У труну поставили весільне плаття. Історія загиблої родини в Ізюмі, яку рік не могли перепоховати
-
13:40, 11 May, 2023
3 березня 2022 року о пів на шосту ранку 47-річний мешканець Київщини Віталій Перегон прокинувся від дзвінка. Телефонував двоюрідний брат з Ізюма Сергій Мартовицький. Руки Віталія затремтіли.
– Алло…
– Віталій, наших нема…
– Як нема, що ти таке кажеш?
– Загинули всі…
Сергій надіслав відео, де на знайомому із дитинства подвір'ї тітки Тані стояла лише одна стіна. Навколо – все зруйноване, на згарищі – кіптява диму.
У цьому будинку на вулиці Українській була його донька Ліза та інші родичі. Тут загинули:
- 19-річна Єлизавета Горбач,
- 73-річна Валентина Перегон,
- 41-річний Олександр Перегон,
- 40-річна Ірина Перегон,
- 9-річна Аріна Перегон,
- 3-річний Нікіта Перегон,
- 68-річна Тетяна Балабан.
Лише нещодавно Віталію Перегону вдалося похоронити всіх убитих – цей процес тривав понад рік. З якими складнощами зіштовхнувся чоловік та як живе зараз – у матеріалі.
"В одну мить у мене забрали все…"
Валентина Перегон із онукою Єлизаветою Горбач, дочкою Віталія, мешкали у багатоповерхівці в Ізюмі, неподалік оптико-механічного заводу. 26 лютого із Циркунів до Валентини приїхав її молодший син Олександр з дружиною Іриною та онуками Аріною і Нікітою. Родичі вирішили триматися разом у будинку на вулиці Українській. Там мешкала родина Сергія Мартовицького – дружина, діти і теща Тетяна Балабан, яка була сестрою Валентини. На подвір’ї розташовувалися два родинні будинки, тож місця усім вистачало.
2 березня, на сьомий день повномасштабної війни, Віталій Перегон із Київщини, на яку наступали окупанти, телефонував до родичів в Ізюм. 19-річна донька Ліза розповіла, що її подруга з мамою виїжджають у Польщу, на вулиці чекає таксі й вона хоче поїхати з ними.
"У той час на Київщині розстрілювали евакуаційні колони і я дуже переживав, щоби цього не сталося з моєю донькою. Тому заборонив їхати. Сказав – хай залишається з бабусею і моїм братом. Зараз я би хотів повернути час назад, хай би куди завгодно їхали, лише б не залишалася вдома", – розповів Віталій Перегон.
Зараз він часто ходить у церкву і говорить про це зі священиком. Так, каже, стає легше.
У ніч із 2 на 3 березня російська армія бомбардувала Ізюм.
"Тієї ночі російські війська скинули три авіабомби: перша влучила на обійсті родини Мартовицьких, друга – у помешкання Олега Кузнецова, який також загинув, а третя – у вечірню школу, де ще у 2014 році базувалися атовці", – каже ізюмчанка Вікторія.
2 березня, перед північчю, Ліза, Валентина, Олександр, Ірина, їхні діти – Аріна й Нікіта – та тітка Таня пили разом чай. Потім мама з Іриною пішли вкладати Нікіту спати. Тетяна чекала родичів в іншій кімнаті. Олександр, Ліза та Аріна вийшли на подвір’я. У цей час російські військові скинули на оселю Перегонів бомбу. Олександра, Лізу та Аріну відкинуло вибуховою хвилею. Їхні тіла вціліли. Від Валентини, Ірини, Нікіти й Тетяни залишилися лише фрагменти…
"В одну мить у мене забрали все", – каже Віталій.
Сім життів
73-річна Валентина Перегон – родом із Харкова. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі у відділі технічного контролю за оптикою. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Миколою. У подружжя народилося двоє синів: Віталій та Олександр.
"Батьки працювали на заводі в три зміни. Поки були на роботі, я забирав Сашка із садочка, годував, грався з ним. На вихідні ми їздили у село в Балаклійський район до бабусі й дідуся – батьків тата. Коли завод збанкрутував, більшість працівників почали займатися оптикою. Мама їздила в Ізмаїл, Запоріжжя, Дніпро і торгувала лінзами, окулярами, щоби заробити хоча б якусь копійку", – пригадує Віталій Перегон.
