«За зачиненими дверима». Як скандал із абортом в інтернаті на Миколаївщині порушив глибші проблеми системи
-
21:13, 12 June, 2021
Березківському інтернату — понад 80 років. У 1930-х сюди привозили дітей, батьків яких репресувала радянська влада. Нині це Березківська загальноосвітня школа-інтернат Кривоозерського району Миколаївської області. Тут живуть понад 100 дітей.
Насправді інтернат розташований навіть не в Берізках, а за межами цього села, просто в чистому полі. До обласного центру — більше 200 кілометрів.
У квітні з’явилась новина про те, що одну з неповнолітніх вихованок цього інтернату нібито змусили зробити аборт. Тоді правоохоронці порушили кримінальну справу, дівчину відправили на реабілітацію, а політики та представники дитячого омбудсмена взяли ситуацію під особистий контроль.
Однак на цьому історія не завершилась. Для багатьох випускників та колишніх працівників інтернату вона стала приводом відкрито розповісти про наболіле.
Ми поїхали на Миколаївщину, аби зрозуміти, що саме могло відбуватися в закладі протягом усього цього часу. Більшість випускниць у розмові з нами порівнювали його з в’язницею: те, що відбувається за зачиненими дверима школи, мало кому відомо, тож навіть відповідним органам важко це контролювати.
«Сидиш у цій клітці, що хочуть — те з тобою і роблять»
«Таке враження, що це в’язниця. Ніби ти вбив людину і відбуваєш покарання. Відчуваєш себе нікчемою. Інтернат ніби за колючим дротом — ти нікуди не вийдеш», — розповідає нам випускниця Березківського інтернату на Миколаївщині Вікторія Євтушенко.
Вона залишила заклад 12 років тому, але ті часи досі згадує з болем.
Вікторія Євтушенко, випускниця Березківського інтернатуВ інтернат її віддала бабуся.
«Мама привезла мене до бабусі й покинула. Але потрібно було навчатися, тому спершу бабуся відправила мене до притулку, а потім — в інтернат», — каже Вікторія.
Там вона провела 6 років — з 4 по 9 клас.
«Ти нікому там не можеш пожалітися. Сидиш у цій клітці, що хочуть — те з тобою і роблять», — пригадує дівчина.
Окрім неї, нам вдалося поспілкуватися і з іншими учнями закладу. Поштовхом для цього стала резонансна історія про аборт іншої вихованки цього інтернату.
«Два тижні пробула в ізоляторі, у неї забрали телефон»
«Її забрали до ізолятору й давали таблетки. Відвезли до лікарні, зробили УЗД, і наша медсестра змусила її випити ще таблетку. Зранку її знову відправили на УЗД, а вона сказала, що більше нічого не робитиме, бо хоче цю дитину залишити. Їй відповіли, що плід уже завмер, і тепер або все гнитиме всередині, або дитина народиться без руки чи без ноги. Вона повірила медсестрі, а виявилося, що її відвезли не просто на УЗІ, а завершити процедуру», — розповідає Аня, інша вихованка інтернату.
За її словами, згоду на переривання вагітності дівчина писала вже після того, як вжила пігулки.
«Два тижні вона пробула в ізоляторі. В неї забрали телефон, планшет — усе. Загнали в глухий кут, позбавили змоги з кимось спілкуватися і зробили аборт», — каже ще одна знайома дівчини.
За словами подруг, матір дівчини п’є, проте інші люди були готові допомогти їй із дитиною. Зокрема, про це заявляла мама хлопця.
Першим повідомив про цю історію представник дитячого омбудсмена Павло Шульга. Він теж каже, що керівництво інтернату, не попередивши Службу у справах дітей, натиснуло на 16-річну вихованку закладу, яка хотіла зберегти дитину.
«Протягом декількох днів вони разом із лікарями давали їй абортивні препарати. Коли я спитав, чому навіть не розглядалося питання щодо збереження життя дитини — відповіді я не почув», — заявив тоді Шульга. Також він додав, що про тиск говорив і психолог, який потім працював з дівчиною.
«Дівчина справді хотіла зберегти дитину — це підтверджують смс-повідомлення, які лишилися в телефонах її подруг. Про те, що її змушують пити пігулки, що вона відмовляється, а потім її ведуть до лікаря. Коли вона під тиском випила перші пігулки, а надалі відмовлялася — лікарі сказали, що дитина все одно вже мертва. Дівчина була заручницею ситуації. Як дитина, підліток, вона не знала, що робити далі, а поруч не знайшлося дорослої людини, яка б заступилася та дала пораду. Були тільки люди, які прагнули приховати цю ситуацію. Авжеж, у закладі під тиском вона написала заяву нібито за власним бажанням», — розповів нам Павло Шульга.
Центр реабілітації, до якого відправили неповнолітню вихованку Березківського інтернату після аборту. Говорити з нами дівчина відмовилась. Лікарі просять не турбувати її
Сама дівчина наразі перебуває в реабілітаційному центрі й розмовляти з нами відмовилась. Директорка цього закладу, Ярослава Мельник, коротко сказала нам: «Уявіть, як вона почувається, коли її постійно запитують, запитують, запитують! Не варто цього робити. Облиште її, щоб вона нормалізувала свій психологічно-емоційний стан і просто жила далі дитячим життям».
