Місто прокинулося

Я не знаю, чому досі живий цей міф, і чому це дивне словосполучення періодично випливає по телебаченню чи в газетах.

Я не журналіст, я лікар – але "хто, якщо не я?" І поки нема необхідності боронити Миколаїв зі зброєю в руках – я захищатиму рідне місто словом!

Усі ми бачимо ту малу частину Донбасу, у якій розмножились бацили сепаратизму та розвилась хвороба національної свідомості під впливом інформаційної війни. Та моє місто не відноситься до цієї території ані фізично, ані ментально!

Вам потрібні аргументи? Гаразд!

Так, у нас є певна частина "сплячих" миколаївців із вузькими власно-корисними інтересами; є прошарок людей, зневірених минулими роками, і тому інертних; є й "поранені" "інформаційними вірусами" із РФ. Проте з кожним днем усе більше й більше миколаївців стають активними бджілками нашого спільного майбутнього, роблячи щось не для себе, а для інших та для Батьківщини.

Згадую ці напружені, але наповнені плідною працею місяці...

Ще з майданівських часів, коли ми вчились віддавати свої сили іншим, згуртовуватись та боротись, – були закладені певні цегли теперішнього руху волонтерства в Миколаєві.

Ще тоді, у кінці лютого, з появою тітушок, ми були змушені формувати загони самооборони та медсестер, налагоджувати зв'язки один з одним, формувати аптечки, проводити заняття з рукопашних боїв; швачки шили балаклави, пов'язки для медиків, самооборони тощо. І коли влада проявляла параною з бандеровофобією, а біля антимайдану на відео відзняли чоловіків із нашивками російських спецслужб – певна частина миколаївців уже готувалась до протидії в будь-якій формі: громадських протестів, чи партизанства, чи війни.

І першим значним і приємним кроком було очищення від пам'ятника Леніну 23 лютого, чим миколаївці виявили свідомість і рішучість по наведенню ладу в місті.

Коли першого березня Федеральне зібрання РФ надало дозвіл Путіну на введення військ в Україну, миколаївці вперше масово показали свою позицію – і вийшли на мітинг проти російської окупації. До речі, мітинг за єдину Україну відбувався в сквері Європи – символічно, чи не так?..

Це було 2 березня. І це було нечуваною подією для мого міста, бо я не пам'ятаю акції в Миколаєві із чисельністю більше 5 тисяч, причому без адмінтиску, а із щирим завзяттям, і рішучістю щось робити задля миру в країні.

Тоді лунали аргументовані заклики за Україну від усіх прошарків населення – інтелігенції, студентства, бізнесу, адміністрації. Тоді місто замайоріло жовто-блакитними стрічками. А в сквері Європи щонеділі почали проходити молитовні віче, де заради миру в Україні чи не вперше в спільних проханнях до Бога об'єднались майже всі релігійні конфесії Миколаєва.

Миколаїв прокинувся! Чоловіки організували Народне Ополчення, по периметру міста з'явилось 7 блокпостів із постійними чергуваннями, які тривають і досі. І дуже багато чоловіків стали на захист нашого міста; розпочалися координація, організація цього руху, військові навчання.

Проте ці сильні чоловіки ще й скромні: вони вже з-півроку, окрім своєї роботи, віддають сили й час праці на блокпостах, при цьому не піаряться й ніяковіють від щирої допомоги мешканців міста цигарками чи чимось смачненьким.

Хоча, хто не чув про побиття Царьова й не насолоджувався відеороликом про це? А це сталось саме в Миколаєві! Це наше Народне Ополчення!

У той самий час жінки активно пішли на курси "Червоного хреста" або самоорганізовані заняття активістів із медичної допомоги. Ми не збирались здаватись ворогу, ми готувались до боротьби!

Десь шостого березня відбулася перша спроба штурму облдержадміністрації сепаратистами. Рідкий ланцюг з юних міліціянтів тоді мене як дівчину збентежив. Та наші хлопці й чоловіки міцним щитом стали перед помешканням ОДА й зупинили сепаратистів лише гімном України!

То був знаковий день, коли я нарешті цілком відчула, що в нас – купа справжніх чоловіків, а завдяки доброзичливим дівчатам із печивом та чаєм – що дух Майдану надійно прижився в Миколаєві, став сутністю людей.

Ще з початку березня активісти налагодили збір коштів та пошив прапорів України, інший активіст подарував усім охочим 1.000 прапорів на автівки.

Працював автомайдан: по кілька десятків машин із прапорами й із рупором їздили по місту, закликаючи людей виходити. Декілька разів відбувались патріотичні велопробіги із прапорами.

У квітні Миколаїв приєднався до Всеукраїнської акції "Ланцюг Єднання", метою якої було ще раз показати, що Україна єдина й хоче миру.

І саме тоді, на "ланцюзі єднання", взявшись за руки з незнайомими та привітними мешканцями рідного міста, співаючи пісень та йдучи рідними вулицями, я відчула, що нарешті все змінюється: паради – не пережиток минулого, не формальність, а свято! Свято єднання, свято прояву любові до своєї Батьківщини, свого народу. Старі речі почали набувати нового змісту. У людей з'явилась нова мотивація, нова ідея таких зібрань – Україна!