19-річна Єлизавета – донька Віталія Перегона від першого шлюбу. Після 9 класу вона вступила в Ізюмський професійно-технічний ліцей № 24, обрала спеціальність "комп'ютерні технології". Любила фотографуватися, мріяла відкрити салон краси.
"З Мариною, матір'ю Лізи, ми познайомилися в Ізюмі. Це було моє перше велике кохання, але, на жаль, наші стосунки не склалися. Я поїхав на роботу в Київ, а Лізу виховували бабусі, особливо моя мама. Вона її і в садочок водила, і в школу. Марина також часто їздила на заробітки", – розповідає Віталій.
Віталій каже – шкодує, що мало часу проводив із донькою.
"Ми часто говорили по телефону. Ліза мені надсилала свої фото, ділилася проблемами, радощами. Вона мала закінчувати технікум і ми домовилися, що я заберу її до себе в Київ. Але не встиг", – говорить Віталій.
41-річний Олександр Перегон – рідний брат Віталія, молодший на 5 років. Його пригадують товариським та роботящим. Із дружиною Іриною познайомився у Харкові. Пара оселилася в селі Циркуни, мали двох дітей: доньку Аріну і сина Нікіту.
"Сашко своїми руками від фундаменту побудував будинок. Удень працював на газовій заправці, а потім – цегла за цеглою будував хату. Ірина й діти були його сенсом життя. Він все робив для них", – пригадує брат Олександра.
40-річна Ірина Перегон народилася в селі Циркуни в родині Тетяни й Івана Бобро. За фахом була бухгалтеркою.
"Ірочка була дуже світлою людиною. Весела, завжди усміхнена. Працювала у Харкові. Розумна, професійна, швидко вчилася. У неї була гарна і дружня сім'я, де дуже любили дітей", – розповідає колега Лариса Журавська.
Востаннє Лариса зідзвонювалася з Іриною 2 березня.
"Ірочка дуже переживала, що не вмовила матір і батька поїхати з ними. Говорила, ніколи собі не пробачить, що залишила їх під обстрілами. Також раділа, що діти нарешті можуть виспатися у теплій хаті", – каже Лариса.
Донька Ірини та Сашка – 9-річна Аріна Перегон навчалася у Циркунівській школі. Її пригадують доброю та спокійною.
"Аріна додатково займалася з репетиторами англійською, математикою. Відвідували творчі гуртки, танцювала, любила малювати", – розповідає подруга Ірини Наталія Тютюнник.
Молодшому братові Ірини, Нікіті, влітку 2022 року мало би виповнитися 4. Він відвідував садочок у Харкові, був сором’язливим, але жвавим хлопчиком.
"Саша побудував біля дому дитячий майданчик. Влітку ми майже щовечора зустрічалися там з нашими дітьми. У нас була традиція разом зустрічати Новий рік. У січні 2022 року вони прийшли до нас у гості – Ірина переодягнулася снігуркою, а Саша – тигром. Тоді ми зробили наше останнє спільне фото. У них стільки планів було, вони лише нещодавно перекрили дах свого нового будинку, планували інтер’єр оселі", – розповідає Наталія Тютюнник.
68-річна Тетяна Балабан – теща двоюрідного брата Віталія, Сергія Мартовицького. Працювала на оптичному заводі. Після того, як у 2012 завод зупинив виробництво, пішла на ринок. Торгувала ковдрами, пледами, постільною білизною. На пенсії допомагала дітям з онуками, не могла ними натішитися.
"Чоловік Тетяни давно помер. Вона жила зі своєю донькою Оленою, зятем Сергієм та онуками. Коли Сергій побудував новий двоповерховий будинок, Тетяна залишилася у старому. Так і жили дві родини на одному подвір'ї", – каже місцева мешканка Вікторія.
Навпроти прізвища Ірини було написано "фрагмент тіла"
Від третього березня до звільнення Ізюма 10 вересня батьки Ірини Перегон – Тетяна та Іван – не знали, що сталося з їхньою дочкою та онуками. Надіялись, що найрідніші живі. Просто немає зв'язку.
Тим часом знайомі Перегонів шукали їх і вже у березні знали про трагедію.