Прокурор Первомайської окружної прокуратури Вадим Боровський розповів нам, що було відкрито кримінальне провадження за статтею 137 (неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей).
«Проводиться досудове розслідування, призначено кілька експертиз та службові перевірки щодо законності дій як освітнього закладу, так і медичного», — сказав Боровський.
Прокурор каже, що жодній особі ще не повідомили про підозру й нікого не відсторонили від роботи. Проте, за його словами, для цього поки що просто немає підстав. Також Боровський запевняє, що на слідство ніхто не тисне.
Увагу на цю ситуацію звернула й Тимчасова слідча комісія у справах дітей Верховної Ради.
«Представники нашої ТСК виїхали на місце та провели зустріч з усіма сторонами: і адміністрацією закладу, і представниками прокуратури. Триває слідство, комісія тримає це на контролі», — сказав нам голова ТСК та депутат від «Слуги Народу» Павло Сушко. Втім, деталей він не розголошував, аби не зашкодити слідству.
Зінаїда Халімон, директорка Березківської школи-інтернату
«У нас немає змоги її утримувати»
«Я не тримаюся за посаду. Можливо, я б і сама пішла, але піти — це визнати провину», — каже Зінаїда Халімон. Вона очолює Березківський інтернат уже більше 20 років. Випускники негативно відгукувалися насамперед про неї.
Вона нервово перервала наше спілкування з дітьми на території інтернату та попросила пройти до її кабінету. Там же зібрала з десяток вихователів і запевняла, що не тиснула на дівчину, яка зробила аборт: «Я ні до чого її не примушувала, вона вирішила робити це сама».
Директорка додає, що дівчина дуже просила не розповідати про ситуацію мамі.
Вихователі теж одностайно запевняють, що примусу не було: «Вона приїхала назад того ж дня, коли зробила тест. Але вже дала там згоду і випила першу таблетку».
Окрім того, Зінаїда Халімон каже, що перебування вагітної дівчини в інтернаті було б неможливим:
«У нас немає можливості її утримувати. Вона мала б повернутися до мами, до якої не хотіла. Авжеж, можна було б на три місяці піти в центр матері і дитини, проте що далі? Що б вона робила?».
Халімон стверджує, що конфлікт навколо цієї події нібито провокують люди, які хочуть закрити інтернат. Зокрема, за її словами, у цьому зацікавлений експерт офісу уповноваженого з прав дитини та радник голови Миколаївської облдержадміністрації Павло Шульга, який першим повідомив про ситуацію з абортом.
Територія Березківського інтернату
«Шульга почав переслідувати мене та мій заклад з 2018 року. У нього мешкає одна з наших вихованок, проте її рідні не позбавлені батьківських прав. І, за словами, випускників, вона вже за два місяці до того, як все це сталось (ситуація з абортом — ред.), почала підмовляти учнів зробити на території бунт: мовляв, допоможіть мені закрити інтернат», — поскаржилася нам директорка, однак подробиці свого нібито конфлікту з Шульгою не розповіла.
Сам Шульга каже, що це не є правдою.
«Жодного конфлікту з цією людиною я не мав. У 2018 році я був головою громадської організації: ми шукали потенційних батьків-вихователів для створення будинків сімейного типу. Також я відвідував інтернати задля впровадження національної програми наставництва для дітей-сиріт. У цьому закладі не було жодних конфліктів з директором чи ще з кимось із працівників», — сказав нам Павло Шульга.
Він є експертом офісу уповноваженого з прав дитини, а також очолює громадську організацію «Світанок мрій», яка допомагає сиротам та випускникам інтернатів. Окрім того, Шульга керує дитячим будинком сімейного типу — має вісім дітей, з них семеро названих. У 2019 році був кандидатом на посаду заступника голови Миколаївської облдержадміністрації.
Коментаря на камеру від керівництва інтернату ми не отримали. Зінаїда Халімон запевняє, що після завершення розслідування сама збиратиме журналістів, а зараз не хоче нашкодити.
Втім, під час нашої розмови вона підтвердила, що в інтернаті й раніше траплялися вагітності:
«Була дівчина, яка завагітніла не в нас, а вдома. У неї був повнолітній чоловік, там сім’я, дитинка росте. Батьки їй допомагали. Навчалася вона дистанційно, індивідуально. Вони розписалися, батьки придбали будинок».
«Аборти там були як ”доброго дня”»
«Я теж завагітніла перед випуском. Думала, що виховаю дитину, та і хлопець був не проти. Але потім Зіна Володимирівна (директорка — ред.) викликала мене до кабінету й почала тиснути. Мовляв, я розумна дівчинка, мені не треба ця дитина, а треба навчатися, казала, що я не маю згубити своє життя і що треба робити аборт. Що я дівчина легкої поведінки. Вони для мене були авторитетом, тому я їх послухалася», — розповідає випускниця інтернату Сніжана.
