«Ти реально відчуваєш себе частиною великої армії», – інтервʼю з миколаївською волонтеркою Вікторією Ганусовською

Українські волонтери сьогодні виконують важливу місію – допомагають армії дати відсіч російській агресії. Разом з проєктом «Ми — волонтери» ми розповідаємо про тих, хто є частиною цієї великої української армії волонтерів та щодня наближає нашу перемогу.

Про феномен українського волонтерства ми поспілкувалися з 26-річною миколаївською волонтеркою, блогеркою Вікторією Ганусовською, яка попри загрозу російського наступу на Миколаїв та щоденні обстріли з першого дня повномасштабної війни вирішила залишитися у місті та допомагати людям.

«День 24 лютого був для мене шоком»

— Яким було Ваше життя до 24 лютого? Чим займалися та як планували своє життя?

— До війни (повномасштабного вторгнення рф, – прим.) я була SMM-спеціалістом. Я вела декілька ресторанів: «Cream Soda», «Веранда». Ще було декілька інших проєктів по Україні і ще один був навіть за кордоном – агенція з екскурсій в Шарм-ель-Шейху. І, звичайно ж, мій блог.

У планах було масштабувати блог, тому що на рекламі заробляти рентабельніше. SMM – це дуже складно. Я тоді дуже багато працювала. Тому коли почалася війна (повномасштабне вторгнення рф, – прим.) і не стало роботи, я така: «фух» (посміхається, – прим.). Це звучить, звісно, страшно. Проте я одразу знайшла собі заміну – волонтерство, щоб продовжувати жити у тому ж ритмі. Просто сидіти я не можу – починаються ці незрозумілі думки. А з перших днів повномасштабної війни вся робота по SMM – зупинилася, а це 80% мого прибутку. До того ж перші три місяці ми витрачали усі кошти, які назбирали. 

— Напередодні 24 лютого велося багато розмов щодо повномасштабного нападу РФ на Україну. Чи вірили Ви у те, що це насправді можливо?

— Я не те що не вірила, я навіть не знала. Я взагалі новини не читала. Я підписана на президента – мені було достатньо. Тому для мене це було шоком. 

— Як пройшов особисто Ваш ранок 24 лютого? Які були перші думки та дії?

— Прокинулась я о 7 ранку по будильнику. Подивилася на телефон, а в мене там вже купа пропущених від мами, сусідів, батька, сестри. Я завжди так міцно спала, бо багато працювала. І перша моя думка була, що щось з дідусем трапилось, бо він в нас вже такого поважного віку. Дзвоню мамі, вона каже мені: «війна почалася». Я кажу: «мама, та яка війна». Вона сказала, що вони вже на заправці. Сказала збирати речі, їхати до них, будемо вирішувати, що робити далі. А я ще не переварила все, що вона мені сказала, поклала слухавку, сиджу і думаю: їхати мені на роботу чи не їхати. Але все ж я зібралася і поїхала до батьків.

Це така емоція була, найцікавіша з тих, які я відчувала за час війни. Це був якийсь інший по природі страх – типу страх від незнання того, що буде далі і наскільки це все серйозно. Батько мій у свій час служив у Ризі, в Латвії. Він застав розпад Союзу, військові дії на території Латвії. В нього дуже паніка була – казав збиратися і їхати, бо це тільки початок, тільки «квіточки». Казав, от побачите, вони почнуть бити по цивільній інфраструктурі. Ми, звісно, не повірили. Не було бажання покидати свій дім. Куди їхати? Це вони приперлися, а ми в себе вдома. Ми маємо робити все, що можемо.

Перший удар, який я застала свідомо, був ввечері 24 лютого, коли почали бити по залізничному вокзалу, по Кульбакіно. Я такого потім вже не бачила. Це були такі прям яскраві-яскраві ракети. Все небо було оранжеве. Вони поцілили у ці цистерни з паливом і там було таке фаєр-шоу, що перед моїм носом ударною хвилею зачинило двері у бомбосховищі.

