Почути тінь. Як дії НБУ стимулюють чорний ринок валюти

Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Це новітнє російське прислів’я занадто часто справджується в Україні. Особливо коли йдеться про реформи, які проводять хоч і за найкращими світовими зразками, але без урахування внутрішньої специфіки.

Яскравим прикладом виступають деякі перетворення, котрі проводить Національний банк України. Більшість адекватних економістів, зокрема й іноземних, погодяться, що дії регулятора загалом потрібні, правильні й що він в авангарді реформаторів серед органів влади. Але при цьому часто НБУ працює грубо, що призводить до великих суспільних утрат, створюючи міцний ґрунт для небезуспішної спекуляції тих, хто прагне політичних дивідендів.

Наміри проти реальності

Нещодавно Нацбанк оголосив про поступовий перехід до режиму інфляційного таргетування. Тепер регулятор у своїй грошово-кредитній політиці орієнтуватиметься не на валютний курс, який намагався б утримати на певному незмінному рівні, а на певний показник інфляції — 5% у тривалому періоді — й робитиме все для того, аби щорічне зростання рівня цін не надто від нього відхилялося. Що це означає? Головне, що зміниться: економіка більше не накопичуватиме протягом років дисбаланси (після цього ставалися чергові обвали — валютного курсу, банківського сектору, ВВП — з усіма наслідками для життя українців). Відтепер вона щодня нівелюватиме згадані перекоси за допомогою низки «амортизаторів», основним із яких буде гнучкий валютний курс. А Нацбанк намагатиметься згладжувати шоки таким чином, щоб у середньому за рік інфляція була досить низькою і не так сильно била по кишенях українців. Здавалось би, хороша й потрібна реформа. Якби не кілька «але».

Для запровадження інфляційного таргетування потрібно відмовитися від фіксованого валютного курсу й перейти до гнучкого. НБУ це поступово робить. Але тут виникають дві проблеми.

По-перше, тіньова економіка перестає працювати в гривні (раніше, за часів курсової стабільності, робота в національній грошовій одиниці була доволі поширена серед тіньовиків), позаяк валютні коливання з високою амплітудою призводять до нікому не потрібних утрат. Відбувається поступова доларизація тіні, а Нацбанк як емітент гривні втрачає і без того незначний влив на тіньовий сектор економіки. Оскільки тінь в Україні досить масштабна й існує надалі, вона формує тенденції та очікування, які мають суттєвий вплив — тепер фактично неконтрольований — на ключові макроекономічні показники, особливо інфляцію, яку таргетуватиме НБУ, та валютний курс, від якого суттєво залежить рівень цін за нинішньої структури економіки. Отже, досягненню Нацбанком інфляційних цілей перешкоджатимуть не лише зовнішні економічні шоки, які тепер амортизує валютний курс, а й внутрішні, ті, які походять із тіньового сектору і є малоконтрольованими. Чи буде в такому разі політика регулятора ефективною, запитання риторичне.

По-друге, оскільки в Україні тіньовий сектор дуже великий за обсягами (за деякими оцінками, близько половини ВВП) і є суспільною нормою, то багато підприємств працює на межі. Коли 2009 року реальний ВВП країни впав на 14,8%, деякі економісти зауважили, що від третини до половини цієї цифри, тобто 5–7% офіційного ВВП, просто перейшло в тінь. Нині ситуація подібна. Підприємці, які працюють відкрито, відповідно до законодавства, повинні вести розрахунки у гривні. Але якщо робота в національній валюті призводить до збитків, то вони перемістяться в тінь і почнуть розраховуватись у доларі, щоб вижити. За 2014–2015 роки реальний внутрішній продукт скоротився на 15,8%. Яка частина цього скорочення — переведення в тінь, масштаби котрої, поза сумнівом, зросли?

Відпустивши гривню у вільне плавання для переходу до інфляційного таргетування, НБУ був змушений ввести низку обмежень на валютному ринку, щоб не допустити занадто різкого обвалу курсу. У нашій економічній системі адміністративні обмеження — єдиний дієвий механізм утримання гривні від різкого знецінення у кризових умовах (можна тільки здогадуватися, яким був би курс долара, якби НБУ не ввів жодного). Але, враховуючи реалії тіньового сектору, цей нібито потрібний крок нині вилізає боком.

