Антон Дубішин, волонтер на інвалідному візку: Ніки Вуйчичі чи Стіви Хокінги є в країні, потрібно відкрити очі й почати їх бачити

30-річний киянин Антон Дубішин має важку форму інвалідності, яка знерухомила його тіло.

В нього працює лише вказівний палець на лівій руці й голова. Та це не заважає йому активно займатися громадською та волонтерською діяльністю, писати та видавати книги.

Антон Дубішин розповів "Українській правді. Життя", як йому вдалося перетворити обмеження в силу, що змінює життя людей.

"Дякую, що наді мною не було гіперопіки"

Антон народився здоровою дитиною. Перший крок зробив у 9 місяців.

А потім, як відрізало – зіпнутися на ноги малюку не вдавалося. Коли мама повезла його до лікарів, то почула невтішний діагноз: "Спинна м’язова атрофія Вердніга-Гофмана – спадкове захворювання нервової системи, що призводить до атрофії м`язів тіла.

Ваша дитина буде інвалідом. Краще здайте хлопчика в інтернат і народіть собі здорову дитину".

Та маму Наталю це не злякало. Навіть тоді, коли 5-річному Антону поставили новий "діагноз" – дебільність, вона вірила в те, що в її сина особлива місія в цьому світі.

Антон жартує, що він, як той баранячий ріг – скручений так сильно, що ніхто й не розігне.

У побуті практично все допомагає робити мама – переодягає, годує, миє. Вона його "ноги" й "руки". Та це не заважає Антону буди таким активним, що не кожному ходячому до снаги.

"Я ріс дуже самостійною дитиною. Мама зовсім зі мною не сиділа, за що я їй безмежно вдячний, – розповідає хлопець.

Вона то була на роботі – працювала прибиральницею, то бігала у справах.

В квартирі майже завжди була бабуся. Та вона займалася справами на кухні.

Розумієте, коли в сім’ї з’являється особлива дитина, батьки починають сильно нею опікуються й не привчають до самостійного життя.

Я ж спокійнісінько можу 5-7 годин сам залишатися вдома. В моїй кімнаті все на пульті – телевізор, світло, музичний центр. Ввімкнути чи вимкнути їх – жодних проблем".

"Я сам обрав першу вчительку"

У 8 років Антон став учнем школи для дітей із фізичними та розумовими вадами "Надія".

На той час це був єдиний начальний заклад в столиці, вихованці якого могли навчатися як у школі, так і вдома.

"Я сам обрав першу вчительку, – згадує Антон.

Спочатку до мене прийшла жінка передпенсійного віку. Я її забракував. З другою було те саме.

Та коли прийшла Наталія Андріївна, майже одразу ж з університетської лави, я зрозумів, вона хороша вчителька. Найбільше любив читати, і сьогодні не можу жити без книги".

Після школи Антон вирішив не продовжувати навчання.

"Навіщо отримувати диплом та спати з ним під подушкою, якщо в нашій країні інвалідів першої групи А не працевлаштовують?" – таким був аргумент.

Та з часом Антон змінив думку й сьогодні є студентом другого курсу університету "Україна", спеціальність "Соціальна робота".

"Таких як ти потрібно тримати вдома під замком"

Пересувається Антон на спеціальному інвалідному візочку "Мальвіна", що нагадує дитячий, але трохи більшого розміру.

Кермує візочком мама Наталя – тендітна жінка зростом 145 см.

Антон згадує ситуацію, що трапилася понад 10 років та зіграла визначальну роль у його житті.  

"В 2008 році ми пішли з мамою в "Сільпо", що поряд з будинком. На дорозі стояли п`ятеро молодиків у нетверезому стані. Мама попросила дозволу проїхати. Нам відповіли, що таких людей як я потрібно тримати вдома під замком.

І тоді мене прорвало на вірші. Пишу на різні теми: про особливих людей, депутатів, Україну, волонтерство, природу, загадки, байки, дитячі вірші. Навіть для весіль замовляли.

В моєму обмеженні немає обмежень. Буває лежу вночі й дивлюся в небо, внизу лазять місцеві гопники. Бац, в голові народилося кілька рядків. О, буде вірш!

Вранці встав, попив кави й почав писати. Буває за годину можу написати вірш, інколи – кілька віршів за день", – описує творчий процес Антон Дубішин.