Так ми два дні посиділи і я зрозуміла, що мені вже нудно. Побачила в знайомих, що в обласну лікарню потрібні чоловічі речі, тому що привезли багато поранених бійців. Я там щось позбирала, але дуже мало. Думаю, поїду в обласну лікарню і попитаю взагалі, що треба. Я приїхала, вони сказали, що в них трохи проблеми з харчуванням, бо вони не розраховували на таку кількість людей. Кажу, зараз організуємо. Я одразу звернулася до підписників в інстаграмі. Я не очікувала, наскільки люди відгукнуться. У мене за декілька хвилин на картці було вже 5 тисяч гривень. Я купила купу всього на ці гроші і завезла до лікарні. З цього почалося моє волонтерство. А потім задачі вже самі до рук йшли. Через те, що є блог, все це набагато легше давалося. Завдання самі знаходили мене.

«Чути «ви самі сєбя бамбітє» від людей, які жили в Миколаєві, просто дико»

— Ви намагалися через свій блог звернутися до росіян у перші дні війни? Сподівалися, що вас почують?

— У мене були підписники з Росії, й на сьогодні вони залишились. Вони все це дивляться, все бачать і нічого не пишуть. Коли почалася війна (повномасштабне вторгнення рф, – прим.), мені написали з них двоє чи троє людей. З ними ми познайомились, коли відпочивали раніше у Туреччині, Єгипті. Всі молоді. Одна дівчина написала мені з переживаннями, як ми тут, чи все у нас добре. Людина розуміла, що це не ми самі себе бомбимо, а що це Росія на нас напала. А ще я виклала пост, як на нас летять всі ці ракети, як ми сидимо у бомбосховищі. Потім мені написав хлопець з Північної Осетії. Він написав мені, типу, приїжджайте до нас. Я просто написала йому «я зроблю вигляд, що я цього не читала». Тому що вступати в дискусію з 20-річним хлопцем з Росії, який в Туреччині носив футболку з Путіним – вибачайте.

Ще в мене є однокласник, він живе в Росії вже дуже-дуже довго, з класу сьомого. Там живе й моя троюрідна сестра, яка два роки жила в Миколаєві і знає, що тут не бандерівці. Від них нуль реакції взагалі. Це все та клята Росія так вплинула на історію моєї сімʼї ще в 30х-40х роках, коли депортували українців. Таким чином мій прадідусь опинився в Казахстані. Там незрозуміло, наскільки це було за бажанням чи не за бажанням. Але моя бабуся залишилася вагітна одна в Україні – вона зривала колоски на полі й загриміла у вʼязницю. А дідусь опинився в Казахстані і вже там будував своє майбутнє, там у нього сімʼя. Так от коли ми їх знайшли, вони захотіли переїхати до Миколаєва. Вони жили тут ті два роки, чудово себе відчували. І чути «ви самі сєбя бамбітє» від людей, які жили тут, просто дико.

«Навіть думок не було поїхати з міста»

— Попри загрозу захоплення Миколаєва Ви все ж залишилися у місті та з перших днів війни почали займатися волонтерством. Чому прийняли саме таке рішення? Адже багато хто у цей час виїжджав у більш безпечні місця України або за кордон.

— В мене навіть думок не було поїхати. Почнемо з того, що я достатньо патріотично вихована. І в школі, і в родині ми говорили українською мовою ще до війни. Блог я почала вести українською вже як роки чотири.

І в школі нас, а я навчалася в колегіумі імені Чайки, святкували і «День козацтва», і «День вишиванки». У нас була, і є напевно, капела бандуристів. У нас всі хлопці в школі на уроці музики йшли грати на бандурі. Якщо у нас в школі були якість заходи, концерти, то російська кухня, російська музика ніколи не лунали там. Я завжди розуміла, що це дуже круто. Ось це зерно, яке посіяли таким як я в ті роки, зараз проросло.

Я нічим не відрізняюсь від тих хлопців і дівчат, які пішли в тероборону, в ЗСУ. А я так собі думаю, ну поїду я. А як я потім буду дивитися в очі тим людям? А як я потім буду повертатися на свою землю? Як? Я завжди проводжу аналогію з сім'єю. Є в тебе мама і вона захворіла. Ти ж не їдеш в інше місто, в іншу країну? Типу ти тут вилікуйся, а я потім приїду.

