Велике повернення. Як вдалося визволити «азовців» та чому Путін забрав Медведчука

19 тижнів знущань, бруду, недоїдання і катувань. Саме стільки провели у застінках Оленівської та інших колоній понад 200 захисників «Азовсталі», аж поки їх не вдалося обміняти 21 вересня.

Коли 16 травня після безперервних обстрілів із усієї можливої зброї українські бійці виходили з підвалів маріупольського заводу, то у слові «Оленівка» для них вчувалось навіть щось схоже на надію.

Російські командири тоді дали слово українським розвідникам та керівництву «Азову», що захисників «Азовсталі» не будуть катувати, залишать їм життя і навіть один Starlink.

«Ми домовились, що бійці — рядові й офіцери, зможуть жити разом, хоч за звичаєм їх мали інтернувати окремо. Свої лікарі зможуть оглядати бійців, свої кухарі, якщо лишились, зможуть готувати із того, що буде. Вони всі будуть разом. Ми назвали для себе цю історію «Острів надії», — розповідав «Українській правді» один із українських розвідників, особисто залучений у процес виходу захисників із «Азовсталі».

Але вже за кілька днів стало зрозуміло, що немає на українській землі іншої точки, де було б так мало місця для надії, як в Оленівці.

На цьому «острові безнадії» були настільки нестерпні умови, що серед звільнених щасливчиками вважаються ті, хто після постійних катувань і голоду відбувся «лише» тотальним фізичним виснаженням.

Про людей із переломами й ампутаціями, які потребували негайної медичної допомоги, говорити без болю просто неможливо.

Росія знехтувала всіма обіцянками, які дала. Однак, може, вперше в історії, їй можна подякувати за це.

«Росіяни зразу всі домовленості наламали. Хлопців почали розвозити з Оленівки, де вони компактно мали бути разом, по всіх можливих зонах у Росії. Але це багатьох врятувало. Виявилось, що навіть найгірші умови російських тюрем були кращими за ту кляту «Оленівку». Чого вартий сам вибух у бараці. Про дрібніші речі уже навіть ніхто не говорить», — розповідає не під запис один із співрозмовників «УП» в розвідці.

Але попри всі складнощі та провокації, попри вибухи й підготовку до «показових судів» у Маріуполі, тихо і максимально таємно йшли переговори про звільнення українських захисників. Залученими до процесу були всі, хто міг хоч якось наблизити позитивний результат: від українських розвідників і російської ФСБ до світових лідерів та Папи Римського.

Як їм вдалося домовитись про найбільший обмін полоненими від початку повномасштабної війни, як «цінник» Медведчука зріс до 200 звільнених, до чого в процесі обміну був російський олігарх Роман Абрамович та про що перше просили захисники «Азовсталі» після звільнення, дізналась «Українська правда».

Як насправді міняли Медведчука та командирів «Азову»

«Ми готові обміняти Медведчука на українських військових... Мені здається, ми ці сигнали публічно і не дуже публічно передали», — ще 16 квітня розповів президент Володимир Зеленський журналістам.

Кілька днів перед цим одного з лідерів забороненої партії ОПЗЖ Віктора Медведчука затримала СБУ.

За офіційною версією, його впіймали, коли він намагався втекти з України у формі ЗСУ.

Того ж 16 квітня дружина Віктора Медведчука Оксана Марченко зробила низку звернень, які у користувачів українського сегменту соцмереж викликали хвилю гомеричного реготу.

У своїх драматичних відео з проханням про допомогу визволити чоловіка не схожа сама на себе Марченко зверталася до кума Володимира Путіна, до принца Саудівської Аравії Мухаммеда ібн Салмана та до президента Туреччини Реджепа Тайїп Ердогана.

Ці звернення породили безліч мемів, але, як виявилося, мали великий сенс.

За словами джерел в оточенні Медведчука, які залишилися в Україні, Путін насправді відгукнувся на заклики Марченко і дав їй слово, що врятує її чоловіка.

