеленського була і залишається та сама проблема – його оточення. Його небажання брати в команду сильних, але не залежних від нього людей. На жаль, він і далі опирається на той колектив, який довів свою низьку менеджерську якість до війни. Крім того, він і далі тримає в своєму оточенні людей, яким суспільство взагалі не вірить. Ми говоримо про Єрмака і ряд інших одіозних особистостей, які просто підривають віру в єдність верхів і низів. Думаю, що найбільш серйозне питання, з яким уже стикається – і ще стикнеться - пан Зеленський через своє оточення, звучить так: що трапилося в перший день на лінії розмежування з окупованим Кримом? Чому були розміновані поля? Чому не були підірвані мости? Чому росіяни були на околицях Херсону вже 24-го? Чому вони без бою пройшли до Бердянська, Мелітополя, а значить, і Маріуполя, який, вочевидь, не був готовий до такого швидкого просування? Чому на Сумщині і Чернігівщині фактично народною самообороною відбивалися танкові колони супротивника, не опираючись на якісь стаціонарні військові укріплення?

Складається враження, що пан Єрмак у постійному діалозі зі своїм кремлівським візаві Козаком…я зараз дуже акуратно скажу…був введений ним в оману і забив голови всього керівництва України тим, що війна буде тільки на Донбасі; а всі ці розмови і попередження американців, британців, НАТО тощо про широкомасштабний наступ росіян зі всіх сторін – просто висміювалися та ігнорувалися.

Так от, після цього, мабуть, має бути кримінальне розслідування щодо причин незахищеності кордонів. 

І друга проблема Зе- команди про яку я хочу сказати – це формування єдиного мовлення на телебаченні і радіо. Які, як мені здається, ніхто не дивиться.

- Ви так вважаєте?

- Так. Бо ступінь і якість пропаганди – взагалі-то дуже потрібної під час війни речі – є вкрай низькою. Принаймні серед військовослужбовців, з якими я тут служу, телевізор не дивиться взагалі ніхто. Бо Арестович і іже з ним – це як магнітики на холодильнику; вони красиві – але толку з них – ніякого.

Я не розумію: чого б не показати роботу справжніх військових? От у вас на "Цензорі" висить відео Братущака. Воно набрало мільйон переглядів, може навіть більше! Це звичайні солдати-герої, які підбили російські танки. Чому це відео не показують по телебаченню? Якої холєри люди дивляться чергову пігулку ні про що від Арестовича?

І знову ж таки, скільки вже є звільнених територій – ну, то їдьте в Суми, Чернігів, в Київську область, Полтавщину, Харків, Дніпро; спілкуйтеся з солдатами! Так, вони, може, не дуже гарно говоритимуть – але ж це саме те, що люди хочуть побачити! А на телебаченні і надалі розказують анекдоти про ваньок, які не вміють воювати. І про те, що війна закінчиться за 3 дні. А потім – за 3 тижні. А потім – за 3 місяці. За 23 роки…

- У вас є відчуття, що у війні наступив перелам? Маю на увазі потужну зустріч на американській базі у німецькому Рамштайні? Здається, такої одноголосної і беззаперечної підтримки Україна і близько ніколи не мала.

- Так, я 100% погоджуюся з цією тезою. А прокоментую це так. Перші декілька тижнів війни весь світ – і чого там гріха таїти, ми самі – відкривали ступінь героїзму Збройних сил і українського народу. Може, я помиляюся, але не тільки вони, але й ми не очікували від себе такого. Говорю про себе і тих, з ким спілкуюся: ми знали, що підемо на війну; знали, що будемо боротися – але ступеня героїзму я не уявляв. І от саме завдяки цьому світ почав дивитись на Україну інакше.

Я не знаю, хто прийняв це рішення (от якби знайти цих героїв!) у США та Британії, які, незважаючи на колосальний скепсис щодо обороноздатності України, таки поставили нам ще до війни "джавеліни" і "влани". Саме вони допомогли українській армії продемонструвати свою рішучість і вміння оборонятися. І після усіх оцих картинок спаленої російської бронетехніки в Бучі, під Сумами, в Охтирці, під Чернігівом – саме після цього світ став придивлятися: схоже, що вони здатні зробити те, про що весь світ мріяв, але боявся – дати повноцінної тринди Росії. бо Путін ні разу не відповів за демонстративне порушення міжнародних правил. Весь світ висловлював глибоку стурбованість, але не хотів зв’язуватися з Гітлером 21 століття. Але раптом знайшлися герої, здатні дати агресору в морду. Причому не в якійсь натівській країні або у економічно могутній державі; вони знайшлися в Україні!

Тому подія на базі Рамштайн стала переломною. Я особисто вважаю, що тепер теорія про можливу перемогу України перейшла в статус аксіоми. Путін уже програв; його так звана спецоперація безславно закінчиться поразкою.

- Але є побоювання, що безкомпромісне постачання Україні зброї призведе до того, що Путін вирішить використати ядерну зброю. Скільки відсотків імовірності ви дасте цьому варіанту?