Але водночас дуже багато українців за кордоном, які реально щось роблять. Це прям моя гордість. От можна привести в приклад Аллочку Ворону. Вона хоч багато і не виставляє в сторіс, але ми з її чоловіком Русланом часто  спілкуємося по волонтерству і він каже, що вона в тому волонтерському хабі днює і ночує. Потім є дівчата, фотографині Ментола, Юля Бондар – вони мені там дитячу гуманітарку в Європі організовують. От такими українками, такими людьми, я вважаю, має наша держава пишатися. Вони виїхали, але роблять там максимально для України. 

— Ви у своєму блозі розповідали, що ваша родина вирішила переїхати до Одеси. Як рідні відреагували, коли Ви сказали, що залишаєтеся у Миколаєві?

— Батьки навіть не питали мене вже. Просто це не те щоб був прям спланований переїзд. Це було вже влітку. Бабуся дуже боялася і тато вирішив вивезти її в Криве Озеро – в мене тато звідти. І мама каже, типу, поїхали в Одесу, бо щось страшно. У підсумку, через три дні прилетіло до нас у дім. У звʼязку з цим вони прийняли рішення не повертатися додому.

В мене не було такого, що тато сказав прям, давай, переїжджай також. Вони віднеслись дуже з розумінням, хоча й дуже переживали. Вони просто побачили, що вже було багато зроблено, багато зібрано грошей, багато здобутків, бо це було вже чотири місяці моєї волонтерської роботи. Вони розуміли, що немає сенсу мене чіпати, бо я нікуди не поїду. Єдине – мама просила частіше до Одеси приїжджати. От я раз у два тижні вибиралася на два-чотири дні до батьків, щоб вони себе відчували спокійно хоча б ці декілька днів.

«Моя сила в тому, що я маю аудиторію і можу зібрати на щось більше»

— Ваш волонтерський день сьогодні, який він?

— Ой, в мене навіть зараз вся машина забита пакетами – можу показати. По-перше, підлаштовують під графік відключень світла. Треба до десятої ранку встати, привести себе до ладу. Вчора, наприклад, світла не було. А що ми робимо коли немає світла? Правильно! Йдемо на склад і з ліхтариком збираємо гуманітарку. А що робити? Я одягаюсь дуже добре: пуховик, який я ще називаю спальний мішок, термобілизну, спортивний костюм, шапку, три пари якихось шкарпеток. Бо склад знаходиться у гаражі в мене не опалюється. З вечора збираю заявки. От сьогодні у машині в мене 14 гуманітарних наборів і десь 15-20 пакунків для мам. Так як я одна, мені важко це все збирати, це ж все час. Спочатку треба все зібрати, потім завантажити, потім розвезти це все, пофотографувати, змонтувати матеріал для звіту. Це купа етапів роботи. Ввечері збираю – вдень розвожу.

— Ви займаєтесь волонтерством сама чи у Вас за цей час сформувалася команда людей? Можете більше розповісти про них?

— В мене є помічниця – Даша. Вона сама миколаївчанка, але переїхала до Львова з сімʼєю у звʼязку з війною. Даша моя права рука. Вона приймає заявки, веде канал задач в Telegram. Ще є два хлопці, які періодично мені допомагають фізично, і дівчинка, яка їздить зі мною, щоб створювати контент. Але в цілому основну роботу виконуємо я і Даша.

— З Вашого блогу стає зрозумілим, що Ви допомагаєте як цивільним, так і військовим. Які саме потреби закриваєте?

— Я зараз перейшла тільки на більші завдання. Якщо це форма і берці, то тільки якась велика заявка. Яка, наприклад, у мене була від 79-ї бригади. У них десь сто чоловік в батальйоні, вони на східному напрямку і стається таке, що просто горять речі. А так, в цілому, це планшети, дрони і автомобілі. Зараз я збираю на третій автомобіль – там залишилось десь 10-15 тисяч гривень ще. Моя сила в тому, що я маю аудиторію і можу зібрати на щось більше. Я рахувала, то купила вже десь близько двадцяти планшетів, чотири дрони і от зараз буде третя автівка. Я собі так далі і планую йти.