"Моя донька знайшла у соцмережі список людей, десь у 20-х числах березня, які загинули в Ізюмі. Навпроти прізвища Ірини було написано "фрагмент тіла". Це дуже страшно.… Ірина була завжди усміхнена, очі сяяли. Такою я її запам'ятаю", – каже колега Лариса.
Подруга Наталія розповіла, що брат Ірини та його дружина знали про трагедію, але не могли сказати батькам. Боялися, що їхнє серце не витримає.
Не лише знав, але й допомагав організувати поховання близьких і Віталій Перегон. На початку березня він спробував виїхати в Ізюм з Києва, та тоді його не випустили з Борисполя, і чоловік вирішив спробувати допомогти дистанційно.
"Я знайшов контакт заступника міського голови Ізюма Володимира Мацокіна. Ми з ним обговорювали, що робити далі. Вцілілі тіла Лізи, Саші й Аріни встигли вивезти на правий берег Ізюма в морг. Останки рідних брат Сергій із сином Артемом збирали самі. Шукали під завалами, збирали по шматках із дерев. Зберігали їх у відрі в сараї", – каже Віталій Перегон.
Тим часом армія РФ далі наступала на Ізюм. Усі мости підірвали. Коли 1 квітня місто окупували, там зробили тимчасові пантонні переправи.
Володимир Мацокін сконтактувався з працівниками ритуальної служби Ізюма, і їм вдалося потрапити у морг та забрати тіла родини Перегон. Тоді ж фрагменти тіл Валентини, Ірини й Нікіти зібрали в мішки та відвезли на стихійний цвинтар у лісі. Вцілілі тіла поклали у дві труни – Сашу разом з Аріною, Лізу – окремо.
Інших загиблих помістили в один пакет, який підписали "тітка Валя та інші рідні", й поклали в одну труну. Працівники ритуальної служби викопали три могили, поховали всіх та поставили хрести, на яких прибили таблички з іменами.
Тещу Тетяну Балабан Сергій Мартовицький поховав сам. Після трагедії він із родиною поїхав спочатку в Куп’янськ до родичів, а потім – у Росію.
"Коли це все трапилося, ми часто говорили по телефону, але зараз мало спілкуємося з Сергієм. Я і не маю бажання. Постійно підтримуємо зв'язок із двюрідною сестрою Мариною Мітільовою, яка була весь цей час в окупації", – розповів Віталій Перегон.
"Санітари переплутали тіла і привезли на цвинтар інших загиблих"
Напередодні поїздки у звільнений Ізюм Віталію подзвонив слідчий із Харкова та повідомив, що на стихійному кладовищі знайшли його рідних.
"Я поїхав у Харків, але не знайшов їх у морзі та рефрежираторах. Зажевріла надія… Далі я попрямував в Ізюм. Знайшов працівника ритуальної служби Дмитра, який їх ховав, та разом з ним і сестрою Мариною пішли в ліс. Дмитро показав мені те місце. Лише тоді я повірив, що це сталося насправді. Навколо були сотні розритих могил, валялися хрести, покривала… Досі перед очима ця картина", – пригадав Віталій.
Марина Мітільова їздила з Віталієм не лише на цвинтар, але й на місце трагедії. Коли він туди потрапив, упав на коліна і пів години нестримно ридав.
Потім у Харкові Віталій здав аналіз ДНК, дав покази прокуратурі.
"Слідчі обіцяли, що все швидко закінчиться, але ще через пів року викликали мене на опізнання Лізи по монітору. Однак та, кого я бачив, не була моєю дитиною, я її не впізнав. Ліза була в іншому одязі на момент смерті. Згодом зателефонував слідчий і сказав, що змушений мене засмутити, але тіла Лізи немає. Я кажу: як нема, щодо неї ж був збіг по ДНК? На це мені відповіли, що сталася помилка. Почали заспокоювати, сказали, що у рефрижераторі досі 70 неідентифікованих тіл, може, вона там", – з болем у голосі каже Віталій.
3 березня 2023 року, рівно у рік трагедії, Віталію вдалося поховати брата і його родину. Олександра, Ірину, Аріну й Нікіту Перегонів поховали у Циркунах.
