«Країна щасливих людей». Історії з центру для переселенців у Миколаєві

Роль центру для переселенців у Миколаєві виконує школа-інтернат. У дворі школи пахне їдальнею. «Вас вітає країна щасливих людей», — повідомляє банер на стіні в коридорі.

Більшу частину людей, які живуть в центрі, ще на початку бойових дій привозили військові, поліцейські і волонтери Червоного Хреста. Люди їхали автобусами з сіл херсонського напрямку, які через бої були вже частково знищені. Частина людей їхала на захід. Але дехто лишився у Миколаєві, попри те, що обласний центр теж регулярно обстрілюється російськими військами.

Зараз в центрі живе 137 людей. В основному це або ті, хто не має грошей, або ті, хто не має сил і здоровʼя їхати далі. Повернутися додому — фраза, яка звучить рефреном у кожній кімнаті. Але у багатьох з людей, що живуть в цьому центрі для переселенців, дому вже немає.

Віра

Віра сидить на вході в будівлю, спираючись на ходунки. В руках — книга, одна з небагатьох, що є для дорослих у дитячій бібліотеці школи, де Віра тепер живе. Наприкінці березня вона виїхала з села у Миколаївській області. З лютого там не припинялися бойові дії.

— У нас стояли українські військові і попереджали про обстріли, — пригадує Віра. — Але одного дня вони сказали, щоб ми ховалися в погреби або тікали з села. Наступного дня військові зникли. Ми чекали якогось потужного обстрілу з боку росіян, але нічого не трапилося. Можливо, їх все ж вдалося відтіснити.

Українські військові повернулися в село. Але Вірина дочка вирішила, що мамі треба виїжджати і вивезла її в Миколаїв. Тепер вони разом з Віриною онукою утрьох живуть у центрі для переселенців.

— Тут не так погано, — говорить Віра. — Є ліжка, а не як багато хто живе просто в спортзалах на матрацах. Є гаряча вода, годують. Тільки я переживаю за дочку. Я казала їй: покинь мене, їдь закордон з дитиною, влаштовуй своє життя. Я постійно картаю себе за те, що вона тут зі мною. Он бачте, йде.

Вірина дочка, сорокарічна блондинка, схожа на маму. Вона заклопотана, поспішає, з недовірою дивиться на мене і диктофон у мене в руках. Дає матері пакет з покупками. Каже, що купила спеціально для неї шоколад, і біжить далі — сьогодні ще має повернутися на роботу.

— Бачте, як виховала, не кинула матір, — Віра розкриває книгу, поринаючи в читання.

Міша

Коли я простягаю руку Міші, аби потиснути, він ледь стискає долоню. Чоловік сидить в майці на ліжку в кімнатці метр на два. Це колишня ординаторська. Позаду нього на підвіконні — речі: кашкет, куртка, решта одягу, рюкзак. На столику заряджається телефон. Більше в Міші нічого немає.

Міша говорить повільно, уривчато і ледь зрозуміло. Він був поранений. Міша не памʼятає, ані коли це сталося, ані як. Памʼятає тільки, що вийшов на вулицю у своєму селі, що прилетів снаряд. Пізніше Міші сказали, що після того пострілу вижив тільки він.

— Двох братиків вбило — Владіку 38 год, Сашці було 15 год. А я вижив, мене по кускам зібрали, — розповідає Міша.

Після поранення Мішу перевозили з лікарні в лікарню, з госпіталя в госпіталь. Місяць він був у комі. Коли отямився, зʼясував, що не може ходити, не може піднімати важке, не може розмовляти, бо один осколок пройшов навиліт через обличчя. Тепер по його щоках через перенісся тягнеться шрам. Кілька уламків залишилися в мозку Міші; лікарі сказали, назавжди.

Після лікування Мішу відправили на реабілітацію. Сказали, дадуть житло, їжу, будуть лікувати далі. Так Міша опинився в одному з приватних релігійних центрів реабілітації для залежних від алкоголю та наркотиків. Лікування не було, телефон давали дзвонити раз на тиждень, о пʼятій ранку — підйом на молитву.

— Я просив мене не будити, адже мені був потрібен спокій і хороший сон, а не молитви, — розповідає Міша. — Але мене ігнорували. Я вирішив звідти втекти. Оскільки грошей у мене не було, відпустили. Я поїхав до тітки у Вознесенськ. Вона, коли мене побачила, почала хреститися. Думаю, там моляться, тут хрестяться, та що ж таке. А вона мені каже: «Ти ж помер!» Кажу їй — хай дасть їжу, ложку і я доведу, що живіший за всіх живих.

У тітки Міша був недовго. Треба було шукати житло. Мати, свекор, жінка, з якою він жив, та діти виїхали в Полтавську область і зайвого місця для Міші не було. Відтак він знайшов в Миколаєві центр для переселенців, який погодився його прийняти.