Якщо є якась невеличка задача, ліки чи одяг, то цим може Даша зайнятися. Вона також викладає в себе збори. Вони зараз на дрон з моєю сестрою Машею збирають наполовину, по 50 тисяч гривень. Так легше.

В цілому, допомагаємо усім цивільним, хто звертається. От як зрозуміти, людина потребує допомоги чи ні? Телефоном – ніяк. Немає такого, що комусь відмовляємо. По мамах багато роботи. От я вчора відкрила чат – вже понад сто заявок на допомогу. Уявіть собі, якщо дні памперси коштують 200-300 гривень, то сто памперсів – це 20-30 тисяч гривень. Раніше я взагалі всім мамам допомагала, а потім коли почали вже з Рівненської області звертатися, то я зробила обмеження, що тільки Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька і Харківська області. І тільки мами, в яких є довідки ВПО. Та й все одно це величезний обсяг роботи.

Це все дуже багато роботи, а твоя робота, по факту, просідає. В мене по прибутку залишилась тільки реклама. Але, знову ж, зараз і витрат таких немає. Ну, поїсти, речі якісь купити. Ти ж все одно намагаєшся жити. Треба для себе робити якісь приємнощі, щоб заспокоїтись. Це абсолютно нормально. Скажу чесно, в мене багато пішло з моїх заощаджень, дуже багато пішло на ремонт машини. В мене рука не піднялася зробити окремий збір на ремонт мого авто, яке я просто «вбила» за цей час. Я вже налаштувалася, що я хоча б зроблю банку для палива, тому що я постійно смикаю (зі зборів, – прим.). В цілому, десь 10-15% з кожного збору йде на організаційні витрати, типу на пальне, на оплату доставок, а якщо гуманітарка йде «Новою поштою», то це декілька тисяч гривень, на хвилинку. На пальне – це приблизно три тисячі гривень на тиждень. Зараз я розумію, що вже не потягну робити ТО автівки, бо ті кошти які я відкладала на відпочинок пішли на ремонт автомобіля, бо без коліс все це робити нереально. 

«Коли ти волонтер, в тебе взагалі не стоїть питання якогось страху»

— У перші дні після деокупації Херсону Ви вирушили туди з гуманітарною допомогою. Чи були якісь сумніви, що не варто їхати туди особисто? Наприклад, через мінування та щоденні російські обстріли.

— Коли ти прожив серпень в Миколаєві, тобі, мені здається, нічого не страшно. Навіть моя мама адекватно до цього віднеслася. Коли ти волонтер, в тебе взагалі не стоїть питання якогось страху перед небезпекою. Ми коли виїжджали з Херсону – біля нас розірвалася міна в районі Чорнобаївки. А я тоді, до речі, тільки зняла каску, бронік (сміється, – прим.). А поки ми були у Херсоні, три-чотири години, то чули прильоти, звісно, але такі, глухі – не дуже близько.

Мені дуже хотілося в Херсон, тому що я розуміла, що там люди потребують найбільше. У нас в Миколаєві на сьогодні ситуація взагалі нормальна вже – все є, можна безпечно вийти і купити. А там ні води, ні світла, ні звʼязку, ні опалення. Люди просто голодні. Вони там казали «дайте хоча б щось». Дуже великі черги були, і, звісно, не всім вистачило. Найбільше запитів було на ліхтарики, бо у людей світла не було, а ми їх не привезли – привезли тільки свічки. Ми вже виїжджали, як до нас підійшла одна жінка і дуже просила ліхтарик. Вона розповіла, що в неї доньку розстріляли, коли та намагалася виїхати з окупованого Херсону. Тепер жінка з трьома онуками, їй важко. А ми на той час вже все роздали і їй нічого не вистачило. Я взяла її номер і написала потім волонтерам знайомим, щоб передали їй ліхтарик, продукти харчування. От коли людина до тебе підходить по допомогу і ти розумієш, що тобі реально немає що дати – ось це один з найгірших моментів у волонтерстві з моральної точки зору. 

