Олександр Кротик: Якщо ти людина, яка себе поважає - ти станеш на захист своєї країни

18 березня розпочалася демобілізація українських військових. Триватиме цей процес до 1 травня. Станом на сьогодні до своїх домівок у Жовтневому районі повернулися 133 чоловіка. Що переживає людина, вирвана з мирного життя, яка опинилася, саме опинилася, а не поступово призвичаїлася до нових умов, серед вогню, крові, смертей? Як швидко вона звикає до нового ритму життя, і чи можна до нього звикнути? Як виглядає день бійця української армії в зоні антитерористичної операції? Чи відчуває людина моральне задоволення від своєї діяльності, чи є у неї відчуття виконаного перед країною і співгромадянами обов’язку? Ці та інші питання редакція задавала мешканцю району, уродженцю Грейгівської сільської ради Олександру Кротику, який після важкого поранення під Зеленопіллям Луганської області втратив ногу, пройшов курс лікування та реабілітації і на даний момент працює в Жовтневому райвійськкоматі.

Розкажіть про себе: де народилися, де навчалися, ваша родина, чим любите займатися у вільний час.

Народився 5 січня 1993 року, до 5 класу навчався у Воровській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, потім сім’я переїхала до міста. Мама працює на ДП НВКГ "Зоря-Машпроект", батько – начальник охоронної фірми. Після школи закінчив залізничний технікум, зараз отримую вищу освіту: навчаюся в аграрній академії, перейшов на четвертий курс, за спеціальністю інженер механізації та енергетики. Прийшов з армії, півроку, так би мовити, «погуляв» і знову 26 березня 2014 року пішов добровольцем до армії. Люблю спорт, завжди віддавав йому значну частину свого вільного часу.

Можете розповісти про своє перебування в зоні АТО? Яким був звичайний день бійця української армії? Що можете сказати про своїх командирів. Хто викликав особливу симпатію, з ким потоваришували.

Служив у 79-й бригаді, в артилерійському дивізіоні. Я був командиром відділення зв’язку. Звичайний день – стріляв, копав окопи, виконував роботу зв’язківця. Хлопці хороші, командири чудові. Один з них Приходченко Андрій Володимирович, командир артилерійського дивізіону, теперішній військовий комісар. Це – надійна людина. Знаючи і поважаючи його, рівняючись на нього, я пішов добровольцем. Командир батареї - Лимар Сергій Володимирович. Вони доглядали за пораненими хлопцями як за своїми рідними, відчуваючи відповідальність і велике співчуття. Багато було у мене товаришів по службі. Троє з них загинули. У ніч з 10 на 11 липня артдивізіон, в якому я служив, потрапив під вогневий наліт, коли батарея міняла місце дислокації. Я отримав численні осколкові поранення, з тіла лікарі вилучили 1,5 кг осколків. Мені відірвало ногу, поранило руку, шию, спину. Три тижні пролежав в реанімації, три місяці – в хірургії. Люди допомогли коштами: зробили протез. Зараз їжджу на машині, займаюся спортом, є кохана дівчина, робота – життя налаштовується. Інвалідом я себе не відчуваю, бо сьогодні моє життя більш наповнене, ніж колись. І, головне, я зробив свою частку роботи, яка випала на мою долю, не відсиджувався в теплому місці і не перекладав відповідальність ні на кого.

Що переживає людина, вирвана з мирного життя, яка опинилася в зоні АТО? Як швидко вона звикає до нового ритму життя, і чи можна до нього звикнути?

Для мене не було різкого переходу від одного способу життя до іншого. Я спортсмен, 10 років займався тхеквандо. Це - бойове мистецтво, національний вид спорту в Кореї. Ця дисципліна за допомогою тренування тіла і душі прищеплює людині фізичні і бойові навички. Мабуть тому призвичаєний постійно чекати на небезпеку та загрозу. Особливої напруги моє нове буття не викликало, призвичаївся швидко. Як людину, яка вплинула на моє формування як особистості і чоловіка, хочу згадати Хозяєнова Григорія Борисовича, президента Миколаївської федерації тхеквандо. Він навчив мене навичкам самозахисту, реально оцінювати свої можливості та чинити опір життєвим негараздам.