Чорна валюта

Нацбанк радо рапортує про те, що багаторічний відплив готівкової валюти з фінустанов перетворився на приплив (див. «Гримаси валютного ринку»). Але ж ці дані не мають нічого спільного з реальною ринковою ситуацією. Після того як у вересні 2014 року НБУ обмежив 3 тис. грн обсяг готівкової валюти, яку комерційний банк може в межах одного операційного дня продавати одній особі, не минуло й кількох діб, як сформувався її повноцінний чорний ринок у національному масштабі. Логіка проста: обмеження НБУ не усунуло потреби тіньового сектору економіки в іноземній валюті, тож останній вийшов у її пошуках на чорний ринок, фактично сформувавши його своїм попитом.

Уже в листопаді того самого року обсяг купівлі населенням готівкової валюти в банках зменшився втричі: від майже $600 млн до менш ніж $200 млн. І це не стало межею: в перші місяці 2016-го він уже перебуває на рівні $39 млн за місяць. Якщо вірити офіційним цифрам, то, здавалося б, усе гаразд: купівля населенням валюти падає, відтак тиск на платіжний баланс та на курс гривні послаблюється. Але ж ці суми просто вийшли з офіційної статистики й перемандрували на чорний ринок. Виміряти це неможливо, але судіть самі: 2015 року імпорт товарів та послуг до України в грошовому вимірі знизився на 33%, номінальний ВВП (орієнтир рівня доходів) у доларовому еквіваленті втратив 32%. При цьому середньорічний обсяг купівлі населенням готівкової валюти в банках обвалився на 91% (див. «Гримаси валютного ринку»). Невже хтось думає, що тіньовий сектор економіки, у якого зараз зросла мотивація працювати в іноземній валюті, зазнав таких втрат доходів? До того ж Тиждень не раз розповідав про розквіт контрабанди, який стався нещодавно.

Очевидно, це втрати не тіньового сегмента економіки, а офіційної статистики. Ідеться про $250–300 млн за місяць, якщо орієнтуватися на показники валютного ринку 2014 року й брати до уваги зменшення ділової активності у 2015-му, а це вп’ятеро більше, ніж нинішні офіційні цифри. Якщо враховувати обороти ринку до 2013 року включно, то падіння буде в рази більшим, але тоді на ньому діяли кардинально інші схеми, тож порівняння недоречне. Імовірно, це той порядок сум, які тепер щомісяця проходять через чорний ринок готівкової валюти. НБУ на них жодним чином не впливає, щó може датися взнаки під час проведення політики інфляційного таргетування та й узагалі в підтриманні макроекономічної стабілізації (про механізми треба говорити окремо).

Зрозуміло, що такі обсяги валюти мали якось з’явитися на чорному ринку. Попервах був справжній дефіцит іноземних грошей. Протягом кількох місяців, поки чорний ринок іще не встиг міцно стати на ноги, біля банківських кас щодня вишиковувалася черга охочих заробити кількадесят гривень, купивши на себе сотню доларів і тут-таки продавши її міняйлові, який чекав на вулиці й давав людям нагоду «заробити».

Згодом чорний ринок почав конкурувати з офіційним і пропонувати вищу ціну: вартість долара на ньому була в середньому на 5–10% вищою, ніж у банках, а в окремі дні досягала 20% і вище. Наслідок — більшість людей, які раніше здавали валюту в фінустановах, перейшли на тіньові послуги. Офіційна статистика підтверджує: середні обсяги продажу населенням готівкової валюти банкам торік не перевищували $200 млн, що понад удвічі менше, ніж у 2014-му. До цього слід додати валюту з вилучених депозитів (залишки валютних вкладів знижуються дотепер). Відтак нині іноземних грошей для забезпечення потреб чорного ринку уже не бракує.