— Міш, а чим би ти хотів тут займатися? Що ти міг би зараз робити? — запитую.

— Тепер нічого не можу, не осилю. Колись я любив малювати. Не знаю, правда, чи зараз втримаю олівець. Вдома у мене був город, я любив займатися рослинами. Та зараз руки ще слабкі, хіба можу кактус поливати. Та й то бачте, немає, — показує Міша на підвіконня, де лежить тільки маленька купка речей. — Але чесно, якби я міг, то краще б з дітьми на вулиці у футбол ганяв.

Міша сміється і я сміюся разом з ним. Він знає, що до футболу йому ще далеко. Міша ледь ходить на милицях, та й то швидко втомлюється. Раніше він ходив їсти в спільну їдальню з усіма мешканцями, але його попросили їсти у себе. «Бо бачте, який я», — розводить він руками.
Тепер Міша виходить тільки покурити на вулицю і назад, у свою кімнатку.

Клавдія

Біля сходів, що ведуть на другий поверх, бігають діти. Одну зі старших дівчаток звати Яна. Вона з села Олександрівка, Херсонської області. Її з рештою братів та сестер до Миколаєва забрала бабуся Клавдія.

Яна проводить нас до кімнати бабусі. Пані Клавдія — маленька, худенька жінка, спирається на ціпок.

— Моїх онуків звати Віталій, Сергій, Олександр, Діма, Таня, і Яна, — розповідає жінка. — Їхні батьки поїхали на роботу в сусіднє село і опинилися в окупації. Я була з ними вдома. Через наше село літали снаряди, околиці горіли. Я таке тільки в кіно бачила. Нас почали бомбити 17 березня. Нас вивозили українські військові. Підʼїхали до хати, я згребла дітей, кинула якісь речі і ходу. Солдати потім ще дали нам сухпайок, якісь гроші. Я відмовлялася, а вони кажуть: беріть і все.

Пані Клавдію з онуками привезли в Миколаїв в центр для переселенців. Батьки дітей досі лишаються на окупованій території. Їхнього будинку в Олександрівці вже не існує — його розбомбили. Будинок пані Клавдії у сусідньому селі, і він поки що цілий. Але повернутися туди вона все одно не може, адже це все ще небезпечно. Тому пані Клавдія з дітьми залишається в Миколаєві.

— Так, я отримую і пенсію, і соціальні виплати, але як піду в аптеку, то все там і лишиться, — говорить вона. — Багато людей з нашого села поїхали у Вінницю, Первомайськ, Одесу, хто куди. Але з шістьма дітьми це треба мати великі гроші і здоровʼя. А при моєму стані я така собі мандрівниця.

Ольга

— Сюди ми приїхали, як у рай, — продовжує сусідка по кімнаті Ольга. Її ліжко стоїть поряд з ліжком Клавдії. — Мене військові спершу вивезли в Лимани і ми там пʼять днів жили у школі. У чому стояли, в тому і спали. Тут принаймні є ліжка, душ, їдальня. Але ж ви знаєте, що де б не був, а вдома найкраще. Та дому більше немає.

Ольга також пенсіонерка, їй 65 років. Коли вона евакуювалася, вдома лишився її чоловік і ще місяць прожив під обстрілами. Росіяни тричі приходили до нього, просили показати документи. На третій раз сказали, що якщо чоловік лишиться в селі, його розстріляють. Того ж дня у дворі будинку впав снаряд. Чоловік втратив свідомість, прийшов до тями вже вночі. Вирішив виїжджати.

— Його забрала староста села. Російські військові дозволили виїхати у Станіслав. Але, кажуть, заберіть в кінці села труп. Вони приїхали на місце, а там орк, здоровенний, метр вісімдесят зростом. Насилу погрузили на причеп, тільки голову не знайшли. Тільки завантажили тіло — автоматна черга. Мій дід накрив собою старосту села, а її чоловік дав по газам. Думали, що й причеп від машини відлетить.

Зі Станіслава чоловіка відвезли у Білозерку. Але треба було шукати, де жити, і той повернувся в окупацію. Щоправда, цього разу поїхав до сина у Херсон, а потім у село під Каховкою до дочки.

— Отак нас розкидало на старості років, — Ольга починає плакати.

— Не треба, — бере її за руку Клавдія.

— Я родилася в тому селі, все життя жила, а тепер бездомна, — продовжує, трохи заспокоївшись, Ольга. — У Миколаєві добре, але теж страшно. Я лежала в лікарні, виписалася, а наступного дня лікарню обстріляли. Машини побило, вікна повилітали. Зараз сирена виє, ми, буває, вийдемо в коридор, а, буває, лежимо і думаємо, куди прилетить цього разу? Було прилетіло на скважину, куди ми ходимо набирати воду, то ми збирали осколки.

