Подорож до дідової могили на чужині

Редакція НикВести отримала листа з розповіддю Марії Майстренко.

Мій дід Яків загинув в Австрії 15 квітня 1945 року, за кілька тижнів до Великої Перемоги, перейшовши кілька сот метрів від словацького кордону, біля невеликого селища Хохенау ан дер Марх. Якщо перекласти, то це – Хохенау на Мораві. Ріка Морава німецькою мовою – Марх.

Але все це ми взнали тільки в жовтні минулого 2012 року. До тих пір була тільки інформація, що він загинув в Австрії і захоронений у Відні. Зверталися ми кілька разів до районного військомату в Вінницькій області, де в шістдесяті-семидесяті роки жила його вдова і дочка (мої бабуся і мама), щоб поїхати в Австрію, побувати на його могилі, але була відмова. Так само уже і в Миколаєві в вісімдесяті роки. А потім в дев’яності роки розпочалося в Україні те що розпочалося – було не до поїздок, виживали...

І ось в минулому році звернулися в Австрійське посольство, там дали інформацію, куди звернутися по пошуку. Через інтернет зв’язалися з організацією "Чорний Хрест". Виявляється, в Австрії дуже обережно, ретельно, з великою повагою і відповідальністю відносяться до поховань радянських воїнів, загиблих на їхній території.

Є така Людина – Петер Сіксль. А в нього є Помічниця – Юлія Еггер. Пишу їх з великої літери, бо вони на це заслуговують. Петер Сіксль – тепер пенсіонер, раніше працював ландшафтним дизайнером. І при благоустрої кладовищ він звернув увагу – наскільки багато поховань безіменних радянських солдат. Тому що йшли жорстокі там бої, було багато загиблих, не було часу розписувати кожну могилу. Хоронили в братську могилу і писали, що тут захоронено, наприклад, 39 бійців, вічна їм слава. І все. А протоколи і схеми поховань з прізвищами здавалися в архів. Архіви, як відомо, довго були закриті.

Петер Сіксль при допомозі різних організацій, людей, своєю наполегливістю і тільки за власною ініціативою і абсолютно своїм коштом, все ж таки добивався документів і на безіменних обелісках почали з’являтися прізвища захоронених бійців. Як він говорить, що це дуже несправедливо, що людина, яка віддала життя, зосталася безіменною. А потім він видав книгу поіменну всіх захоронених в Австрії і книгу всіх кладовищ. Ці книги безкоштовно були передані в Росію, Казахстан, Білорусію і в нашу Україну 1000 екз. Де вони в нас в Україні? Хто-небудь чув за них? А президент Росії Путін В.В. за цю книгу вручив Петеру Сікслю в Кремлі орден Дружби Народів. Ну, це я трошки відволіклась від своїх думок...

Коли в жовтні минулого року відгукнулася Юлія Еггер, ми їй все розказали про дідуся нашого, що написано в "похоронці", коли він загинув, дані його дружини, моєї бабуні, все зійшлося з їхніми даними. Вона нам надіслала протокол загибелі, прислала фото з кладовища, де він був захоронений. Ми почали оформляти документи на поїздку і вирішили їхати на річницю загибелі. Час тягнувся дуже довго. З Юлею ми часто переписувалися. Вона присилала нам різні фото і відео різних поховань. Давала поради, як зробити краще. Я трохи навіть постаралася згадати німецьку мову і добре вивчила текст німецькою дякувальної промови спеціально для Петера Сіксля. Юля – росіянка зі Смоленська.