Вона пригадує, що процедура була нібито неофіційною, а заяву вона написала вже після цього.
«Від мене спершу нічого не вимагали. Вже потім Зіна Володимирівна покликала до кабінету і сказала написати заяву, щоб у неї не було проблем. Я сказала, що відмовляюся. Вона наполягала, я зі сльозами написала. Мені диктували, а я писала», — каже Сніжана.
Ще одна колишня вихованка, Ганна Татуревич, також пригадує ситуації з абортами в закладі.
«Коли я навчалася, траплялися не лише аборти, а й . Я тоді була класі в шостому, і, пам’ятаю, одна дівчинка ходила з животом. Потім її кудись відвезли і привезли вже без живота. Вона хотіла залишити дитину — тим паче, вона була повнолітньою, просто навчалася в 11 класі. Але... моральний тиск з боку вихователей, Зінаїди Володимирівни. Вона намагалася триматися, приховувати, але їй провели штучні пологи», — каже Ганна.
Ганна Татуревич, випускниця Березківського інтернату
«Коли я була в четвертому класі, я товаришувала з дівчиною з 11-го. І її теж змусили зробити аборт — це точно вона мені казала. Була ще одна дівчинка, яка теж зробила і ходила заплакана. Але чи змусили її — тільки вона може сказати. Проте ходили чутки, що змусили», — пригадує Вікторія Євтушенко.
Оксана Фарфорей, колишня помічниця вихователя інтернату, теж згадувала про аборти в закладі:
«Це було там як “Здрастуйте”. Їх переводили до ізолятору, давали таблетки. В кого як минало. У когось потім була кровотеча, температура, когось нудило. Але дуже мало кого таки відвозили до лікарні. І я знаю, що деякі дівчата досі мають проблеми в сім’ях, бо вони не можуть мати дітей».
Оксана Фарфорей, колишня працівниця Березківського інтернату
Голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова, яка більше 10 років опікується інтернатами, каже, що аборти в таких закладах — на жаль, справді поширена практика.
«У моїй практиці було таке, що їм робили штучні пологи, оскільки термін був пізній», — каже Касьянова.
Ще одна випускниця Лариса Диренко каже, що дівчата вагітніли, бо не були підготовлені до життя: «Вони не розуміли, чого не треба робити, які можуть бути наслідки. Нас цього не навчали».
Випускниця інтернату Лариса Гулей
Погоджується з цим і дитячий омбудсмен Микола Кулеба:
«Дико читати в коментарях про “розпусне” життя дівчини. Дитина перебувала в закладі, де її навіть не навчили вести здоровий спосіб життя та будувати стосунки. А коли завагітніла — залякали і змусили перервати вагітність. Не запропонували допомогу, не підтримали, ба навпаки: дівчина отримала травму на все життя», — написав Кулеба.
«Нам не давали вибору і тиснули морально. Сказали, що нам лишається тільки аборт. Після нього я щоночі плакала. Для мене це було жахливо — я вбила людину!», — каже Сніжана.
«Їм торочили, що вони будуть повіями, і деякі справді пішли цим займатися»
«Нам казали, що дівчата будуть проститутками, що в нас немає майбутнього. Ми будемо красти і спати з хлопцями за гроші. Казали, що ми тупі. Розумієте, коли таке говорять — дитина починає про це думати. І я вже гадала, може, випущусь, і зі мною таке буде», — продовжує розповідати Сніжана.
«Батько з мамою поїхали на заробітки, і мама вбила тата. Бабуся мені про це розповіла, а моїм молодшим братам та сестрам — ні. Вони думали, що батько живий, просто в лікарні. На емоціях, бо все тримала в собі, я побилася з дівчинкою. Як зараз пам’ятаю: Зіна Володимирівна шикує лінійку і перед усіма каже: “Татуревич, ти кончена. Ти будеш, як і твоя мати, сидіти у в’язниці за вбивство”. І вона це каже при всіх! На лінійці! А мої брати й сестри не знають, що батька вже немає в живих!», — пригадує колишня вихованка Ганна Татуревич.
«Багато дівчат були там з першого класу і нічого не бачили, крім цього поля й Зіни, яку вважають мамою. Їм вбивали в голови, що вони будуть повіями, і деякі справді пішли цим займатися», — додає вона.
«Коли ми випускаємось — у нас поламана психіка, ми не знаємо, як поводитися, як іти по життю, з ким як говорити. Цього нас там не навчали, і я б хотіла, щоб усе змінилось. Там дуже багато дітей, які заслуговують на те, щоб з ними працювали адекватні вихователі», — каже Сніжана.
«Нам завжди казали, що ми потєряні, що ми не гідні нічого хорошого, що ми засранки, такі-сякі. Всі дівчата страждали через низьку самооцінку. Ми думали, що не гідні нормального чоловіка, нормального життя. Як обирати нормального чоловіка, яким він повинен бути? Ми не знали. От клюнув — і слава богу. А потім чоловіки б’ють цих дівчат. Замість того, щоб дітям казати, що на них чекає хороше життя, нам казали, що ми “потєряні”», — розповідає Лариса Диренко.
