Багатодітна родина Шапірів з Миколаївщини в окупацію втратила врожай і дім, а після підриву ГЕС — будинок.

Тетяна Шапір стоїть посеред зруйнованого водою будинку і заходиться кашлем. Їй важко говорити через сильний сморід — по колись жилій кімнаті розкидані протухлі яйця, сміття, бруд і сухий очерет, які принесла вода після підриву Каховської ГЕС. Сморід не вивітрюється, хоча однієї стіни в будинку немає. Коли росіяни вночі 6 червня підірвали Каховську ГЕС, вода стрімко піднялася в річках Дніпро та Інгулець. Затопило Херсонську і Миколаївську області. Тетяна живе в селі Афанасіївка на Миколаївщині — в цьому районі воно найбільше постраждало після підриву. Повінь отруїла воду в селі, зруйнувала будинки і рештки життя Тетяниної родини — те, що залишилося від нього після окупації. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова поїхала в Афанасіївку, щоб розказати історію фермерів — Тетяни, її чоловіка і трьох дітей. Як багатодітну родину ледве не знищили окупанти, про втечу, втрату врожаю, а тепер ще й дому.

1

Тетяні в липні цього року виповниться 40, її чоловікові Олександру — 50. Разом вони понад двадцяти років, мають трьох дітей. Синові Сергію тринадцять, середній Віолеті — одинадцять, і наймолодшій Златі — вісім. Голос у Тетяни дзвінкий, сама вона струнка, вродлива. Каже, чоловік у неї також підтягнутий — працює в полі по 12 годин, тягає мішки з овочами.

— Як тут набрати вагу, — жартує вона.

У неї засмагла шкіра, але колір не такий, як після відпочинку на морі, а каштановий, обвітрений. Так засмагнути можна тільки в полі — під палючим сонцем і сухим пекучим вітром.

У родини — чотири гектари полів. До війни подружжя вирощувало буряки, капусту, моркву, баклажани, огірки та помідори. Овочі здавали оптовим покупцям, які везли їх у міста Миколаївської області. З часом відкрили в селі невеликий магазин — продавали крупи, борошно, воду, солодощі й консерви.

П’ять років тому в родині сталася перша велика біда — шестирічна Віолета гралася на вулиці і впала. Якийсь предмет — лікарі так і не зрозуміли, який саме, проколов дитині око наскрізь. Віолету лікували в Миколаєві, потім у Києві, розповідає Тетяна. Зір вдалося врятувати — дівчинці встановили новий кришталик і приписали ходити в спеціальній лінзі. Тепер Тетяна з донькою їздять до Києва замовляти нову лінзу — її міняють два рази на рік, а виготовляють за кордоном. Коштує вона €600. Найперше, що Тетяна з чоловіком робили з кожного проданого врожаю — відкладали гроші на нову лінзу для Віолети.

— Діточок троє, і кожному треба уваги. Сергій займається карате, Віолета любить малювати, а Злата завжди піклується про тварин, — каже Тетяна.

Ми говоримо з нею в обід — Тетяна закінчила працювати в полі, прийшла готувати вечерю. Її чоловік Олександр залишився працювати, доки не стемніє.

Жила родина в домі, який отримала в спадок від бабусі Олександра. Тоді вони дуже раділи — будинок стояв на вулиці, яка впритул прилягає до річки Інгулець. Перед початком великої війни сімʼя закінчила ремонт у домі — поштукатурили всі кімнати, поклеїли шпалери і обставили новими меблями дитячі. У вітальню купили великий диван.

— Ми сядемо всі разом на нього і у вікно дивимося, а там лебеді, — каже жінка. — До нас хто в гості приїжджав, то казав: «У вас тут рай». Останній час у нас під вікнами жила родина лебедів, у яких з’явилися п’ять лебедят. Одне загинуло — хтось очерет палив, друге крило обпалило і якийсь час плавало на спинці в дорослих.

2

Двадцять третього лютого 2022-го до родини Шапірів прийшла робітниця перебрати 35 тонн буряків. Вранці 24 приїхав покупець і забрав перші півтори тонни. Про те, що росія напала на Україну, він не знав.