Він уже видав три збірки поезій: "Ми – не такі", "Світ та я", "Творіння Господа – людина".

Цікавлюся, чи не пропонували видавництва надрукувати їх безкоштовно, як соціальний проєкт.

"А навіщо? – дивується Антон. – Я завжди за все плачу. Так і потрібно. Ти ж не приходиш до магазину й не береш продукти безкоштовно".

Хлопець заощадив з пенсії й видав першу збірку. Продав її й на виручені кошти видав другу. Продав другу – видав третю.

"До прикладу, за кольорову збірку "Творіння Господа – людина", 1000 екземплярів, заплатив 40 тис. грн.

Продавав її по 100 грн. Загалом виручив 100 тис. грн. Мій заробіток – 60 тис. грн. Я у виграші. Бізнесмен", – сміється поет.

Наприкінці липня він написав у своєму Facebook: "Розповім вам про те, як вирішую питання виходу моєї книги.

Спочатку потрібно було поїхати до видавництва. Мене відвіз на машині знайомий Геннадій. А їхати довелося в спеку, крізь київські затори від Райдужного до Петропавлівської Борщагівки. Назад – в об'їзд Києва та заторів.

Щоб домовитися і побачити UrbanSpace 500 – місце, де проходитиме презентація, довелося спускатися непристосованим підземним переходом.

На зупинці сідали на 30 тролейбус, щоб доїхати до метро "Почайна". Там немає пандусів, тож мене зносили по сходах, а на Хрещатику підіймали.

Я не маю PR-менеджера, секретаря, дяді чи тьоті, які б за мене все зробили. Друк книги оплачую я. З місцем проведення домовляюсь я. Все роблю сам. Тож маю надію 5 вересня побачити на презентації вас, а не порожні місця".

Так він розповів про те, як йшла підготовка до випуску та презентації його автобіографічної повісті "Особливе одкровення", яку Антона вмовили написати люди, що допомагають йому в громадській та волонтерській діяльності.  

"Книга вийшла чималенька – на 279 сторінок з фото. В ній два розділи.

Перший – "Особливе життя" на 14 глав. У кожній, окрім історій з мого життя, по 20 фотографій.

Другий розділ – "Особливі роздуми". Це на посидіти й подумати", – анонсує автор.

Книга буде трьома мовами: українською, англійською та арабською.

"Ви дивуєтеся, чому вирішив перекласти книгу арабською? Поясню. Взимку 2017-го до мене завітала пані Олена. Вона українка, та живе в ОАЕ. Ми поспілкувалися.

Я запитав, чи знає мусульман в Україні. Вона познайомила мене з Таріком Сарханом, який працює бібліотекарем, паралельно навчаючи людей арабської та популяризуючи арабську культуру й іслам.

Якось Тарік запропонував організувати зустріч в Ісламському культурному центрі. Я погодився. Побував на першому поверсі мечеті. Потім на п`ятому поверсі поспілкувався з прихожанами. Познайомився з головним муфтієм Саїдом Ізмайловим. Тепер ми з ними приятелюємо.

Мама навіть іноді по суботах їздить допомагати мусульманам годувати на залізничному вокзалі безхатченків.

Мені цікаво все. Читав Біблію, Тору й Коран. До церкви не ходжу, та в Бога вірю.

Гадаєте, чому в мене все виходить? Бо маю підтримку від Нього".

"Хочеш щось добре зробити, зроби це сам"

Зустріч із молодиками в 2008 році спонукала Антона не лише писати вірші, але й допомагати іншим.

Разом з мамою він почав брати участь в різноманітних благодійних заходах, аукціонах, де продавав вишиті стрічкою роботи, а виручені кошти віддавав на потреби дітей-сиріт.

Потім почав влаштовувати екскурсії для людей з інвалідністю.

"Я шукаю в інтернеті цікаве місце для відвідин, пишу в Facebook пост про заплановану екскурсію, прошу людей підтримати ініціативу. Й вони надсилають кошти", – розповідає хлопець.

На отримані гроші Антон замовляє у "Київпастрансі" автобус із низьким підйомом, щоб могли заїхати люди на візках.