«Я була в 9 класі, коли знайшла свою маму, і вона приїхала до мене. Але Зіна Володимирівна сказала, що вони мене їй не віддадуть. Мовляв, де ви були стільки років. Сказала моїй мамі, що ту позбавили батьківських прав, хоча це була неправда. А коли я втекла і потім приїхала назад, то про мене ходила така слава… Мене нібито знайшли на трасі, нібито мати змушувала мене так заробляти гроші, бо їй треба на алкоголь», — каже Вікторія Євтушенко.
Вікторія Євтушенко у Березківському інтернаті (ліворуч)
«Його побили так, що ззаду був відбиток 45-го розміру»
«Якось я не витримала і втекла на два дні до бабусі. Але тоді вона ще не оформила опікунство і, згідно з законом, не мала права лишити мене в себе. Мене потім били за те, що я втекла. Мокрим рушником. Я скаржилася бабусі, вона ходила в Первомайську в соцслужбу. Але результатів від наших скарг не було, навіть попри те, що не я одна скаржилася», — каже Ганна Татуревич.
Одна з випускниць цього року, теж на ім’я Ганна, розповідає, що її молодшу сестру в інтернаті теж били.
«Її вдарили так, що вона впісялася. Я не хочу, щоб це просто так лишилося. Я хочу, щоб цю людину покарали», — каже Ганна.
«Ввечері діти гралися — плювали бумажками один в одного. І через це вчитель одного з вихованців так побив, що ззаду був відбиток 45-го розміру, і спереду теж було синє. Я одразу побігла до Зіни Володимирівни скаржитися. І нічого йому не було. Тім, хто розповідав, потім ще люлєй давали. Ми ще стояли на лінійці до пізньої години: всіх було покарано. Якось трапилося — одну дівчину вихователь побив у їдальні: по всьому тілу ногами і потім ще головою зарядив в стіну», — пригадує Вікторія.
«Одного хлопчика, Рому, так побили, що в нього вухо розпухло. Але вихователю нічого не було: сказали, що він вдарився. І казали, що діти самі винні, бо це вони так поводяться», — каже Сніжана.
Били одне одного, за словами випускників, і самі діти — влаштовували так звані «темні».
«В когось не за кольором, не під лінійку лежить кофта — у всіх вивертають речі, перевертають усі ліжка, і ми маємо це все скласти. Після цього тебе травлять і роблять “темну” самі діти. І це робиться спеціально», — розповідає Ганна Татуревич.
«І до кого апелювати? Мені зараз розповідають, що там на кожному кроці висить телефон гарячої лінії. А яка дитина буде телефонувати та розповідати про інтернат? Де гарантія, що завтра про це не дізнаються і не будуть знову бити, знову не буде дідівщини, знову старших дівчат не підмовлять надавати малим за те, що вони наробили?», — обурюється Павло Шульга.
Микола Мочарський розповів, як безуспішно судився з інтернатом
Ще одну історію нам розповів Микола Мочарський. Він каже, що 2011 року приїхав до інтернату в Берізках з невісткою — навідати її братика Дмитра Левкушу, який на той час навчався у другому класі. Однак там його не було, а діти нічого не казали.
«Я зв’язався з донькою директорки закладу, і та повідомила, що Дмитро впав з дерева і зараз в лікарні», — розповідає Микола Мочарський.
У дитини діагностували подвійний перелом гомілки лівої ноги.
«Дмитро одразу заявив лікарю — і це є в медичній картці, — що травму він отримав від удару старшокласників. Я ще уточнив у травматолога, чи нема на тілі інших тілесних ушкоджень чи ушкоджень шкірного покриву. Він сказав, що немає», — каже Мочарський.
За його словами, справу намагалися закрити одразу, однак він судився кілька років. Проте безуспішно.
Ганна Дзюбак, випускниця Березківського інтернату
«Діти сидять на лавочках, зачесані, з приклеєними бантиками»
«Вона (директорка — ред.) завжди знала про перевірки. Нас тоді вели до гардеробниці, вдягали, нас повідомляли, що ми маємо казати, якщо таки щось запитають — і попереджували, що нам буде, якщо ми цього не скажемо. А тим, хто найбільше розхвалить інтернат, обіцяли такі собі премії», — пригадує Ганна Татуревич.
«Нас могли відвести на прогулянку, а перед цим додатково погодувати. Це в Зіни Володимирівни була така “фішечка” — вона під час цього давала відвідувачам коментарі», — розповідає випускниця Сніжана.
Голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова, яка часто приїздила з моніторинговими візитами до різних інтернатів, теж каже, що керівництво цих закладів попереджають про перевірки.
«Я завжди дивувалася. Навіть коли ми лише за годину телефонували й казали, що приїдемо, вони завжди були в повній бойовій готовності. Всі діти сидять на лавочках, зачесані, з приклеєними бантиками. Вони довели це до автоматизму, і я думаю, що їх інформують», — каже Касьянова.
