«Там не буде компромісів», — азербайджанці та вірмени України про війну в Нагірному Карабасі

Нові домовленості, покликані припинити вогонь в самопроголошеній республіці Нагірний Карабах досягли в Москві, про це заявив глава МЗС Росії Сергій Лавров. Тож, 10 жовтня домовленості набувають чинності. Понад 10 годин голови зовнішньополітичних відомств Росії, Вірменії та Азербайджану домовлялися про можливість припинити розмову зброєю. Однак нині жодна із сторін так офіційно і не оголосила про режим тиші. За кілька годин до того, як припинення вогню мало набути чинності, обидві сторони звинуватили один одного у нових атаках.

Чи можливо вирішити конфлікт між Азербайджаном та Вірменією, який триває уже три десятки років? І чи нема ризиків, що окрім бойових дій, конфлікт перекинеться далеко за межі обох країн? Радіо Свобода поспілкувалося із азербайджанцями та вірменами, які проживають в Україні й розпитало про їхню позицію щодо нової фази конфлікту в самопроголошеній республіці Нагірний Карабах.

Буде війна?

Український художник вірменського походження Борис Єґіазарян безумовно засмучений подіями, які відбуваються у Вірменії. Каже, що якщо була би можливість нині бути там — він би обов’язково там був, адже, каже, що так би зробили усі вірмени у світі. Та єдиновірний шлях, на його думку — стіл переговорів.

«Звичайно, єдиний вихід — це припинення вогню. І перемовини. Звичайно, вірмени та азербайджанці — сусідні народи. Нікуди не дінуться одне від одного. Звичайно, кінцевий варіант для вірмен, для азербайджанців, — це певні компроміси й дотримання мирного співіснування.

Там 150 тисяч людей (населення, — ред.), двадцятитисячна армія. Але Карабах — це воєнізована держава. Їм нема куди йти. Хто міг — за ці роки з Карабаху виїхали. Зокрема, і Україна прийняла багатьох біженців. Але там залишилися ті люди, для яких життя — там. Можна «карабахців» звідти витіснити. Тільки при мовчазній світовій згоді.

І якщо вони розбомблять Карабх так, що там не лише живих людей не залишиться, там живого дерева не залишиться. А допоки там буде одне дерево, і один шматок стіни, за який «карабахець» зможе ховатися і воювати — то вони будуть воювати. Їм немає куди йти... Там люди воюють не за території, а за свою землю і за право жити», — каже Єґіазарян.

Художник переконливо просить детально розібратися у ситуації, перш ніж засуджувати ту чи іншу сторону.

https://www.radiosvoboda.org/embed/player/0/308743

Голова Асамблеї національностей України, азербайджанець Ровшан Тагієв нарікає на попередні політичні домовленості, які ось уже третій десяток років не працюють.

«Будь-яка війна — це погано. Війна — це трагедія. Але проблема в тому, що Азербайджан протягом 27-ми років намагається мирним шляхом вирішити це питання. Попри 4 резолюції Ради безпеки (ООН), які, на жаль, не виконуються. Там багато країн входить: Мінська група ОБСЄ, яка була створена у 1992 році. І після підписання у 1994 році Бішкецьких угод (йдеться про протокол, підписаний у Бішкеку 5 травня 1994 року. Згідно з ним сторони домовилися про припинення вогню. Фактичне припинення бойових дій почалося з 12 травня 1994 року, — ред.) пішли по мирному шляху.

Мир можливий. Але для цього потрібна воля вірменського народу і керівництва Вірменії. Утім керівництво Вірменії не конструктивне. Керівництво Вірменії грає націонал-патріотичними почуттями. І ті міфи, які народилися при Вірменії — вони посилаються на якісь двотисячолітні, півторатисячолітні історії, які можуть прописати в будь-який момент. І кажуть, що це колись була вірменська держава. Вони не признають, що за міжнародним правом Карабах є частиною Азербайджану», — розповів Радіо Свобода Ровшан Тагієв.

Окрім того, Тагієв зазначає, що учасники мирних перемовин: Росія, США та Франція, а також Азербайджан та Вірменія — жодним чином не просунулися в своїх домовленостях. А результат кожного зібрання — формальні заяви, на думку Тагієва, «для галочки». Він вважає, що це і є однією з причини відновлення бойових дій на території Азербайджану і самопроголошеної республіки.

https://www.radiosvoboda.org/embed/player/0/308683

Режисер та сценарист неігрового кіно вірменського походження Валерій Балаян не сумнівається, що гаряча фаза бойових дій між Азербайджаном та Вірменію не зовсім діло рук лише двох націй. Напруга у цьому регіоні вигідна щонайменше Росії, каже Балаян.

«Те, що відбувається зараз, як на мене, це моя суб’єктивна точка зору, те саме, як було в той час (початок конфлікту у 1988 році, — ред.). Освічені люди, які розуміють цю проблему, повністю поділяють таку думку, що без таємних домовленостей цей наступ Азербайджана за підтримки Туреччини неможливий у тій зоні, де є прямі інтереси Росії. Росія розглядає Вірменію, та й взагалі Карабах, як зону своїх інтересів. Ви бачите, як Росія боляче реагує на будь-яке міжнародне втручання в зону своїх інтересів: як в Україні, Білорусі, так само і у Вірменії. Вірменія повністю під контролем російського бізнесу.