Публічна позиція Кремля була абсолютно протилежною тому, що приватно обіцяв Путін.

Прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков прямим текстом розповідав російським медіа, що Медведчук Росію взагалі не цікавить.

«Про це мова не ведеться», — наприкінці квітня категорично відрізав Пєсков на запитання російських ЗМІ щодо пропозицій України обміняти кума Путіна.

Публічні заяви представників Росії можуть свідчити не тільки про політичні ігри чи спроби підвищити ставки. Але й про те, що у час повномасштабної війни офіційні речники у Росії можуть не знати того, що насправді робить та про що думає їхній вождь.

«Ви що, думаєте, що Пєсков чи Лавров справді мають доступ до Путіна? Вони його лише на нарадах здалеку бачать. Щоб ви розуміли, до себе Путін підпускає лише секретаря Радбезу Патрушева і свого друга Ковальчука», — стверджує «УП» один із співрозмовників на Банковій.

Після виходу захисників «Азовсталі» у представників української влади було чітке бачення, що Медведчука мінятимуть саме на «азовців».

І справді на перших етапах переговорів росіяни готові були віддати певну кількість українських бранців за кума Путіна.

«Спочатку російська сторона погоджувалася віддати лише 50 наших людей в обмін на Медведчука. Але нам вдалося, завдяки величезним зусиллям та вибудові дуже складної системи, з залученням в тому числі міжнародних партнерів, суттєво збільшити цю кількість», — розповідає в коментарі «УП» Єрмак.

Але про командирів із позивними «Редіс», «Волина», «Калина» та інших росіяни навіть не хотіли згадувати.

«Дуже важко вести переговори про медійних людей. Чим менше людей тебе знає — тим легше визволити. А коли ти відомий, твоя вартість зростає в рази. Найважче було говорити про командирів, про Пташку, про фотографа Ореста», — пояснює інший співрозмовник в оточенні президента.

«Насправді в обмінах немає такого, що в тебе двоє людей, і у мене двоє людей — давай мінятися. Так можна роками обмінюватися і не поміняти нікого. В цій справі грають роль лише переговори і хто в них підключиться. Це дає можливість виміняти і 100, і 200 людей на когось одного», — пояснює «УП» один із представників України, який залучений до обмінів.

У ході тривалих переговорів «ціну» Медведчука вдалося підняти до 150 українських бійців. Проте росіяни за жодних умов не погоджувалися на визволення командирів.

Аж до трагедії, яка суттєво похитнула переговорні позиції росіян. Мова про вибух у колонії в Оленівці, де загинуло понад 50 військовополонених.

За даними ГУР, бойовики «Вагнера» замінували зсередини приміщення, де утримувалися українські бійці, щоб приховати звірства своїх «допитів».

Після цього теракту українська сторона виставила чіткий ультиматум: за Медведчука не менше 200 осіб і без визволення командирів «Азову» нічого не відбудеться.

Складність обміну Прокопенка, Волинського, Паламаря, Шлеги, Хоменка полягала ще й у тому, що вони перебували в різних слідчих ізоляторах Москви. Це означає, що ними почала опікуватися ФСБ, а не розвідники з ГРУ.

Таким чином переговори з росіянами поділилися на два окремі треки.

Перший стосувався обміну Медведчука. Спочатку українські ГУРівці вели цей трек із російськими візаві з ГУ Міноборони РФ. На останніх етапах кейсом кума Путіна займався особисто директор Федеральної служби Росії Олександр Бортніков.

Другий окремий трек — визволення командирів «Азову», де перемовини велися виключно з ФСБшниками.

«У росіян є певне напруження і конкуренція між силовими органами. Тому чим менше їх, тим було легше. Наші командири уже були під слідством у ФСБ, тому найважчі переговори були саме на цьому напрямку», — пояснює УП керівник ГУР МО Кирило Буданов, котрий очолює Координаційний штаб зі звільнення українських полонених.