Час до поїздки правда тягнувся дуже довго. Просиналася ночами і тільки подумаю про Австрію – все, до ранку вже не засну. Дуже було шкода бабуню і маму. Говорять, що час лікує. Можливо. Але їхній біль був невиліковний. Бабунька все моє свідоме життя (а прожила вона 92 роки) згадувала свого Якова. Дня такого не було, щоб, коли сідаємо до столу снідати чи обідати, вона не промовила і це було як молитва Отченаш: "Де ж мій Яків, чи він голодний чи не голодний, скільки ж він набідувався, де його кісточки спочивають". Багато за нього розказувала, як познайомилися, як жили, що перенесли в ті роки колективізації і голоду. За голод я знала ще школяркою з вуст мого батька, тільки він застеріг, щоб я мовчала. Батько сказав – я і мовчала, бо мій батько теж хлопчиком уже пухнути починав, але видно Господь Бог дав йому подальше життя. А бабуся все жаліла свого Якова, хоч і загиблого, що пожив він добрим, роботящим життям тільки до 1932 року, а потім почалося... А війна забрала його назовсім. Мама моя, донька Якова, розказувала, що уже чотирнадцятилітньою дівчинкою при обіді завжди сиділа у нього на руках і їли з однієї посудини. Прийшла тітка, сестра Якова, і стала соромити її, що "така вже дівка велика, хлопці скоро в вікна будуть стукати, а ти ще в тата на руках сидиш". Мама засоромилася, а Яків не відпустив її. Мама була єдиною дитиною. Потім в 1939 році родився ще синок, але він не пам’ятає свого батька. Мама, коли будували з моїм батьком свою хату, бідкалася, "от ти був мій батько живий, він би чимось допоміг, щось підказав би".

Яків був дуже доброю людиною. Мій батько знав свого майбутнього тестя з дитинства, бо хлопчиком, як починалось тепло, працював на конюшні, допомагав їздовим, готовив коней на виїзд. То розказував, що були різні дядьки. Могли з пересердя і батогом перетягнути по спині, бо щось йому не сподобалось. А Яків завжди чимось пригощав, що не так зроблено, підскаже і поправить, а вже як їдуть кудись, то вкладе на возі, прикриє чимось і скаже "Поспи ще трошки". Бо вставали в селі рано.

Ішов Яків на війну, і казала бабуня, що плакав всю дорогу від хати і до центру. Не міг відірватися від неї і від дітей. І люди, що по дорозі зустрічалися, плакали. Говорила бабунька, що він, мабуть, відчував, що більше не вернеться. Писав листи. Був один раз поранений. Під Будапештом, в лютому 1945 року. Потім писав бабуньці, що вже знов воює, і що рана йому зовсім не заважає, як "більмо оку". Виходить – не долікувався.

І ще писав, як перейшли кордон, то "Всі очі прогледів, шукаючи Зіну. Як побачу дітей з нашої сторони, все розпитую, можливо, бачили таку". Його кохана дівчинка, що до 14-ти років тримав на руках, була забрана в Германію. Це не можна собі уявити, як жила бабунька з таким горем. І таке горе було у багатьох і багатьох.
Повернулась мама з Германії. І хоч мали похоронку на руках, все чекали, надіялись, що повернеться Яків, що це просто помилка і він колись прийде додому. Та не судилось...

Літак почав знижуватись. Розлетілись хмари і знову відкрились поля, дороги, річки. Така сама земля прекрасна, як і наша.

В Віденському аеропорту нас зустрічала Юлія, хоч ми їй і говорили, що доберемось самостійно: "Язик до Києва доведе". Але вона, в недільний день, відірвалась від своєї сім"ї і зустріла нас як рідних, за що їй щиро вдячні, бо довгенько ми їхали, ще й з пересадкою, з автобуса аеропортівського до станції метро. Поселились в готелі, в самому центрі міста. Місто прекрасне. Дуже скрізь охайно, немає тисняви, а людей набусурмлених і не побачиш. Одна привітність. Ми чомусь на вигляд не такі, хоч ми ніби теж добрі.

Ось так пройшов перший день нашої поїздки. Трошки заспокоїлась, коли побачила Юлю – зрозуміла, що нас тут чекали і все буде добре. Юля дуже гарна молода тендітна жіночка з пишним рудим волоссям і волошковими очима – красуня. А попереду була все таки тривожна ще одна ніч перед побаченням з дідом. Не вірилось.