Це кровопускання, яке відбувається — це конфлікт не лише Туреччини, Азербайджану та Карабаху. Це є продовження абсолютно імперської політики за те, що «васал» щось собі дозволяє», — каже Балаян.

Режисер розповідає, що історія навколо самопроголошеної республіки Нагірний Карабах для нього особиста. В 1992 році внаслідок бойових дій загинула рідна сестра його батька внаслідок попадання у їхнє житло азербайджанської ракети системи залпового вогню БМ-21 «Град». Нині ж внаслідок конфлікту, який набув нового розвитку, двоюрідна сестра Валерія Балаяна, разом із сім’єю, вимушена втекти із Нагірного Карабаху у Єреван, столицю Вірменії.

«То ж щодо вирішення цього конфлікту... Я можу сказати одне. Це не є якийсь унікальний конфлікт. Як на мене, міжнародна спільнота може зробити наступне: відправити миротворчий контингент та розділити ці сторони. В народній дипломатії лише час робить свої справи. Як от, до прикладу, добросусідство із Іраном. Історично це теж були вороги, але нині знайшли спільний знаменник і допомагають одне одному. Тобто мир можливий.

Та все ж я гадаю, що це буде війна до повного знищення. Там не буде компромісів. Знаєте, вірмен — 8 мільйонів. 3 мільйони навколо, ще 8 мільйонів живе у діаспорі. Я гадаю, що усі вірмени приїдуть. І чи вони помруть усі, чи отримають перемогу. Там не буде по іншому. Так воно є. Подобається воно нам, чи ні», — констатує Балаян.

https://www.radiosvoboda.org/embed/player/0/308623

Український доброволець, учасник бойових дій на Донбасі, азербайджанець Відаді Ісрафілов каже, що нова фаза боїв за Нагірдний Карабах очікувана. Рано чи пізно це могло трапитися. Але задається питання — кому це може бути вигідно? В першу чергу, звісно, Азербайджану.

«Це було очікувано. Це була очікувана процедура. Усі запитують, чому саме зараз? Кожного дня столі президента це питання стояло. Не було тиску зі сторони, з тієї ж Туреччини. Це був тиск азербайджанського суспільства на президента для вирішення цього конфлікту. Робочий день президента саме з цього і розпочинався. Це витягувало чимало часу, ресурсів. Чимало грошей з економіки йшло на оборону», — каже Відаді Ісрафілов.

Кому ще вигідно розвивати бойові дії між Азербайджаном? На думку Ісрафілова — однозначно Росії. Чоловік згадує про «Південний газовий коридор». На його думку, інтерес Росії в першу чергу полягає у тому, що нині діючий «Південний газовий коридор» вивів на ринок Європи Азербайджан.

А війна Азербайджана та Вірменії на руку Кремлю, адже все ще в замороженому стані «Північний потік-2», на який Росією витрачено чимало ресурсів і він є альтернативою транспортування природного газу на територію Європи. Ісрафілов зауважує, що за кілька днів після початку нової фази бойових дій між Азербайджаном та Вірменією Данія (яка призупинила будування російського проекту «Північний потік-2») все ж погодила введення експлуатацію транспортної системи.

Так воно чи ні, але Данське енергетичне агентство дійсно 1 жовтня видало дозвіл компанії «Nord Stream 2 AG» на експлуатацію газогону «Північний потік-2» на своєму континентальному шельфі. Щоправда, після відповідних випробувань.

Та поки політики шукають шляхи вирішення конфлікту, у тому числі за столом переговорів, існує ризик, що міжнаціональний конфлікт може вийти за межі території Азербайджану. Проте, як і азербайджанці, так і вірмени закликають до миру. Щонайменше, за межами територій обох країн.

«Ми вважаємо, що за межами зони конфлікту якісь бої вести — це того не варте. За межами Азербайджану такі речі не робляться», — стверджує ветеран бойових дій на сході України, доброволець Відаді Ісрафілов.

Вночі проти 10 жовтня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що Вірменія і Азербайджан за підсумками переговорів в Москві домовилися про тимчасове припинення вогню в зоні конфлікту в самопроголошеній республіці Нагірний Карабах. Згодом країни звинуватили одна одну в порушенні перемир’я, проте формально режим тиші триває.

Нагірний Карабах, а також сім прилеглих районів Азербайджану до відновлення 27 вересня масштабних бойових дій контролювалися етнічними вірменами, які проголосили на території колишньої Нагірно-Карабаської автономної області «Республіку Арцах», яку не визнала жодна країна світу. Азербайджан не має влади приблизно над 20% своєї міжнародно визнаної території.

Конфлікт розпочався ще в останні роки існування Радянського Союзу, коли в населеному переважно етнічними вірменами Нагірному Карабасі відбулися масові мітинги з вимогою передати автономну область зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР. Баку не погодився на це. Після війни 1992–1994 років на території Нагірного Карабаху не залишилося азербайджанців.

Мар’ян Кушнір, Радіо Свобода