— Водій питає: «А що це у вас всюди постріли, що відбувається?» Ми йому: «Так війна почалася», — згадує Тетяна. — А той каже, що виїхав вночі, увімкнув музику і новин не чув. Нам про війну вранці сказала кума.

А 26 лютого Афанасіївку окупували. Російські війська просувалися до Миколаєва, оточували з двох боків — один зі шляхів пролягав якраз через село.

— Буряки наші згнили, через село постійно літали снаряди чи ракети — не знаю, вибухало страшне, — каже Тетяна. — У нас у магазині є підвал — вкладали там дітей одягненими.

Разом із чоловіком вони пакували продуктові набори територіальній обороні. Писала в чати ЗСУ, якщо бачила російську військову техніку, або де росіяни стоять у селі.

— Частина [окупаційних] військ пройшла повз нас транзитом, хтось залишився. Тут були не тільки росіяни, а й «ДНРівці», «ЛНРівці», — каже Таня. — Вони здогадалися, що ми військовим допомагаємо чи хтось із сусідів нас здав. Односельці прийшли і сказали, що нас шукають. Треба тікати.

І 7 квітня родина виїхала в бік Миколаєва. У теплицях дома кинули пропадати розсаду, яку посіяли до 24 лютого. Поки доїхали до неокупованої частини області, пройшли п’ять російських блокпостів. Казали, що вивозять дітей. Пощастило — росіяни на блокпостах не перевіряли документів і особливо нічого не розпитували.

Сім’я оселилася в Первомайську — на околиці Миколаївської області. Тетяна й Олександр шукали роботу, але безрезультатно. Тому вирішили орендувати землю і робити те, що вміють — вирощувати овочі.

— Посадили бурячки, — каже Тетяна. — Все літо доглядали за ними, Сергію знайшли спортивний зал, щоб займався карате, а восени діти пішли в онлайн-школу.

Десятого листопада ЗСУ звільнили Снігурівку і Афанасіївку. Волонтери збирали продукти і речі для звільнених регіонів, Олександр з Тетяною привезли їм врожай буряків. Кажуть, віддали те, що мали. Додому вони повернулися на початку весни 2023-го, одразу посіяли в теплицях розсаду. Грошей було мало — підрахували, що зможуть засадити половину своєї землі. Посадили огірки, помідори, перець і пізню капусту. Росіяни не пограбували їхній будинок, тому вдома родина знайшла рулони шпалер, які купили до війни. Поклеїли їх на радощах.

— Я казала Саші, може, на другий рік залишимося в Первомайську, діти обжилися, у нас земля є, — розповідає Тетяна. — А він: «Ти що, вертаємося до ріднесенького дому». А тепер цього дому немає.

3

В Афанасіївці живуть 379 людей. Село з чотирьох боків оточене водою — річкою Інгулець та озерами. Поряд поля — майже всі селяни займаються фермерством або тримають худобу, з того і живуть. Із суходолом село зʼєднують два мости. Після підриву ГЕС село перетворилося на острів.

Росіяни підірвали дамбу вночі 6 червня — того дня вода в річці Інгулець піднялась, але не стрімко. За добу ситуація кардинально змінилася. Тетяни тоді вдома не було — разом із доньками поїхала до Києва по нову лінзу для Віолетти. Вдома залишився Олександр із сином. У ніч проти 7 червня вони прокинулися від того, що хвилі билися об стіни будинку. Виглянули у вікно і побачили, що двір уже затопило.

Олександр і Сергій пів ночі збирали документи і одяг, складали їх на горищі. Але потім вирішили, що треба рятуватися. Вилізли через вікно, забрали собаку і побігли до батьків Олександра — вони живуть у центрі села, тож вода туди не дійшла.

— Саша дзвоне: «Таню, це все. Нам нема де жити», — розповідає Тетяна. — Я в сльози. Віолета в нас дуже любить фарбувати. Вона питає: «Тато, ти мої фарби і косметику врятував?» А він: «Донечко, ми тобі нові купимо». Злата питає, де її кіт Муся.