«Це старе радянське шоу. Знаєте, коли приїздили партійні працівники і діти вибігали в костюмчиках. Мені аж гидко казати, але навіть посуд змінювали: замість алюмінієвого брали порцеляну. А в цей же час дівчата знімають тарганів, а директорці та її родині окремо готують їжу. А дівчинка з цього закладу йде прибиральницею до директорки додому», — каже Павло Шульга.
Окрім того, деякі випускниці судилися з директоркою за гроші.
«Мої однокласниці судилися через вихідне “пособіє”. Одна відсудила, бо мала адвоката. Інші дві програли: у них адвокатів не було. Вона (директорка — ред.) всім, хто вступав до ПТУ, давала півтори тисячі, а тим, хто вступав трохи вище — давала кому три, кому три з половиною. А мала видати всім по 7 тисяч. Тож цій дівчині, яка суд виграла, вона доплатила ще 5,5 тисяч. Ми розписувалися в тому, що отримали певну суму, але навіть не знали, що вона має нам виплатити так багато. Дізналися лише після цього суду»,— розповіла нам випускниця інтернату Тетяна.
Про відповідний судовий процес свідчить і ухвала суду в реєстрі. Керівництво закладу подавало апеляційну скаргу, однак програло.
Сніжана, випускниця Березківського інтернату
«Інтернат чудовий»
«Мені здається, Зінаїда Володимирівна не заслуговує на весь цей бруд, який ллється на неї зараз», — каже випускниця Катерина Стасюк, яка сама зв’язалася з нами під час підготовки матеріалу. За її словами, усі висловлювання проти інтернату є неправдою.
«Мене вдарили тільки один раз, але якби я сама була на місці вихователя — вчинила б набагато гірше. Бо я дуже жахливо поводилася», — розповіла випускниця.
Також нам телефонували й інші випускники — висловлювалися на захист інтернату та звинувачували в брехні тих, хто висловився проти. Ще одна випускниця заявила, що дівчата нібито брешуть: насправді їм жилося в інтернаті добре.
У закладі, доки не приїхала Зінаїда Халімон, ми поговорили з одинадцятикласником Ігорем — «президентом» інтернату.
«Інтернат чудовий. Я навіть хочу, щоб моя сестра навчалася тут і надалі. Вихователі допомагають, все про всіх знають. Підтримують у будь-якій ситуації, розуміють нас. А те, що говорять — це все брехня», — сказав нам Ігор.
На захист інтернату став і торічний випускник Сергій: він упевнений, що робити аборт дівчину не змушували.
«Те, що її змусили зробити аборт — це неправда. Пам’ятаю, у нас була вагітна дівчина, але їй ніхто не робив аборт, просто відпустили. Зібрали документи про вагітність, потім їй виповнилося 18 років. Про все домовились. І її нормально відпустили, вона народила дитину, зараз у неї син», — переконує Сергій.
Випускник 2004 року Олег також запевняє, що інтернатом задоволений.
«У мене батьки пили. В другому класі я потрапив до інтернату. Я дуже вдячний учителям, які мене виховали і всього навчили — в прямому сенсі допомогли вступити в університет», — каже Олег.
Він запевняє, що за його перебування там нікого не били, і не розуміє, звідки в решти дітей стільки негативу.
«Нас навчали праці, толерантності. Багато моїх однокласників зараз працюють за кордоном. Просто коли дуже багато свободи, багато дозволяють, а потім привчають до режиму, розкладу — це може не подобатися», — каже Олег.
Психологи кажуть, що таке розділення дітей на групи можна пояснити.
«З одного боку, це може бути стокгольмським синдромом: той, хто є жертвою, проникається симпатією до кривдників і виправдовує їх. Проте це ще й певний захисний інстинкт. Вони не мають іншого дому, крім інтернату, не мають іншого прихистку і не мають навіть важливих для них дорослих, з яких вони могли б брати приклад під час власного дорослішання. У них не було змоги побачити, як виглядають інші моделі», — каже психологиня Оксана Сашенко.
«Вони захищають своє рідненьке, своє гніздечко, своє минуле — яким би воно не було. Мені писала вихованка, яка 10 років тому випустилася. Сказала, що також вела неправильний спосіб життя, що до них приїздили поліцейські, а дівчата виїздили з різними чоловіками й директорка це покривала. Я попросив її дати свідчення. Але вона відмовилася — сказала, що не хоче повертатися в минуле. І я розумію. Бо дівчатам і хлопцям, які насмілилися говорити, писали однолітки, мовляв, ах ти невдячна, він же стільки для тебе зробив! А про те, що цей чоловік заходив до спальні дівчат і розбещував їх, ніхто не хотів говорити», — каже Павло Шульга.