"Оскільки Аріна і Саша були в одному відділені моргу Харкова, а Ірина з Нікітою – в іншому, ми попросили, щоби їх всіх помістили в один мішок та труну, аби вони були разом. У день похорону чекали на цвинтарі. Копачі вже вирили могилу, прийшов священик. Під'їхав бус із тілами і раптово розвернувся назад. Виявилось, санітари переплутали тіла і привезли нам інших загиблих. Ми чекали на цвинтарі майже 5 годин, поки не привезли наших рідних. А якщо б ми поховали чужих людей?!" – обурюється Віталій.
Після того, як поховали брата Олександра із сім'єю, каже Віталій, стало трохи легше.
"Ця трагедія – втрата, з якою мені доведеться жити до кінця моїх днів. Я розумію, що більше ніколи не почую сміх Аріші, Нікіти, Ірини, не піду зі своїм братом на риболовлю. Але хоча б є вже куди прийти до них на цвинтар", – каже чоловік.
Наступним випробуванням стало поховати маму Валентину та дочку Лізу. Останні пів року матір і донька майже щоночі йому снилися.
"У мене такий біль і важкість на серці були. Почався другий рік, а я не міг віддати їхні тіла землі. Щоби вони нарешті знайшли вічний спокій. Мені було неспокійно на душі. Коли вже останки мами ідентифікували, слідчий сказав, що я можу написати заяву і забрати її, але я не хотів цього робити без Лізи, оскільки запланував поховати їх разом в Ізюмі", – розповідає він.
16 березня Віталію знову приснилася Ліза. Він обіймав і міцно притискав до себе доньку. В голові крутилися думки: "Я маю її зберегти від вибуху. Щоб вона не загинула. Я маю дати їй все те тепло, яке не додав у дитинстві. Я маю… Я зможу…"
У труну Лізи поставили весільне плаття
24 березня 2023-го чоловік повідомив – подзвонили слідчі й сказали, що він може прийти, написати заяву і забрати матір й доньку для перепоховання в Ізюмі.
27 березня Віталій поїхав в Ізюм. Разом із Мариною Мітільовою пішли у міську раду, написали заяву із проханням допомогти у похованні Валентини і Лізи. Після цього їх спрямували у бюро ритуальних послуг, де віддали копії довідок з моргу. На їхній підставі громада надає безкоштовно гріб і хрест. Якщо вони не подобаються, родичі загиблих доплачують та отримують інші.
"У четвер, 30 березня, Валю і Лізу привезли в Ізюм у закритих трунах. Ми купили для Лізи весільне плаття, фату та туфлі. Влітку минулого року вона хотіла побратися зі своїм нареченим, мали святкувати весілля…" – каже Марина Мітільова.
31 березня на новому цвинтарі в Ізюмі, що на вулиці Некрасова, Віталій зміг поховати маму і доньку. Провести Валентину й Лізу в останню дорогу прийшли родичі, сусіди.
"Падав сніг із дощем, було холодно. Але на душі мені стало якось трохи тепліше, легше", – каже Віталій.
Жити далі і пам’ятати
Подруга Ірини Наталія Тютюнник так і не розповіла доньці, що Аріни і Нікіти, з якими вони провели багато літніх вечорів, уже немає.
"Коли дивлюся спільні фотографії, починають тремтіти руки. Моя дочка, питає, чи будемо ходити з Нікітою і Аріною в школу. Я не лише не можу їй розповісти, що цього не станеться, але й того, що в нас немає більше дому в Циркунах. Ключі, від якого я досі не викинула, а ношу в кишені", – каже Наталія Тютюнник.
Батьки Ірини, Тетяна й Іван, переїхали до сина в Харків. Переживати втрату їм дуже важко, немає спокою – їхню рідну Харківщину обстрілюють російські ракети.
Мама Лізи, Марина, боїться повернутися в Ізюм із Польщі. Востаннє вона бачила доньку живою в грудні 2021 року. Каже, що її найбільший страх – зайти у кімнату Лізи, де досі її речі.
"Ми обоє втратили сенс повертатися в Ізюм, ніхто нас там уже не чекає", – каже Віталій Перегон.
Зараз він вирішує юридичні питання, яких зібралося чимало: борги за комунальні послуги, що не надавалися, успадкування майна, яке вціліло…
Віталій Перегон каже, що прагне, аби пам'ять про всіх загиблих в Ізюмі через російських окупантів була увіковічнена. Щоби їхні імена були викарбувані на монументі і їх ніколи не забували.
Автор: Інна Кубай
Джерело: Українська Правда