Отже, потоки валюти на вході в чорний ринок і на виході звідти більш-менш зрівноважилися. Він відбувся, став зрілим і зажив власним життям. Про потужність цього ринку свідчить факт, що торік у лютому — березні, коли гривня котилась у прірву, саме на ньому нафтотрейдери знаходили обсяги валюти, необхідні їм для імпорту пального. Порядок масштабів ринку імпортного пального в Україні відомий. Якщо нафтотрейдери могли задовольнити на чорному ринку власний попит на валюту, то можна собі уявити, які обсяги на ньому обертаються.

Але це не все. Чорний ринок не лише перекачує сотні мільйонів доларів щомісяця. Виявляється, він є ще й вигідним видом бізнесу. Про це можна судити з того, скільки в Україні намножилося валютообмінників, тіньових і не дуже. Принаймні в Києві на кожен старий з’явився один чи навіть два нові. Є випадки, коли пункт обміну зайняв приміщення, де раніше працювало ціле відділення одного зі збанкрутілих банків. Мабуть, не варто пояснювати, звідки та точка бере гроші на оплату бодай оренди (і це за невеликої маржі — різниці між курсами на купівлю та продаж). Можна з високою імовірністю припустити, що бурхливий розвиток нової «галузі» економіки не залишив байдужими тих, хто звик і вміє «кришувати» будь-які тіньові види бізнесу, і створив для них нездоланну спокусу «допомогти» новоявленим підприємцям. Звідси додаткові фактори тінізації, корупції тощо. Чи про них мріяв Нацбанк, коли змінював принципи і робив їх прозорими?

Нині чорний ринок перейшов у нову фазу розвитку. Він став настільки самодостатнім, що впритул наблизив рівень цін попиту й пропозиції до банківських. Можливо, міняйли очікують на певне зниження курсу долара, тому приблизно від середи­ни лютого різниця між їхніми цінами та офіційними не перевищує кількадесяти копійок. Але сумнівно, щоб вони відреагували на те, що НБУ підняв для банків ліміт продажу валюти одній особі за один день від 3 тис. грн до 6 тис. грн. Цей захід матиме дуже обмежений вплив, адже більшу частину готівкового обороту валюти в країні міняйли перебрали на себе. І це зовсім не 50% усього обігу, як оцінюють деякі експерти, а помітно більше. Клієнтура сформована, поки що вона не має економічних передумов виходити з тіні на світло.

Функціонування готівкового валютного ринку протягом останніх півтора року показує, як добрі наміри, до котрих, безумовно, належить запровадження інфляційного таргетування в Україні, зіштовхуючись із нашими реаліями, формують такий ланцюжок дій і подій, що врешті-решт вистеляє цими-таки намірами дорогу в пекло. У кращому разі шлях у нікуди, подалі від справжнього розвитку економіки й подолання проблем країни.

Фундамент української тіні

У цьому контексті для держави вкрай важливо прислухатися до тіньового сектору й намагатися зрозуміти, чому так відбувається і що можна вдія­­ти, щоб легше й краще жилося всім. Наші органи влади зберігають радянську традицію трактувати як злочинця кожного, хто робить щось усупереч державі, з єдиною лише різницею: в часи Союзу за переступ садили, а тепер вимагають хабара. Такий підхід можна вбачити й у діях нинішнього керівництва ДФСУ та інших чиновників. А він геть неправильний, контрпродуктивний та антиреформаторський. Особливо коли врахувати причини існування тіньової економіки в Україні. А їх лишень дві, принаймні ключових.

Перша — недовіра до влади. Протягом десятиліть, якщо не століть, українці вважали її (яка була в той чи той історичний момент) чужою, а часто ворожою. За часів незалежності ця обставина підсилилася фактом, що держава дуже неякісно виконувала свої функції, а гроші платників податків зникали в загальновідомих напрямках. Як за таких обставин українець може вийти з тіні й почати добровільно сплачувати податки? Навіщо йому це? На жаль, таке ставлення до держави та влади вкорінене. І, потрібно зауважити, влада (теперішня також!) не робить нічого, аби його змінити.