В його особливій команді (так Антон називає друзів з інвалідністю) є не лише люди на візочках, але й на милицях, ходунках, незрячі, люди з аутизмом тощо.

"Ми багато де побували: на Лютізькому плацдармі в Музеї визволення Києва, на козиній фермі "Зінка", в музеї "Київська Русь", в храмі Пантелеймона в Феофанії.

Іноді відвідуємо нічний клуб "Карібіан", де гуляємо, їмо, дивимося концерти. Охорона допомагає висадитися з автобуса, піднятися на другий поверх, якщо там проходять концерти.

Все безкоштовно. У меня все схвачено, – жартує Антон, ламаючи усі стереотипи щодо людей з інвалідністю.

Трохи більш 2 років тому я заснував громадську організацію "Особлива команда". Не без допомоги добрих людей, звісно". 

"Особливі для особливих"

Коли почалася війна на Сході України, Антону дуже хотілося потрапити на фронт, але це нереально.

Не зміг залишатися осторонь, тож через Facebook списався із волонтеркою і запитав, що потрібно пораненим бійцям, які знаходяться у київському шпиталі.

"24 жовтня 2014 року ми з мамою вперше відвідали поранених захисників. Ще й пощастило побачити й зробити фото з нині покійним Кузьмою Скрябіним, – згадує Антон.

Тепер ми регулярно відвідуємо шпиталі. Купуємо на гостинці смаколики, або мама разом зі знайомою пече 80 пиріжків з яблуками чи печиво.

На новий рік готуємо подарунки: цукерки, шоколад, я перевдягаюся в Діда Мороза. Все за волонтерські кошти".

Раніше хлопець викладав усі чеки в Facebook, щоб люди бачили, на що пішли їхні кошти.

Та згодом на нього посипався шквал обурень. "Антоне, досить страждати дурнею! Ми тобі віримо", – писали люди.

В 2015 році Антон запропонував своїй особливій команді, де є хлопці й дівчата, що вміють співати, танцювати, читати реп тощо, зробити концерт для воїнів у шпиталі. Назвали його "Особливі для особливих".

"Вони особливі, бо втратили здоров’я, захищають наше життя та спокій на фронті, а ми особливі через свої обмеження, – пояснює Антон.

На першому концерті було 9 учасників. Тепер ми щороку робимо їх для захисників, що лікуються у Київському центральному військовому шпиталі та в Ірпені".

Іноді Антон стоїть в "Сільпо" по 3 години й збирає продукти. Його мама заносить усе це додому.

"Є різний вид людей: одні розуміють й допомагають, інші йдуть на автопілоті та відмахуються, треті починають включати диванних патріотів і казати "зверніться до депутата", – розповідає хлопець.

Зібране відправляють на схід України через "Нову пошту" або волонтерів.

Першу посилку для захисників готували разом із особливою командою. Кожен придбав гостинці щонайменше на 50 грн, й через волонтерів Олега і Тетяну з організації "Допомога армії України в Києві" передали це на фронт.

"Невдовзі командир тих військових приїхав до Києва й заїхав до мене у гості.

Подарував прапор із підписами та побажаннями від захисників. Він тепер висить над моїм ліжком, – всміхається Антон.

Той командир хвилин 15 сидів і дивився на мене, все не міг повірити, що я також волонтер".

"Ми руйнуємо усі обмеження та кордони"

Якось на новорічному святі в КМДА Антон познайомився з Андрієм Володимировичем, засновником реабілітаційного центру для алко- та наркозалежних New Way.

Той запропонував йому поспілкуватися зі своїми підопічними. Антон погодився. Перша зустріч тривала 2,5 години.

"Мені так сподобалося, – згадує із теплою посмішкою Антон. – Я почувався ніби вдома.

Потім разом із особливою командою влаштовували з ними спільний пікнік, де рибалили, грали у волейбол. Ми руйнуємо усі обмеження, показуємо, що немає жодних кордонів".

Якось Антон із особливою командою вирішили поїхати в Національний науково-природничий музей України. Там 4 поверхи. Ліфта й пандусів немає.

Хлопець подзвонив Андрію Володимировичу і сказав, що потрібні хлопці на підмогу.

"Приїздимо, стоять чотири молодика. Автобус зупиняється, і вони починають тягати наші візочки спочатку на четвертий, потім на третій, другий поверхи", – розповідає волонтер.