Обмін міг затягнутися ще надовго, якби «азовців» почали «судити». За таких обставин ще однією стороною перемовин став би Слідчий комітет РФ. На щастя, цього не сталося.

Чотири локації і 271 людина: день обміну

«Загалом обмін готувався кілька місяців, проте фінанально все було підтверджено лише за пару днів. Нами була спланована доволі складна операція у чотирьох країнах. І все одно обмін не відбувся вчасно, затримка склала близько восьми годин», — розповідає в коментарі «УП» глава Офісу президента Андрій Єрмак.

Як і в більшості інших процесів у країні, саме керівнику ОПУ президент доручив координувати підготовку, обмін і роботу з партнерами.

Цих партнерів було чимало. Силовики на чолі з Будановим вели роботу з російськими силовиками, водночас політичне «прикриття» процесу забезпечував сам Зеленський під час переговорів і Єрмак — на рівні радників президента Туреччини Ердогана, наслідного принца Саудівської Аравії Мухаммеда ібн Салмана чи й генсека ООН Антоніу Гутерреша.

Згадані дійові особи й забезпечили в основному успіх великого обміну. Хоча були і такі, чия участь не така очевидна. Наприклад, Папа Римський Франциск.

«До мене приїжджали деякі українські посланці... Також прибув військовий начальник, відповідальний за обмін полоненими, знову ж таки з релігійним радником президента Зеленського. Цього разу мені принесли список з понад 300 ув’язнених. Вони просили мене зробити щось, щоб здійснити обмін. Я одразу ж зателефонував російському послу, щоб дізнатися, чи можна щось зробити, чи можна прискорити обмін полоненими», — досить скромно ділився з єзуїтами в Казахстані Папа Франциск ще 15 вересня.

Військовим начальником, про якого говорив Папа, був уже згаданий голова ГУР Кирило Буданов.

За даними «УП», після розмови з Будановим, Франциск розмовляв не лише з російським послом, але й з керівництвом КНР. Хоча водночас Єрмак на питання «Української правди» заперечив будь-яку участь Китаю в процесі підготовки обміну.

Загалом план великої роботи 21 вересня передбачав кілька етапів.

Спершу 10 полонених-іноземців, які захищали Україну, прилетіли з Росії в столицю Саудівської Аравії Ер-Ріяд.

Несподівано для багатьох на борту з ними опинився російський олігарх Роман Абрамович, який останнім часом виконує функцію зв’язкового між Банковою і Кремлем.

Абрамович просто на борту подарував усім полоненим по iPhone, щоб вони могли зателефонувати своїм рідним.

«Треба було бачити цю картину. Як ці люди, брудні, які кілька тижнів не мились, не розчесувались навіть, з довгими нестриженими нігтями, тримали ці «подарунки». Росіяни взагалі не парились, щоб виглядати якоюсь цивілізованою країною. Краще б він людям дав помитись, а не телефони дарував», — емоційно описує атмосферу зустрічі в Ер-Ріяді один із членів української делегації.

Роль російського олігарха в обміні полоненими підкреслило видання «The Washington Post». За даними американських журналістів, Абрамович нібито комунікував із керівником ОПУ Єрмаком та директором ФСБ Бортниковим.

Разом із тим співрозмовники в силових органах, залучені до обміну, досить скептично відгукуються про роботу Абрамовича.

«Якщо бути відвертим, Рома рятує передусім себе. Він — людина-смс, не більше і не менше», — емоційно пояснює «УП» один зі співрозмовників, який володіє детальною інформацією про переговори з РФ.

Після прильоту літака в Саудівську Аравію почався наступний етап обміну — на кордоні в Чернігівській області. Тут група силовиків на чолі з главою СБУ Василем Малюком зустрічала 200 полонених, яких обмінювали на Медведчука. Росіяни привезли на обмін українців, закутих у наручники, на КамАЗах.