Ольга підходить до столика поряд з ліжком. Відкриває шухляду, з якої вивалюються упаковки з-під пігулок. Серед таблеток знаходить паперову інструкцію до ліків. Розгортає папірець і протягує на долоні кілька металевих покручених уламків від снарядів.

— Такі сувеніри. Не знаю, навіщо я їх зберігаю, — говорить Ольга, розкладаючи шматки металу на столі.

Юля

В іншому крилі будівлі центру живуть ті, хто переїхав сюди нещодавно. Їх переселили з лікарні. Серед них — Юлія. На вигляд їй не більше як 35 років. Вени на її руках покручені фістулами — зміненими судинами, через які Юлія отримує гемодіаліз. Жінка має хворобу нирок вже кілька років. Їздити в лікарню на гемодіаліз треба через день. Раніше вона жила у Корабельному районі і могла дістатися до лікарні лише на маршрутці. Через обстріли це стало складніше.

— Бомблять постійно, — розповідає Юлія. — Так їздити на діаліз не можна, бо невідомо, чи доїдеш. Сирени виють — маршрутка може зупинитися. А процедура погодинна, треба бути вчасно. 26 лютого ми з сином сіли на таксі і виїхали звідти. Більше не поверталися.

Пів року Юля з сином і ще з пʼятьма пацієнтами жили в лікарні. Два дні тому їх переселили у центр для ВПО. Звідси до лікарні можна дійти пішки. Довкола ліжок стоять сумки — ще не всі речі встигли розкласти.

Юлія каже: думала про те, аби їхати далі. Але, по-перше, довга дорога для пацієнта на гемодіалізі без медичного супроводу — це ризик. По-друге, гемодіаліз — це більше чотирьох годин крапельниць з товстими голками. Після процедури людина настільки слабка, що випадає з життя.

— Моєму сину 12 років, я пропонувала йому виїхати за кордон, але він не схотів. Сказав, що не кине мене тут саму, — говорить Юлія.

— А багато ваших сусідів виїхало?

— Ще б пак, — відповідає Юлія. Попри те, що її будинок знаходиться на відстані руху міської маршрутки, вона за пів року жодного разу туди не поверталася.

— Боюся. Не обстрілів. Боюся приїхати і побачити, що там усе розбите.

Іра

На третьому поверсі в коридорі чоловіки заряджають телефони від подовжувача. У кімнатах є розетка, але лише одна на чотирьох. Один з чоловіків гріє кипʼятильником воду в кружці. Коли вода починає булькотіти, забирає все і йде темним коридором. Поруч з його кімнатою живе Іра — відповідальна за порядок на третьому поверсі.

Іра жила у селі Новогригорівка на Миколаївщині. Спершу мешканці села сиділи вдома і спостерігали, як вулицями їздять російські танки. Дехто наважувався ще виходити і рахувати військову техніку. А потім почалися обстріли.

14 березня Іра запамʼятала добре. Це був її день народження. Того дня росіяни особливо сильно обстрілювали село, зруйнували кілька будинків. Один снаряд потрапив у будинок Іриної колеги — хату розбили вщент.

— За кілька днів в село зайшли українські військові і влада оголосила евакуацію, — пригадує Іра. — Сказали, що людей заберуть волонтери біля клуба. Село все ще обстрілювали, багато-хто прийшов виїжджати, але ніхто за нами не приїхав. Хтось поїхав на своїх машинах, я пішла додому. Вийшла у двір, садила город. У дворі мене помітили наші військові, які їхали повз. Сказали, що якби я не була така висока, то не побачили б, що тут хтось є. Дали 10 хвилин на збори. Я схопила їжу, якийсь старий одяг, у якому ми в підвалі сиділи, випустила худобу, взяла сина і ми виїхали. Військові кілька разів їздили двома машинами, вивозили по 10-15 людей за раз, тільки жінок і дітей.

Іру привезли в центр для переселенців і вони з сином оселилися тут. Згодом до них доєдналися її батько, чоловік і брат. Брат виїжджав з села ледь не останнім. Від нього Іра дізналася, що її хата згоріла.

— Нещодавно ми з сином їздили на Закарпаття. Наша ОТГ організувала там відпочинок для дітей. Було добре, але лишатися я не хотіла. Знаю, що багато наших поїхало на захід, але я не можу покинути батька. Не хочу їхати з Миколаєва, бо все ж таки так ближче до дому.

Іра дістає телефон і починає гортати в галереї фотографії свого розбитого будинку.

— Колись моє село називалися Новогригорівка. Тепер наші військові називають його просто — жопа, вибачте на слові, — каже Іра. — Вони бачили, яким колись доглянутим було село. Був клуб, школа, літній дитячий садок, бібліотека. Я знаю, що зараз там нічого немає, знаю, що все зруйноване. Але хочеться вірити, що все закінчиться. Що скоро ми повернемося додому.

Анастасія Іванців, Суспільне