Петер Сіксль живе за 250 км від Відня в місті Грац. Уже о восьмій ранку його авто стояло біля нашого отелю. Юля піднялася до нас в номер, допомогла нам з речами, бо ми везли з дому два вінки, один на дідуньову могилу, а другий для всіх захоронених на тому кладовищі, а також каравай і сувеніри. Юля нас попередила, щоб ми не дивувались, бо при зустрічі у них зазвичай цілуються. Чому ми будемо дивуватись? Ми теж любимо цілуватись, правда, можливо не так відразу. От я дивлюсь: йде мій син трішечки поперед мене, підходять до Петера, рукаються і цілуються. Ну, зі мною сталося те ж саме, тільки я ще взяла та й обняла Петера. Я стільки за нього начиталася за півроку підготовки до поїздки, що він уже мені був, як рідний. Йому 69 років. І половину свого життя він присвятив пошуку могил наших радянських воїнів.

Дорога до міста Містельбах, де зараз знаходиться могила мого діда Дишленка Якова Тимофійовича після перезахоронення в 1957 році з Хохенау, пролетіла швиденько через ріку Дунай, в стороні Віденський ліс із замком на горі, через поля, невеличкі чистесенькі селища, повз горді вітряки, що нагадували наших чорногузів на довжелезній нозі. Петер і Юля по дорозі розказували, звідки йшов наступ радянських військ, де були самі запеклі бої. Сама дивилася в вікно, а серце калатало і сльози самі текли. Я не вірила, не могла повірити, що я на тій землі, що хоч уже в цей день і минає рівно 68 років, як дід загинув, але що він десь тут є, і що бабуня і мама бачать з небес, і він дивиться, що ми їдемо до нього, що я дивлюся на ті самі поля, що, можливо, він бачив в останню мить свого життя. Я тільки все просила сина:"знімай, знімай!".

Проїхали через все місто, і Петер зупинився. Виявилось, що вже приїхали на місце. Але ж де кладовище? Я сиділа з правої сторони автомобіля, і коли вийшла і поглянула ліворуч... В мене перехватило дихання. Ось той цвинтар, той останній прихисток бідних полеглих, за якими не одна мати, дружина, дитина плакала все життя. Але істерика – це не наше. Тим більше, що нас при вході на кладовище чекало багато людей. Всі підходили, здоровалися, цілувались, представлялись. Я на той час нікого не запам’ятала, окрім нашого військового атташе, бо він був у формі і розмовляв українською. І в голові було одне – швидше підійти до могили. Але сценарієм керував Петер і все йшло чинно і урочисто. Пройшли на центральну алею і повернули ліворуч. Ми з сином вклонились всім захороненим. Дід лежить під обеліском в третьому ряду в третій могилі. Він там не один. Їх там 15 воїнів – 8 відомих і 7 невідомих. І так по всьому кладовищу рівними рядами стоять обеліски і під кожним обеліском багато загиблих. Всього захоронено 918 чоловік. А по всій Австрії 224 поховань і загиблих до 90 000 людей.

Я не кинулася з плачем на могилу. Просто підійшла, поклала руку на обеліск і тихенько сказала слова, які б сказали мої бабунька й мама, коли б приїхали сюди самі. А потім два чоловіки, які були представниками від Австрійської Армії Ветеранів, прикріпили привезену нашу табличку пам’ятну. Два останні шурупчики з їхньою допомогою прикрутили я і мій син. Це як ритуал. Простелили рушник, моєю мамою колись давно вишитий, на нього поклали каравай. Посадили привезений з бабуніної могилки барвінок разом з земелькою. Запалили свічечку. Поклали вінок з соняшниковими квітами. Петер сказав слово. Військовий атташе сказав дуже щирі слова і віддав честь. Два представники з Австрійської армії ветеранів сказали промову і віддали честь. Були представники від мерії, хранитель кладовища, був представник від сусіднього містечка з мерії, підійшов просто перехожий і простояв всю церемонію, був священник з півчими. Був головний редактор австрійського національного телебачення, оператор. Робили зйомку.