Щоб певна, уявна, яка, можливо, колись стане реальною, влада перетворилася на свою для українців і відновила їхню довіру до себе й до держінституцій загалом, потрібно побороти корупцію (щоб контакти громадян із держорганами не закінчувалися лише хабарами), почати робити щось для громадян (дороги, ефективні освіта й медицина тощо, дієві реформи) і на їхню вимогу (наприклад, карати винних у злочинах). Людина має заслужити довіру вчинками. Те саме стосується й держави, від якої сьогодні дуже важко дочекатися справжніх учинків у названих напрямах. Власне, їх і не буде, поки приватні інтереси превалюють у політиці, як і довіри населення до держави.

Друга причина, можливо, вагоміша, ніж перша. Ідеться про низькі ефективність і структурну якість підприємництва в Україні. За даними Держстату, у 2014 році із майже 1,6 млн зареєстрованих фізичних осіб-підприємців 56% працювало в торгівлі (ремонті). Люди хотіли стати інженерами, а займаються торгівлею на базарі від безвиході, а не від хорошого життя. І працюють у тіні й не платять податків не від скупості, а тому що інакше не виживуть: фізично, не в бізнесовій площині. Займаючись підприємництвом в інших (окрім торгівлі) галузях, вони не мають достатньо досвіду, фахових знань та управлінських навичок, щоб забезпечити таку ефективність бізнесу, яка давала б змогу працювати прозоро (мається на увазі в загальному, що, однак, не виключає яскравих винятків). До того ж усюди треба платити хабарі…

У таких умовах багато реформаторських ініціатив уряду просто не діють (наприклад, навіть після зниження ЄСВ ті, хто не платив заробітки прозоро, бо не мав із чого, їх і не платять), ба навіть сприймаються в середовищі підприємців як відвертий «наїзд» і спроба держави залізти в їхні без того неглибокі кишені. Ось чому малі та середні бізнесмени стали соціально-економічною базою обох революцій та ініціаторами податкового Майдану за часів Януковича. Вони просто болісно реагували на утиски держави, а відступати їм нікуди, бо альтернативи немає.

Економічні переслідування не лише не усувають цієї проблеми, а й загострюють її, що врешті-решт призводить до неконтрольованих наслідків. Долати її потрібно зовсім по-іншому. У кращому разі в країні повинна з’явитися культивація підприємництва на державному рівні: від освіти, починаючи зі школи й закінчуючи курсами ефективного управління, до сприяння заснуванню та веденню бізнесу за допомогою цільових державних програм (але в будь-якому разі без видачі грошей, інакше матимемо нове джерело корупції) та створення підприємницьких платформ, на яких відкрити власну справу значно легше. У гіршому разі держава просто повинна сприяти створенню робочих місць. Бо тоді українці отримають альтернативу — робоче місце з нормальною оплатою і не чіплятимуться зубами за підприємницьку діяльність, яка є низькопродуктивною. Люди повинні мати вибір, бо, коли його немає, вони орієнтовані на виживання, а не на розвиток. У таких умовах держава перетворюється на опонента, а її трансформаційні ініціативи сприймаються вороже.

Поки влада не знайде інструментів, які усунуть обидві названі причини, доти підприємці, в більшості маючи низьку продуктивність праці й нульовий рівень довіри до держави, фізично та психологічно не зможуть працювати прозоро. Масштаб тіньового сектору буде величезний. У такому разі реформування економіки скидатиметься на спроби перевернути верхівку айсберга: тільки-но за неї вхопишся й почнеш нахиляти у воду, як відразу з глибини виринуть приховані 90% об’єму й, роблячи завдання непосильним, власною вагою відновлять початкову позицію.

Наслідки цього насправді плачевні. Реформи хоч і тривають, але неврахування внутрішньої специфіки під час їх проведення робить результат значно гіршим, ніж очікувалось, а ефективність ужитих заходів досягається далеко за межами запланованих графіків. При цьому всьому явна більшість проведених перетворень має спільний побічний наслідок — різке зростання соціального невдоволення, на якому вміло спекулюють політики-популісти. Щоб такого не було, істинні реформатори повинні глибше вивчати внутрішню специфіку і, здійснюючи перетворення, враховувати її. Тоді популісти не матимуть жодного шансу, а населення загалом підтримає зміни, адже побачить реальний результат, а не тільки власне терпіння.

Любомир Шавалюк, Тиждень.ua