Картина, яку побачила українська делегація, була дуже трагічною. Люди, які вирвались із рук російських тюремників і катів, виглядали вимордуваними до останньої межі.

Опинившись на волі, вони просили абсолютно базових речей: води, щось поїсти, зателефонувати рідним. Правда, один зі звільнених захисників на запитання, чи він щось хоче, відповів: «Хочу побачити український прапор у Графській пристані Севастополя».

Паралельно на інший бік кордону попрямувала група з 55 російських військових — це була українська плата за звільнення п’ятьох командирів маріупольського гарнізону.

«Це були звичайні вояки: трохи офіцерів, трохи солдатів. Але знаєте, що вразило? Наскільки російським командирам байдуже на їхніх людей. Їх, думаю, могли б і не забирати взагалі. Вони там нікому не треба», — ділиться враженнями один зі співрозмовників «УП» у силових колах.

Коли 200 людей з «Азовсталі» опинились на свободі, у Варшаві український конвой пересадив Віктора Медведчука на турецький літак і супроводив його в Анкару.

«Медведчук цілий день просидів у нашому літаку. Обмін затягнувся на кілька годин, і відповідно його не віддавали. Але потім прилетіли турки своїм літаком, і наші ГУРівці перевели Медведчука в інший літак і повезли в Туреччину», — розповів «УП» один із причетних до організації обміну.

Тим часом там, у турецькій столиці, глава ГУР МО Буданов і глава МВС Денис Монастирський зустрічали з полону звільнених командирів з «Азовсталі». Міністр опинився на обміні, бо «Азов» формально є частиною Нацгвардії МВС.

За задумом Банкової, який був погоджений із партнерами, всі етапи мали відбуватись «за відмашкою» Зеленського.

Єрмак доповідав президенту про початок процесу обміну, а потім один за одним на екранах ситуативної кімнати ОП з’являлись голова фонду Держмайна й один із українських переговірників Рустем Умєров з Ер-Ріяду, глава СБУ Малюк з Чернігівської області, й у фіналі — Буданов та Монастирський з Анкари.

Як пояснює помічниця Єрмака Дарія Зарівна, яка відповідала за комунікаційну складову обміну, після підтвердження про звільнення командирів із Анкари, з публічною подякою виступили міжнародні партнери, чиїх громадян Україна звільнила з полону.

«Було видно, що і для США, і для Британії, і для інших це було не просто формальністю. В розмовах з ними прям відчувалось, наскільки для них важливе оце звільнення їхніх громадян», — згадує Зарівна в розмові з «УП».

Єдиний раз загальна схема ледь не дала збій, який міг затягнути і без того напружений процес. Саудити через національне інформаційне агентство «SPA» публічно повідомили про обмін, коли літак з іноземними полоненими сів в Ер-Ріяді, а всі інші етапи обміну ще не відбулись.

На щастя, далі все пішло за планом і на всіх локаціях потрібні люди потрапили у потрібні руки.

***

Визволення оборонців «Азовсталі» стало одним із тих нечастих зараз приводів для без перебільшення всенародної щирої радості.

Абсолютна більшість українців особисто не знає ані Редіса, ані Волину, ані Пташку. Але всі хвилювалися і чекали їх, наче рідних.

Однак великий обмін продемонстрував світу не тільки згуртованість українців, але й гігантську цивілізаційну прірву між державами Україна та Росія. Цю різницю легко описати двома реченнями.

Російський вождь Володимир Путін готовий залишити в полоні 200 солдатів-росіян, аби тільки звільнити свого кума. Саме це для нього значить «своих не бросаем».

Обмін показав, що звичайні люди, яких Путін посилає на смерть у розв’язаній ним загарбницькій війні, не входять для нього у коло «своих».

Українці ж навпаки готові віддати й десятьох окупантів за кожного свого героя.

Ось що значить справді не кидати своїх.

Роман Романюк, Роман Кравець, «Українська правда»