- Я не знаю; не є аналітиком в цій сфері. Але люблю аналогії - і життя мене навчило, що аналогії добре спрацьовують. Так от, злочинця завжди тягне на місце безвідповідальності. І злочинець входить в раж у разі безсилляі жертви. Тому, з моєї точки зору, всі слова Путіна і його оточення про загрозу ядерної війни є шантаж бєспрєдєльщика, який нарешті, після Приднестров’я, Осетії, Абхазії, Грузії та Сирії, нарвався на дорослу відповідь. І останній його виступ про те, що, як він каже, втручання у справи між Україною та Росією з боку Заходу "получить моментальний отвєт" - це саме такий шантаж. Він вже, б***ь, "моментально" Київ взяв! "Моментально" захопив всю Україну! Це просто риторика бєспрєдєльщика, який нарешті получив по морді. Тим більше, що – я цікавився цією темою - тієї єдиної ядерної кнопки, яку людина може натиснути – не існує.

- Разом з тим, ви погоджуєтеся з думкою про те, що не варто очікувати, що санкції ослаблять Росію аж настільки, щоб її можна було б взяти голіруч вже в недалекій перспективі?

- Я в це не вірю; більше того, повторюю – вважаю шкідливою тональність нашої пропаганди на українському телебаченні. Так, в перші дні війни було абсолютно необхідно вселити віру в самих себе. І всі ці історії про ромів, які вкрали танк; про оболонських бандитів, які забрали БТР-и; про те, що колгоспні трактористи десятками тягнуть ворожі танки до себе додому – все це було трішки смішно, але корисно. Зараз це все мені нагадує радянські фільми про Велику вітчизняну війну 50-х-60-х років. Коли один радянський солдат вбивав 10 німців однією лівою. Німці там були дурні і смішні. Тільки питання – а чому ж ви тоді воювали з ними аж 4 роки?

Так от, мені здається абсолютно неправильним утворення образу дебілів, боягузів і ваньок, які тікають від першого пострілу ЗСУ. Це – не так. Я сам бачив, як працює наша артилерія. І коли в наступ іде приблизно 10 "коробочок" (тобто приблизно ротна група), а за ними – приблизно 200 російської піхоти, по них завдають артилерійські удари. Їхня техніка горить, навколо техніки таким "сонечком" лежать російські трупи. Але через них переступають і йдуть далі. По них знов завдають удару, вони знову переступають і йдуть далі. Так, звичайно, є боягузи, ідіоти і дикуни, які не бачили унітазів. Але загалом російська піхота, навіть не мотивована на грабіж, віками славилася своєю безроссудливою хоробрістю. Вони довбо**би – але хоробрі довбо**би. Вони мародери – але в масі своїй безстрашні солдати. Тим більше що - зверніть увагу – призов не йде ані з Москви, ані з Пітера або Нижнього Новгорода. Призов йде з Кавказу, Кубані і азіатської глибинки Росії. Це люди, які живуть так хєрово, що для них це – момент слави. Вони на цій війни є дуже серйозним супротивником. І малювати з них карикатурне військо – нерозумно. Саме в тому, що ми визнаємо оцю долбо**бську силу російської армії і при тому можемо її зупинити – саме в цьому і є ціна наших зусиль. Не треба їх применшувати і таким чином знецінювати те, що роблять прості українські солдати.

- Наостанок запитання до вас як до політика. Я дивлюся на зневажливі репліки дуже великої кількості людей щодо політиків старої формації – і у мене з’являється обгрунтована підозра, що війна стане тим чинником, який докорінно змінить політичне поле в Україні. Принаймні після  закінчення війни. Згодні?

-Да, це абсолютна правда. У мене десь з другого тижня війни є відчуття, що вся розстановка політичних сил до початку війни пішла приблудній ірпінській собаці під хвіст. Кудись туди пішла вся українська політика.

- Вам від цього сумно?

- Я до цього ставлюся спокійно. Вважаю, що моє політичне покоління виконало свою функцію: відбило Україну від як мінімум трьох атак Кремля.

- А саме?

- Маю на увазі "Україну без Кучми", Помаранчеву революцію і Майдан 2014 року. Мілкіші події навіть не згадую. Воно, це покоління, змогло не тільки відстояти Україну, але й посилити її, дати їй інструменти захисту (через "Армію, мову, віру", як би це комусь не подобалось). І зараз вона має це передати в руки політиків нової генерації. Єдине що – я не знаю, де вони. На даний момент я їх не бачу. І не радуюсь з того. Я дуже боюся, що монополізація ЗМІ Зеленським і його командою – відчасти зрозуміла під час війни – може зупинити цей процес. Його бажання "Не доставайся же ты никому, кроме нас" по-людськи зрозуміле. Але це дуже гальмує зміни політики в Україні.

- Але ж може і зарано Зеленському і його команді подібне говорити? У нього ж зараз без сумніву величезні рейтинги.

- Це рейтинги Президента воюючої країни. А я боюся тільки одного – що Володимир Олександрович Зеленський і його оточення боїться конкуренції. Причому не стільки з боку старих політичних сил (бо вони ніде не дінуться; та ж "ЄС" з її консервативно-республіканськими застановами матиме своє представництво у парламенті, і кількість виборців у неї буде достатньою), скільки з боку нових. І я боюся, що оця монополізація ЗМІ, недопущення конкурентів не те що до критики – до висловлення своєї позиції; до можливості допомогти президентській команді – це все призведе до того, що між цими двома полюсами не виникне нової якості. Яку всі ми відчуваємо – і ви як журналіст, і я як політик. Хтось любить Порошенка, хтось – Зеленського – але всі відчувають, що потрібно ще щось між ними, аби країна стала міцнішою. Бо пройти війну, перемогти і повернутися до старого політичного порядку денного – є абсурдно.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

View full version