Наскільки військова служба змінила вас як людину?

Напевно, життя і час нас усіх змінює. На багато речей тепер заплющую очі, вони здаються не вартими уваги і витрати душевних сил. Став більш терплячим до ситуацій і проблем, але, мабуть, вимогливішим до людей. Мені здається, що тепер я маю на це право. Але агресії, ненависті до окремих представників людського загалу не маю. Якесь філософське бачення світу додалося до мого світогляду. Я став спокійніше сприймати різні прояви життя. На дрібниці не реагую, і велика кількість проблем, мабуть, правильніше сказати, проблемок, вирішуються без мого втручання. Тепер я розумію, що такого що дійсно заслуговує на «нерви» не так багато в житті.

Чи є у вас відчуття виконаного перед країною і співгромадянами обов’язку?

Не знаю, як щодо почуття виконаного обов’язку, але щодо того, що я не відношуся до категорії хлопців, які ховаються від повісток, тікають городами від представників військкомату, ухиляються від розмов по телефону, що я можу дивитися прямо у вічі всім оточуючим, спокійно ходити по вулицях, відчувати себе дорослим і зрілим в плані громадянської позиції – це так. Знаю, що я - не боягуз. На багато що сформувалася своя власна думка, право на яку я виборов сам для себе своїми вчинками.

Сидіти вдома і чекати, коли це скінчиться – для мене не варіант. Якщо ти людина, яка себе поважає – ти станеш на захист своєї країни. Говорити, що країна мені нічого не дала, це не правильно: ти тут живеш, у тебе будинок, машина, робота, рідні люди, кінець кінцем. І це теж частина твоєї країни. У людей ситуації різні: хворі батьки, годувальник сім’ї, не приходила повістка тощо. Я не хочу судити, але залишаю за собою право з людиною не спілкуватися, не допускати когось в коло своїх друзів чи знайомих.

Хто надавав підтримку після повернення з зони військових дій?

Небайдужих людей дуже багато. Зібрали велику суму на протезування. Протез дуже високої якості. Дехто навіть питає в мене, яку ногу ти втратив. Так що в людське добро я вірю понад усе. Окремо хочу подякувати Случич Ніні Миколаївні, директору Воровської школи, яка їздила до обласної ради і вирішила питання мого навчання в бюджетній групі аграрного університету. Грейгівський сільський голова Швець Анатолій Григорович очолив ініціативну групу, яка збирала кошти на протез і на лікування. Лікувався і в Києві, і в Вінниці, і в Німеччині. Жителям чотирьох сіл Грейгівської сільської ради, які взяли учать в кампанії зі збору коштів, та всім іншим, хто допомагав мені, щиро дякую і доземно вклоняюся.

Що для Вас в житті має найбільшу цінність?

Саме життя – це найбільша цінність. Час перебування в АТО підтвердив це однозначно. Ціную життя у всіх його проявах, і це головний урок, який я виніс з АТО.

За які якості характеру можете себе поважати, а які б хотіли викорінити?

Я вважаю себе спокійною адекватною людиною. Влаштовую себе таким, який є.

Найгостріші моменти щастя у вашому житті.

Коли біля мене на відстані 2-х метрів впав снаряд і не вибухнув – це було щастя, настільки повне і відчутне, що, мабуть, цього не забуду ніколи.

У Вас є можливість звернутись до молоді, жовтневців, читачів газети, зі сторінок газети…

Я хотів би порадити молодим хлопцям, чоловікам не ухилятися від мобілізації, бо це тягне за собою кримінальну відповідальність. Знаю, що двом хлопцям з Калинівки і Засілля, вже винесено вирок – 3 роки ув’язнення. І, навіть не зважаючи на моральний аспект, прирікати себе на життя в місцях позбавлення волі, викинути 3 роки з життя – хіба це правильний вибір? Не стійте на узбіччі життя, будьте його свідомими учасниками. Головне, що хочу сказати, в житті і на війні треба не втрачати людської гідності. А які життєві цінності є для вас істинними - вирішувати вам.

Спілкувалася Тетяна Новосьолова

Інформація та фотоматеріали редакція районної газети "Вісник Жовтневщини"