— Звідки отримуєте допомогу? Це тільки донати або Ви ще співпрацюєте з волонтерськими організаціями і благодійними фондами? 

— Є таке містечко Стебник у Львівській області. Там живе дівчинка Софія, з якою ми познайомилися, коли вона жила у Миколаєві. Вона відправляє нам продуктові набори. Сто наборів минулого разу, цього разу – так само. Є ще львівʼяни – вони памперсами вже декілька разів допомагали і ось одяг відправили. Була ще допомога від дитячого фонду: там було дуже багато дитячого одягу, пляшечок. Ще є бізнес, який підтримує. Наприклад, інтернет-магазинчик у дівчат, вони там зібрали пʼять тисяч гривень, закупили памперсів і відправили мені. Плюс ще є дівчата Юля і Оля, які в Європі. Вони фотографині, заробляють на зйомках і ці кошти акумулюють в Україну. Коли гуманітарка закінчується, а вона закінчується швидко, то я просто оголошую збір на банку. Вчора я закупила памперсів на пʼять тисяч гривень і сьогодні їх вже немає.

«Тільки в перші три місяці було зібрано вже два мільйони гривень»

— Можливо Ви рахували, скільки коштів вдалося зібрати від 24 лютого? 

— В перші три місяці це було вже два мільйони гривень. Я не знаю як мені ще банки не дзвонили. А, ні, дзвонили. 

Волонтерство насправді вихід для людей, які не підуть в ЗСУ. Наприклад, я. Я не розуміюся на цьому, я не військова. А йти працювати в штаб, перебирати папери, то я тут набагато більше роблю. Тому це вихід. Ти реально відчуваєш себе частиною великої армії. Я завжди казала так: мені 26 років, в мене немає сімʼї, немає дітей, то кому як не мені цим займатися?

Отак я пропрацювала чотири місяці в режимі нон-стоп і зрозуміла, що мені треба трошки спинитися. Як каже мій психотерапевт, якість твоєї роботи залежить від якості твого відпочинку. Тому я роблю собі один вихідний в тиждень. 

«Мене мотивують успіхи ЗСУ та вдячність людей»

— Де берете наснагу продовжувати свою діяльність?

— Не знаю. Напевно, успіхи ЗСУ завжди дають сил. Плюс вдячність людей дуже сильно мотивує і надихає. Та й, в цілому, розуміння того, що ти є частиною нашої великої української армії. Фідбек в інстаграмі – аудиторія дуже класно реагує і органічно росте. Ну і намагаюсь відпочивати інколи. Без мене світ не завалиться, коли я на день-два заховаюся від усього, що більше за норму. Ще намагаюся змінювати обстановку. Для мене, в цілому, подорож, дорога завжди були якимось натхненням.  

Волонтерство це ж робота. Ти виступаєш провідником між людьми, які хочуть допомогти, але не знають як, до людей, яким потрібна допомога. От ти цей провідник. Твоя класна прерогатива в тому, що ти даєш можливість людям відчути себе частиною армії. Тому що даєш їм зрозуміти, що це не я роблю, а ви. Це величезна сила.

— Що перше зробите після нашої перемоги?

— Піду на дискотеку. Так хочу, страшне. Я так люблю танцювати. Для деяких людей спорт – це спосіб виплеснути енергію, так для мене танці. Ну і, звісно ж, після перемоги я хочу не полишати цю справу, в плані, волонтерства, громадської позиції.

Бесіду вела Юлія Бойченко, НикВести

Хочеш долучитися до волонтерства і не знаєш з чого почати? Команда проєкту «Ми — волонтери» також розробила ПУТІВНИК ВОЛОНТЕРА. В ньому зібрані корисні ресурси та інструменти для ефективного волонтерства, а також юридичні аспекти, практичні поради, лайфхаки та багато іншого.