Потім ми поклали вінок до центрального обеліску. Вінок ми спеціально зробили в кольорах нашого українського прапора. Потім уже ходили по кладовищу, дивилися інші могили. Видно, що за ними дбають. Наприклад, коло головного обеліску були вінки, що раніше були покладені, бо вже трохи прижухлі. По всій території посажені клени, а на землі уже цвітуть синенькі фіалки. Горбиків могильних не має, земля рівна, тільки обеліски. Проблем в спілкуванні не було. Вони всі знають англійську, мій син також. А я трошки намагалася німецькою і все виходило, все розуміли. Добре, що ми з запасом взяли сувенірів. Ми не розраховували, що стільки людей будуть нас зустрічати. Але, слава Богу, вистачило. Просто їм на пам’ять. Прощалися ми з ними, а вони з нами, як з рідними. І нас Петер повіз ще дальше на схід, в Хохенау ан дер Марх, на кордон зі Словаччиною, звідки йшов наступ, і де загинув мій дідусь і де спочатку був захоронений.

В Хохенау (2 тис. жителів) зразу приїхали в музей. Знову привітно з поцілунками зустріли директор музею і його замісник. Напоїли нас соками і водичкою, що було дуже доречно, бо після хвилювань пити хотілось страшенно, про що я зрозуміла тільки тоді, коли воду побачила. Музей знаходиться прямо біля поля, і недалеко Морава. От директор нам розказував, показував схеми і рукою показував, що от з цього поля бігли німці туди, а росіяни їх обійшли туди. Було таке враження, що наче було чути гуркіт бою. От тут мені вже було важко тримати себе в руках. Все рівно не плакала. Просто було тяжко. А потім ми поїхали прямо на місце боїв. Кордон між Словаччиною та Австрією. Місток через Мораву. Морава розлилася. Затоплені всі левади. Це вже вода трохи впала. Там, в такий самий день 15 квітня 1945 року, якщо тебе не вбили фашисти, то можна було дуже просто втопитися. Або якщо тільки поранили, то хіба можна з такої води виплисти пораненому? От їх там загиблих потім і збирали, коли вода вщухла. Яка тебе біда спіткала, дідуню, невідомо.

Знову ми тут були не самі. З нами були один чоловік з Австрійської армії ветеранів, музейщики обидва і молодий чоловік із їхньої сільської ради. Всі на велосипедах. А дороги у них – сама краса. (Трошки відійду від теми – у Відні багато малечі і молодих на самокатах і на скейтах. А бабульки на велосипедах. І не просто катаються, а видно, що це у них нормальний процес – їдуть по якихось справах. На їхніх дорогах це можливо. А у нас ні – носи порозбивають).

Так от ми з Петером на авто, а вони на велосипедах і всім зустрічним розказують, що це приїхали з України, провідати загиблого. Всі зупиняються, розпитують.

Потім поїхали на цукрову фабрику, де були теж страшні бої і де було перше захоронення. Об’єкт режимний, але з цим молодим чоловіком із їхньої сільради нас пропустили і там все показали. Панорама вся відкрита. Як там наші наступали на такому відкритому просторі?

За нашим звичаєм ми вирішили всіх запросити на поминальний обід. Ніхто не відмовився, як і подобає. Нас було 8 людей. Зайшли в якийсь ресторанчик. Заказали поїсти, а горілку привезли свою "Козацька Рада". Не знаю, яка вона на смак, але етикетка суто в українському стилі, от ми її й повезли в Австрію. Поклали дідуньову фотографію, налили йому скляночку і каравая шматочок і гарно пом"янули. Потім підсів до нас директор ресторану з своєю пляшкою "Грушовки" (там і правда плавала маленька грушка). В кінці обіду виявилося, що за нас уже розрахувався молодий чоловік з сільської ради, але ми йому доказали, що так буде порушена традиція, бо це наш поминальний обід. То ж гроші він у нас взяв і тут же віддав на потребу музею. Музей у них на громадських началах.