Їздили з особливими до кінного клубу і знову допомагали залежні.

"Така синергія. Не потрібно думати, якщо людина наркоман чи алкоголік, то на ній можна ставити хрест. Це просто людина, якій потрібно допомагати", – переконує Антон.

Дубішин також допомагає повернутися до нормального життя підліткам, що потрапили до виправних колоній.

На зустрічах з ними каже: хлопці, ви потрібні не лише своїм близьким, рідним, ви потрібні, якщо не суспільству, то таким особливим людям, як ми.

"Мені було б приємно, якби такий собі Паша чи Максим прийшов та сказав до мами: "Пані Наталю, давайте ми візьмем Антона й підемо погуляємо біля озера", – зазначає він.

І мама відпочине та зробить свої справи. Й мені добре – піду погуляю. От вам і толерантність, і ламання усіх бар’єрів. Навіть таким людям слід давати надію…".

"Кожна людина особлива по-своєму"

Добряче відчувши на собі недружність простору до людей з інвалідністю, Антон намагається змінити ситуацію.

"Моя методика проста: роблю фото недружнього простору й починаю довбати всіх, хто може бути дотичним до вирішення ситуації, – каже він.

Бо ж якщо на моєму шляху немає пандуса, доводиться ловити пару ходячих "пандусів", допомагає – люди беруть візок зі мною й несуть. Іноді навіть самі пропонують допомогу".

Хлопець переконаний, що щоб щось змінилося, у відповідних структурах мають сидіти люди, яким болить проблема інклюзії. Потрібно поставити відповідальним того, хто жив поміж таких людей та розуміє проблему зсередини.

"В суспільстві часто не розуміють, що люди з інвалідністю так само можуть їздити з друзями на прогулянки, відпочивати, активно проводити час. Треба це змінювати.

Варто усвідомити, немає здорових та хворих, кожна людина особлива по-своєму", – пояснює Антон та серйозно додає, що хотів би стати мером Києва.

Часто Антон запитує себе, навіщо йому потрібні громадська діяльність, волонтерство, творчість. І відповідь завжди одна: "А хіба краще сидіти вдома?".

Він має три правила:

• Прийми себе таким, як є

• Повір у свої сили

• Суспільство тебе прийме

"Так, у мене важка хвороба, я не можу піти покупатися, сходити до магазину. Та хіба мені залишається сидіти й казати, який я нещасний, всі мені винні й просити пенсію, бо хворий?

Це егоїзм! Коли починаєш так думати, хвороба стає над тобою й душить тебе.

А коли приймаєш себе, то береш гору над хворобою й починаєш хоч щось робити. Навіть маючи один палець, можна змінити весь світ. Навіть сидячи на дивані, можна зробити багато важливих речей", – не втомлюється повторювати Дубішин.

Антон іде життям з девізом "Недосяжних речей немає".

Мріє стати пліч-о-пліч із захисниками на Донбасі й захищати Україну.

А ще про власний будиночок, в якому було б три кімнати, а влітку можна було б вийти у двір, сісти під тінню дерева й насолоджуватися природою.

А поруч буде бігати німецька вівчарка, кане-корсо, лабрадор чи далматинець. "Були б дракони, завів би дракона. У маленької людини мають бути великі речі", – посміхається Антон.

Він так хотів би побувати в Дубаї у найбільшому в світі акваріумі, де плавають скати, восьминоги та кити. Побачити піраміди, Сфінкса в Єгипті. Відвідати Британію, помилуватися сакурами в Японії.

"Мене люблять порівнювати з Ніком Вуйчичем, – зазначає Антон.

На що я кажу: "Люди, ви порівнюєте непорівнюване!". Якщо подивитися на австралійський менталітет і життя Ніка Вуйчича та на моє, то в нього є гроші, церква, бізнес, а в мене є пенсія, наша Україна й наша влада, яку обирає народ.

Я не маю охорони, грошей, достатку. Досить порівнювати когось із кимось. Тим паче, що ніки вуйчичі чи стіви хокінги є в кожній країні, потрібно просто відкрити очі й почати бачити, що відбувається поруч, а не дивитися, що десь живуть краще".

Тетяна Калашнюк, "Українська правда.Життя"