«Я спершу була спокійною, а потім зрозуміла: або тебе, або ти»
«Так, вони складні. Але це ми дозволили їм жити на кладовищах, просити гроші, принижуватися, займатися сексом, роками не позбавляли алко- і наркозалежних батьків прав. Ось з таким вантажем приходять діти у ці заклади. Авжеж, є випадки маніпуляцій, але таке є скрізь. Звісно, все потрібно перевіряти, але довіряти слід обов’язково. Якщо діти кажуть про це вголос — отже, там відбувається щось таке, про що мовчати неможливо», — каже голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова.
«Кажуть, що діти самі винні, бо це ж вони так себе поводять. Але це ви їх зробили такими! Коли я туди приїхала — була спокійною, а потім зрозуміла: або тебе, або ти. Зрозуміла, що мушу себе захищати», — розповідає випускниця Сніжана.
«Я розумію, що ми складні діти. Часто неслухняні. Але ж треба виховувати, а не вимагати, а за відмови одразу бити й принижувати», — каже випускниця Вікторія.
Психологи наголошують, що з такими дітьми треба постійно працювати.
«Було б дуже добре, щоб психолог, який супроводжує дітей в інтернаті, був підтримкою: не критикував, не засуджував, а приймав і допомагав. Щоб він допомагав їм набути потрібних навичок, навчитися будувати здорові стосунки в колективі», — каже психологиня Оксана Сашенко.
Волонтери, які працюють з інтернатами, розповідають, що часто дорослі маніпулюють поганою поведінкою дітей ще й для того, щоб приховувати власні протиправні дії: говорять, що ті брешуть.
«У нас взагалі дуже дивне ставлення до дітей. Ми, з одного боку, нібито дуже переймаємося за них (особливо кілька днів на рік), а з іншого — абсолютно не прислухаємося до того, що вони кажуть. Хоча Конвенція про права дітей стверджує, що ми маємо прислуховуватися, брати до уваги та ухвалювати рішення в інтересах дитини і з огляду на її думку. Але ми завжди піддаємо сумніву все, що стосується насильства, а потім дивуємось: чому ж вони про це не розповідають!», — каже Касьянова.
«Діти сприймають інтернат як покарання за вчинки батьків»
«Інтернати, які ми маємо — це рудимент радянської системи. Вони спрямовані на те, щоб держава ще змалечку керувала дитиною та формувала її. Але нині така система неприйнятна. Дослідження, які проводилися протягом останніх 50 років, показували, що дитина, ув’язнена в інтернатному закладі, не може сформуватися нормально», — казав нам в інтерв’ю дитячий омбудсмен Микола Кулеба, який просуває реформу інтернатної системи та наголошує, що їх треба закрити.
Станом на 2020 рік в Україні було 697 інтернатних закладів, у яких навчалися 96 тисяч дітей. Цілодобово там жили 55 тисяч, і 48 тисяч з них мали батьків. За даними Кабінету міністрів України, на утримання інтернатів держава щороку виділяє близько 12 мільярдів гривень.
«Сьогодні майже всі цивілізовані країни відмовилися від цієї системи. Авжеж, є невеликі заклади для дітей із важкими хворобами, які потребують постійного догляду, але це не так, як у нас», — каже Кулеба.
Психологи стверджують, що один дорослий може одночасно фокусуватися не більше ніж на п’ятьох дітях. А в українських інтернатах їх набагато більше.
«Якби за одним дорослим було закріплено щонайбільше п’ятеро дітей, які можуть до нього прийти та пожалітися — у них могло б сформуватися відчуття безпеки та стабільності, відчуття того, що вони потрібні. Але в сучасній системі немає так багато дорослих. Саме через це виникають усі ці травми, ці відчуття непотрібності та незахищеності. Відбувається таке: “Я хочу уваги і я її недоотримую, тому що зараз цей дорослий віддає її комусь іншому”. І це в кращому випадку. Часом дорослі взагалі відмежовуються, дуже холодно і поверхнево роблять свою роботу», — каже психологиня Оксана Сашенко.
«Почасти діти сприймають перебування в інтернаті як покарання за вчинки батьків. Це вже в дорослому віці вони починають розуміти, що то була тільки провина батьків. А до якогось періоду по-дитячому звинувачують себе і вірять, коли їм кажуть, що вони нічого не досягнуть», — пояснює Дар’я Касьянова.
Реформа інтернатів офіційно стартувала у 2017 році. Однак досі тривають дискусії щодо того, чи варто їх закривати.
«До цієї реформи ми ставимося позитивно — ми за те, щоб діти були в сім’ях. Але є ще й спеціальні школи-інтернати, куди потрапляють через певні освітні потреби. Це, скажімо, діти з інвалідністю. Єдина їхня можливість навчатися — такі школи. Батьки, які живуть поряд, можуть їх забирати, але з віддалених районів важко постійно возити, тому дітей залишають там. Ми проти того, щоб закривати такі спеціальні школи, якщо не створено послугу на місцях», — каже голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради у справах дітей Павло Сушко.
«Просто так прибрати інтернати неможливо. Поки там є діти, поки немає розуміння, на яких підставах дитина там опинилася і чи є можливість відправити її назад у родину чи знайти нову. Час, який потрібен, щоб закрити — хоча б рік-два. Тобто це нешвидкий процес, який, по суті, ще не почався», — пояснює Дар’я Касьянова.