Вода трималася тиждень. А коли спала, у хатах люди познаходили сміття, дохлу рибу і навіть чорні пакети з рештками людей.

— Хтось пакет відкрив, а там російський солдат — з Олешків водою принесло, — каже Тетяна. — Приїжджала служба, забрала пакет.

Велика вода затопила 75 хат, але майже всі їх можна полагодити — відпала штукатурка, вікна і двері. Є лише три будинки, які не відновити. Один із них — будинок Шапірів.

4

За кілька тижнів після повені в селі відновили електрику й газ. Питної води все ще немає. Всі свердловини затопило, Миколаївський обласний центр контролю та профілактики хвороб забороняє використовувати воду навіть для миття посуду, продуктів, митися в ній теж не можна через інфекції. Воду в Афанасіївку привозять волонтери. У центрі села стоять величезні гумові діжки, вода в них смачна лише першу добу, далі віддає гумою.

Тетяна з чоловіком і дітьми живуть у батьків Олександра. Вони ділять маленький будинок на дві кімнати з його рідним братом і сином, дідусем і бабусею. Всього дев’ять людей. Дорослі сплять на підлозі — діти на ліжках.

— Лягаю і думаю: може, це все сон? Прокинуся у своєму ліжку? Кожен раз така мрія в мене, — каже Тетяна.

Щоранку на світанку вони з чоловіком йде працювати в поле. В обід повертається готувати вечерю і доглядати за дітьми — бабуся не справляється. Олександр працює до заходу сонця.

До родини приїжджали волонтери — хотіли відбудувати дім, але оглянувши, сказали, що це неможливо — посунувся фундамент і стіни. Залишитися в будинку батьків на зиму родина не може — він без опалення. Батьки Олександра давно відключили його задля економії, самі зимують у невеличкій кухні, де місця лише на двох. Тетяна й Олександр хотіли орендувати дім, але в їхньому селі та й у районі таких немає.

— Є лише будинки на продаж, і то не в селі, а в сусідньому місті Снігурівка. За них просять $15 тисяч, таких грошей у нас немає. Нам дитині на лінзу не вистачало грошей, бо другий рік без врожаю, — каже Тетяна і показує чеки. Половину суми — €300 — родина сплатила до потопу. Решту їй надіслали люди зі всієї країни, коли один із журналістів розказав про хворобу Віолети і те, що сталося з ними за час війни.

Тетяна обходить кімнату за кімнатою свого зруйнованого будинку. Закриває ніс і рот рукою від смороду. Кашляє.

— Ось тут мав бути спортзал, а це ванна кімнатка, — каже жінка. Стукає кулаком по стіні, і з неї випадає камінь.

Поштарка у дворі просить дати показники лічильників. Тетяна перелазить крізь меблі, відсовує шафу, яку вода прибила до лічильника.

— Будинок зруйнований, а рахунки за комунальні послуги приходять, — з іронією каже жінка. — Ми тут не живемо, а вони за воду та світло нараховують. Прислали нам борг — 700 гривень. Треба розбиратися, просто лягай і вмирай. Чоловік змарнів. Йому 50 років, все життя економили, а тепер ну нічого не має.

Тетяна бачить на підлозі фарби Віолети, бере за краєчок упаковки і нюхає. Кидає на підлогу. Навіть висохлі речі відновити неможливо — тхнуть.

— Мій красивий диван набрався слизу, запах бридкий, — показує на меблі жінка.

Злата ходить за мамою хвостиком. Дівчинка бачить кота Мусю, який розпластався на спинці того самого дивана. З нього, як і раніше, відкривається мальовничий вид на річку. Тетяна каже, раніше раділа, що вода так близько, зараз боїться. Злата гладить Мусю, просить піти з нею жити до бабусі. Дівчина каже, кіт весь час лежить на дивані, обняв спинку лапками. Злата впевнена — так кіт охороняє те, що залишилося від її кімнати. Боїться, що він не піде жити в новий дім, який, як вона думає, зʼявиться восени, коли вона піде в школу.

— Тато щось вигадає, — каже Злата Мусі. — Почекай.