Потім ми знову поїхали в музей. Була екскурсія по музею. Як вони бережливо відносяться до своєї історії і дуже поважно відносяться до нас.

В готель ми приїхали о восьмій вечора. А Петеру з Юлією ще їхати додому 250 км. Може, не потрібно про це писати, але напишу. Кажу своєму сину: "Синок, Петер не багата людина, пенсіонер, цілий день марудився з нами, бензину купу потратив, давай дамо йому трохи грошей на бензин." Син говорить, не потрібно, він не візьме, просто скажи спасибі. Але я таки настояла, взяла гроші у сина і, коли прощалися, зробила спробу дати Петеру гроші. Я не сказала, що це за бензин, а вирішила, знаючи, що він своїм коштом видає всі ці військові книги, то сказала, що це на папір на одну книжечку. А він засміявся, обняв мене і сказав: "Нічого не треба, головне, що ти щаслива". Бо я йому сказала, як їхали назад, що я дуже щаслива, що ця поїздка – це мрія трьох жінок – бабуньки, мами і моя.

За Відень писати не буду. Це місто – краса. І люди – краса і привітність.

А в день напередодні відліту з Відня ми з сином знову рішили поїхати до Містельбаху і попрощатися з нашими могилками. Бо там всі рідні могилки. Поїхали електричкою. Година їзди. Але нас знову не залишили самих. Юля знала, що ми їдемо туди, подзвонила до мерії, і нас на вокзалі чекав сюрприз. З мерії нас зустрічала Брігітта, на її авто поїхали на кладовище, а там ще один сюрприз: жіночка-екскурсовод. Познайомились – Кріста Якоб. 72 роки – колишній банківський робітник, а все життя: історик – поціновувач свого міста. Тепер на кладовищі все було більш по-сімейному. Я заспівала тихенько улюблену пісню дідову. Син підспівував. Вони слухали. Тоді в перший день я постидалася заспівати. А хотіла, бо бабунька знала його улюблену пісню і часто співала. А потім ми с сином пішли по всьому кладовищу і доторкнулися до кожного обеліска, бо не до кожного можуть приїхати, а так ми ніби передали їм привіт від їхніх рідних.

Ось так все сталося. Нам подарували багато книг. Петер Сіксль свої знамениті книги. Кріста Якоб свою книгу передала одній одеситці, ми заїхали за адресою, але її вже немає в Одесі, а може і взагалі уже немає на білому світі, і книга Крісти залишилась поки що у нас. З музею подарували дуже хорошу книгу про Хохенау і дві фоторепродукції, пов"язані з нашим дідусем. Спасибі їм. Вони чудові люди.

А тепер уже навпаки – літак з Відня набирає висоту. Весь політ ні хмаринки. Я весь політ знімаю на плівку. Міста, ріки, гори. Яка краса. Господи, і кому потрібні війни. Чому немає спокою на такій гарній землі. Чому родяться дурні люди, що все їм нейметься і все каламутять і каламутять. Не наїдяться, не нагуляються, не нахватаються. А людині треба тільки миру, спокою і любові. Хіба хотів воювати мій дід, чи той майор, що розказувала Кріста, який був у них на постої в 1945 році і брав її, дитину, на руки і вечеряв з нею і плакав за своїми дітьми. Та і німці-солдати плакали і їхні матері. Я знаю – мені розказувала моя мама. Хочеться сказати та не знаю кому: "НАБЕРІТЬСЯ РОЗУМУ, НЕ ВОЮЙТЕ".

Як у своїй книзі говорить Петер Сіксль: "Человек не может сам определять место своего рождения и время, в котором он живет. Пусть воинские захоронения в качестве символов памяти павшим, мест примирения и предостережения перед новыми войнами способствуют взаимному уважению и сближению людей. В этом случае эти жертвы не были напрасны".

В 2015 році буде 70 років перемоги над фашизмом. За свою пенсію я не зможу поїхати. Дай Боже моїм дітям щастя і добру роботу. То й може поїду.