В межах реформи школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до 31 грудня 2021 року мають бути перетворені на дитячі будинки та змінити підпорядкування.
Також у 2019 році ухвалили закон про соціальні послуги, який набув чинності в січні 2020-го. Він має сприяти реформі інтернатів, оскільки повинен створити послуги на місцях для дітей із вадами здоров’я. Однак до цього часу він фактично не працює, оскільки під нього ще не ухвалені потрібні нормативно-правові акти.
«Реформа деінституалізації — це не про закриття інтернатів. Тут один напрямок — не допустити потрапляння дітей в інтернатні заклади. Другий — реінтегрувати їх назад у громаду. Обидва передбачають альтернативу інтернатам. Якщо дитина має особливі освітні потреби, то в громаді створюється інклюзивна група чи інклюзивний клас. Якщо дитина має складні порушення розвитку та потребує медичної реабілітації — вона має бути в центрі медичної реабілітації разом із мамою. Якщо дитина сирота або позбавлена батьківського піклування — у названій сім’ї чи будинку сімейного типу», — каже заступниця голови «Української мережі за права дітей» Маріанна Онуфрик.
На її думку, закон про соціальні послуги не працює не тільки через недофінансування.
«В цьому законі є стаття про базові соціальні послуги. Забезпечити їх мають органи місцевого самоврядування, якщо на це є запит. Наприклад, послуга денного догляду для дітей з інвалідністю. Але проблема в тому, що немає жодної відповідальності за недотримання цього закону», — каже Онуфрик.
«Ніхто не скаже, що хотів би повернутися в інтернат»
«Співробітники інтернатів самі мені казали, що десь у травні-червні, коли завершується навчальний рік, вони їздять до багатодітних малозабезпечених родин. Розповідають, що у них в інтернаті п’ятиразове харчування, що навчать дитину танцям, грі на баяні. Є родини, які на це погоджуються (віддати дитину в інтернат — ред.)», — каже Касьянова.
Вона пояснює: все це робиться через те, що інтернати фінансуються з розрахунку на кількість ліжкомісць. Також, за словами Касьянової, деколи інтернати навіть завищують кількість вихованців.
«Інтернатна система десятиріччями напрацювала ці рекламні виїзди. Директори, заступники, вихователі відвідують сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах, і переконують батьків, що дітям буде краще в інтернатах», — каже Павло Шульга.
«Коли під час карантину всіх дітей з інтернату вимушено відправили до їхніх біологічних сімей — ми побачили, що статусних дітей там було 8-9 %. Тобто понад 90% дітей мають сім’ї. Авжеж, є кризові родини, де перебувати таки небезпечно. Але їх мало. Більшість — це сім’ї, які треба підтримати», — додає він.
Він розповідає, що його організації в межах пілотного проєкту вдалося повернути в родини кілька десятків вихованців інтернатів: допомогли батькам влаштуватися на роботу та створили безпечні умови для дітей.
«І якщо ви зараз запитаєте — жоден з них не скаже, що хотів би повернутися в інтернат», — каже Шульга.
Психологи пояснюють, що потреба в родині закладена в нас генетично. А коли родини немає, важко пристосуватися до соціуму в дорослому житті.
«У кожного з нас особистість формується від народження й до 12 років. Тоді ми ще пишемо свій сценарій, відповідаємо на питання “Яке життя я житиму?”, “Як життя ставиться до мене?”. І, звісно, це відбувається в контакті з батьками. Контакт із дорослим у психології називається здоровою прив’язаністю. Це наша абсолютна впевненість у тому, що я важливий, потрібний, мене ніколи не віддадуть, мене не покинуть, не зрадять, не продадуть, не замінять на когось іншого і ніколи не відкинуть», — каже сімейна психологиня Оксана Сашенко.
За її словами, у дітей, які провели своє дитинство в інтернаті, порушена базова потреба в прив’язаності, тож вони мають травму несправедливості, покинутості, відторгнутості, зради.
«Це дуже впливає на особистість і на те, як будуватимуться стосунки з оточенням», — додає психолог.
Разом із цим, навіть якщо в родині з дитиною поводяться жорстоко — юридично забрати її звідти дуже непросто.
«Суди роками розглядають позбавлення батьківських прав навіть там, де є жорстоке поводження. Відповідно, в цей час дитина перебуває в інтернаті, вона не може бути влаштована в прийомну родину. Втрачається час. Що доросліше дитина, то менше в неї шансів потрапити до іншої родини», — каже Дар’я Касьянова.
Кирило, випускник інтернату, який нині мешкає в центрі інтеграції
«Після інтернату всього боїшся, не довіряєш, не можеш знайти роботу»
«Якщо запитати дівчат 14-15 років, що вони робитимуть, коли вийдуть з інтернату — вони часто відповідають: “Знайду спонсорів”. Вони мають на увазі тих, хто постійно приїздив і привозив їм цукерки та іграшки. Ці діти вважають, що у світі безліч спонсорів які так і хочуть їм щось привезти. Але справжнє життя геть інше. І опісля вони мають проблеми — життя для них виявляється дуже жорстким», — розповідає директор благодійного фонду «Мій дім» Юрій Маринчак. Він є засновником центру інтеграції для випускників інтернатів на Херсонщині.