Події розвивались стрімко: Крим! Наші військові займають позиції в Чонгарі Херсонської області, та це ж недалеко! І миколаївці починають возити допомогу: їжею, речами.

Наприкінці березня в Миколаїв приїжджає Мамчур із мужніми бельбеківськими війсковими, що не зреклися України. Тоді вперше я побачила таку кількість небайдужих, що намагалися чимось допомогти нашим героям-переселенцям: збирали гроші, речі, щось для побуту, налагоджували для бійців та їхніх сімей дозвілля.

Другою точкою відліку для Миколаєва, мабуть, стала друга спроба захвату ОДА сепаратистами. Оскільки влада займала надто нейтральну позицію на той час, 8 квітня Народне Ополчення та Самооборона ліквідували табір сепаратистів, який існував з 25 лютого. Це – цілковита заслуга мешканців, незважаючи на постріли проросійських сепаратистів із травматичних пістолетів та стусани від міліції замість допомоги нашим хлопцям (тоді серйозні поранення отримало 10 людей).

Та взагалі протистояння в Миколаєві носили мирний характер.

У ті ж часи молодь почала регулярно проводити різноманітні акції з популяризації українського, флешмоби з бойкоту російських товарів тощо.

У квітні почалось розфарбовування першого мосту в Миколаєві. Тоді молодь робила це вночі, на неї нападали сепаратисти з бітами, і люди стали гуртом виходити на захист та разом фарбувати.

У червні активісти почали об'єднуватись через соцмережі, закінчили той міст та пофарбували на сьогодні всі 4 мости. На такі акції люди приходили цілими сім'ями. І це – показник, бо миколаївці не тільки почали дбати про місто, а й передавали патріотизм дітям і онукам, яких приводили на фарбування й з якими навіть конкурували за пензлі.

З кожною такою акцією нас ставало все більше – останнім ми фарбували Варварівський міст, зібралось близько 100 людей, і через спонтанний збір коштів утворилась автопробка – бо, щоб залишити гроші на фарбу, зупинялись навіть сміттєвози. Мені здається, це дуже добре характеризує настрої в Миколаєві.

Також активісти регулярно малюють по місту прапори та прикрашають навколишнє декором в українському стилі.

Хтось сказав, що вишитий одяг – то є відображення душі українського народу. Судячи з Маршу вишиванок, усе більше й більше миколаївців починають усвідомлювати себе українцями: якщо в минулому році марш набрав близько 30 людей, то в травні 2014 року більше тисячі людей взяли участь у марші вишиванок і розгортанні найбільшого у світі прапору України, а на День Незалежності нас зібралось вже більше 5 тисяч!

Національний одяг стає в Миколаєві популярним й актуальним.

А наша 79-та бригада? Хто про неї не чув?!

Коли 79-та вирвалась з оточення й повернулась на початку серпня до міста, миколаївці організували бурхливу зустріч героїв, подарувавши їм віру, що їх люблять, їх чекають, ними пишаються! Це відбувалось більше 8 годин, та люди все одне не розходились!

А коли збір коштів для 79-ої організували в декількох палатках на вулицях – лише по декілька годин на добу! – миколаївці тільки за 3 перші дні зібрали більше 40 тисяч гривень!

При цьому дуже багато організацій дарує великі кошти для армії; аптеки виділяють ліки по оптовим цінам; люди передають продукти, скуповують форму бійцям. Швачки шиють якісні прапори на подарунки кожному військовому, з гарних тканин шиють форму, що не спричинить опіків у разі загоряння; шиють гарні розгрузки, кавери, сумки для аптечок.

Тепер у Миколаєві є навіть місце пошиву якісних берців, які не будуть натирати нашим хлопцям ноги!

Ціла низка волонтерів опікується пораненими в госпіталі, де миколаївці надарували постільної білизни, вентилятори та чайники, поставили декілька кондиціонерів, організовують невеликі концерти, постійно балують хлопців чимось смачненьким.

Задля охорони від сепаратистів ще в квітні в місті був створений батальйон спецназу "Святий Миколай", який із ротацією працює в АТО. Сподіваємось, це "закваска" нової, патріотичної міліції, якій мешканці будуть справді довіряти.

Велику допомогу надає влада: так, губернатор Вадим Меріков підтримав рух громадськості по створенню пам'ятника Небесній Сотні та по перейменуванню вулиць із тоталітарними назвами.

Ще одна деталь. Миколаївці, мабуть, звикли із часів, коли місто було закритим, не розповсюджувати інформацію "даремно". Тому мало хто, наприклад, знає, що навесні на військовому аеродромі в декілька разів збільшилась чисельність військових і прилегла частина міста підтримувала їх їжею.

Взагалі більшість організацій та окремих людей надає допомогу військовим без піару, тому ми бачимо переважно результати наших зусиль – обшиті бронею машини для АТО, придбану техніку чи форму військовим.

Маленький штрих: нещодавно мелітопольці прохали про допомогу в миколаївських волонтерів. Гадаю, це свідчить про наші певні успіхи й віру людей, що миколаївці – вони такі, вони допоможуть!

Миколаїв, я тобою пишаюсь!

Миколаів – це Україна!

Вікторія Сокрут, лікар, волонтер, Миколаїв, спеціально для УП.Життя