«Я випустилась з інтернату і навіть не знала, що правильно, а що ні — аж доки не познайомилася з людьми, які мені пояснили. Для мене світ був якимось дивним. Нас там виховували як в ізоляторі», — каже колишня вихованка інтернату Сніжана.
«У 18 років я вийшла зі школи, і спершу було дуже важко. Ти не довіряєш людям, тобі здається, що всі хочуть тебе покарати, ти замкнений, усього боїшся. Не можеш навіть влаштуватися на роботу, тому що там потрібно спілкуватися з людьми», — розповідає колишня вихованка інтернату Вікторія Євтушенко.
Центр інтеграції на Херсонщині підтримують місцеві бізнесмени та американці. Однак Юрій Маринчак каже, що одного центру замало: він вміщує не більше 12 осіб, а щороку в самому лише Херсоні з інтернатів випускаються близько 200 дітей.
Випускниця інтернату Валерія, яка нині живе в центрі інтеграції для випускників
«Для таких центрів більше й не можна, інакше це знову перетвориться на той-таки інтернат, інтеграції не буде. Головна ідея — дати модель сім’ї. У нас є родина кураторів, які мешкають тут із ними. Можемо, наприклад, піти з наметами кудись до річки. Є і звичайні побутові речі: разом варимо борщ, готуємось до свята, робимо ремонт, косимо траву», — розповідає Маринчак.
Окрім того, він каже, що вчать дітей фінансовій грамотності, а також розповідають, як допомагати родинам, які опинилися у важких обставинах.
«Ми приїздимо до них разом із дітьми, і в такий спосіб привчаємо їх до того, що вони не просто люди, яким усе дають. Часом слід і віддавати», — каже Маринчак.
Підлітки, які нині проживають у центрі, кажуть, що їм подобається, і таких центрів має бути більше.
«Багато дітей пережили в інтернаті таке, після чого не хочеться йти в гуртожиток, щоб їх і далі там принижували. А тут справді є люди, до яких ти можеш підійти, щось розповісти, і вони підтримають, допоможуть. Думаю, якби було більше таких центрів — було б більше щасливих людей», — каже випускниця інтернату Валерія.
Дар’я Касьянова наголошує, що починати інтеграцію потрібно ще в самих інтернатах.
«Важливо готувати дитину до виходу з інтернату. Після цього буде вже дуже важко. Тут важлива підтримка переходу з дитячого віку в дорослість. Без огляду на те, чи є в дитини батьки — це важкий період. Ти ув’язнений на одній території без розуміння, як влаштований великий світ», — каже вона.
Один із варіантів такої підготовки — так зване наставництво. Наставники — це волонтери, які живуть в інтернатах та працюють із дітьми, готуючи їх до самостійного життя. Це проєкт наразі впроваджують центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Також його підтримують волонтери та громадські організації.
«Ми впроваджували наставництво і саме тоді почали виявляти порушення.Тому що інтернатна система — це ганебна система. Авжеж, я знаю людей, які успішно соціалізуються, але їх мало. Більшість — це молоді люди, які залишаються сам на сам з цим непростим світом і не мають ані елементарних життєвих навичок, ані мрії, ані мети в житті. Потрапляють до різних компаній, багато хто з них стає на шлях порушення закону. І після цього опиняється вже в інших закладах — закладах позбавлення волі», — розповів нам Павло Шульга.
Психологи кажуть, що, крім цього, в інтернатах важливо запроваджувати уроки критичного мислення.
«Щоб кожна дитина могла сама формувати свою реальність і свою відповідь на тези дорослого. Мають бути і тренінгові заняття для вихователів, щоб їхній тип поведінки та мислення допомагав цим дітям потім виходити та почуватися не зрадженими цим великим світом, а підтриманими», — каже психологиня Оксана Сашенко.
***
«З моїм болем я впоралася самостійно. Але мені шкода тих дітей, які досі там, бо не всі мають стільки сил. У них елементарно немає рідних, які підтримають, немає таких можливостей, які були в мене. Я мала рідних, я була в соціумі. Мені було з чим порівнювати. А є діти, яким нема з чим порівняти», — каже вихованка Березківського інтернату Ганна Татуревич.
«Для мене ці 5 років — просто роки виживання. Єдине, чому я залишилася нормальною, адекватною людиною, єдине, що мені допомогло не стати повією чи наркоманкою — це те, що я пішла з інтернату у 8 класі і потрапила в соціум. А в закладі настільки все спотворено, що лише деякі з дітей стають нормальним», — додає дівчина.
Зараз вона має родину, власну дитину і переконує, що щаслива. Проте каже: «Я просто дуже хочу, щоб щось змінилось, щоб люди били на сполох задля порятунку дітей!».