«Наступну зиму я не виживу в цьому домі». Репортаж з Партизанського

З початку повномасштабного вторгнення і до листопада 2022 року 5% території Миколаївської області було під окупацією. Зона бойових дій розтягнулася на кілометри, а на лінії вогню опинилися десятки населених пунктів. У тому числі село Партизанське, що за 45 кілометрів від Миколаєва. Російські окупанти стояли у сусідньому Благодатному, звідки кожного дня завдавали ударів по будинках жителів села. 

«НикВести» навідалися у зруйноване на 98% Партизанське. За 9 місяців на лінії вогню росіяни знищили все, що тутешні мешканці наживали роками. Сьогодні у селі неушкодженими залишається усього два будинки.

Про те, що ніхто не допомагає з відновленням будинку

Галина Порчак показує свій дім, у який російські окупанти влучили тричі. Жінка з жахом згадує, як їй вдалося пережити цю зиму, та боїться, що не витримає наступну.

— Коли я повернулася, я побачила будинок, думала я цього не переживу. Але час проходить, жити нема де, мусиш якось старатися, але як, немає за що. На три тисячі пенсії я не витягну це все. Уже на наступну зиму я не виживу у такій хаті, здоровʼя у мене немає, а відбудувати — немає коштів, — каже Галина.

Сьогодні жінка живе у ванній кімнаті, яка більш-менш вціліла після обстрілів. Жінка каже, що жити тут майже неможливо, дах протікає, а вікна забиті пінопластом, щоб не взимку було не так холодно.

— Отут я зимувала, розкладушку ставила. Зверху тече, це все треба міняти, на все треба кошти. А це, щоб сильно не дуло, вікна заклала пінопластом. Оце такі вікна у 21 столітті, — розповідає жінка.

Галина живе сама, пенсії на відновлення будинку їй не вистачить. Каже, що допомога частково була. Вдалося накрити будинок шифером та вставити три вікна, на цьому все.

— «‎10 квітня»‎ допомогло хату накрити, а так були тут і «Карітас», і французька організація, але мені нічого не допомогли. Я подала на «єВідновлення» у жовтні, але також нічого. А я його сама не відбудую, — скаржиться Галина.

Як житель Партизанського знайшов вибухівку у підвіконні власного дому

Володимир Шульгін показує боєприпас, який знайшов, коли ремонтував будинок. Йому пощастило, що снаряд не здетонував. Коли сапери прибрали бойову частину, чоловік залишив боєприпас собі, як ворожий трофей.

— У вікно влетіла, у саме підвіконня. Так влетіла, що навіть сапери не могли зрозуміти, як воно так вийшло. Я почав ставити підвіконня, почув щось цокнуло. Я туди, а це крильчатка (залишок російського боєприпасу, — прим.), — розповідає чоловік.

Він з дружиною Марією виїхали з Партизанського у березні 2022 року. Тут залишили велике господарство. У грудні того ж року повернулися, хоч і боялися, що не зможуть відбудуватися. Чоловік не хотів повертатися додому після побаченого, але дружина вмовила.

— Коли ми сюди приїхали, було дуже страшно, чоловік як глянув і сказав, що, мабуть, ми сюди не будемо повертатися, але я його вмовила. Потрошку, потрошку приїжджали, вивозили сміття, глину, — розповідає Марія Шульгіна.

Сьогодні подружжю вдалося частково відновити будинок: накрити дах шифером, поставити вікна та двері. Навіть частково відновили господарство.

— До нас приїжджала якась організація для відновлення тваринництва. Нам давали кошти, ми купували курей, качок. А нещодавно Данія нам давала насіння, картоплю, щоб ми могли город садити, — розповідає Марія.

Однак каже, ще побоюються з чоловіком виходити на город. Хоч і на подвірʼї вже працювали сапери, страшно натрапити на якийсь боєприпас.

Найболючіша проблема села сьогодні — водопостачання

Через щоденні обстріли у Партизанському були пошкоджені усі комунікації. Довгий час жителі села не мали електроенергії, газу та води. І якщо світло та газ частково вдалося відновити, то про воду місцеві можуть тільки мріяти.

— Десь місяці два чи три ми були без електроенергії, аж потім нам провели світло, газ нам під'єднати тільки в лютому, бо дуже багато було поривів. Але це не по всьому селу нам провели, де трошки менші пошкодження, змогли провести. Сьогодні сама болюча проблема — водопостачання. Бо йде літо, треба щось полити, а води немає, — розповідає Марія Шульгіна.

Наприклад, Галині Порчак вода вкрай потрібна для того, щоб відбудувати житло. Жінка каже, що не може собі дозволити купити необхідну кількість води на пенсію. Житель села Віктор Євич каже, що бочка води сьогодні тут коштує 600 гривень.

Староста села Раїса Шульга сподівається, що водопостачання скоро вдасться відновити. Цим питанням обіцяла зайнятися організація «Солідарність». Однак ніхто поки не може назвати навіть орієнтовних строків, коли жителям Партизанського чекати на воду.

Модульні будиночки у Партизанському використовують як склад

Благодійники встановили у Партизанському модульні будиночки, однак староста Раїса Шульга скаржиться, що вони взагалі не придатні до життя. Частину будиночків розмістили в центрі села, біля будівлі сільської ради, але тимчасове житло продовжує пустувати.

— З них толку немає, жити в них не можна, там немає нічого, люди тут будиночки мають, але вони їх використовують як склад, — каже Раїса Шульга.

В одному з таких будиночків у теплі пори року діє медпункт, замість того, який зруйнували росіяни. Взимку медсестра приймає пацієнтів в будівлі сільради. Також до села час від часу навідуються лікарі-волонтери.

У Партизанське повернулося майже 200 мешканців

До повномасштабної війни у Партизанському мешкало майже 600 людей, на момент найактивніших бойових дій тут залишалося 12 жителів. Сьогодні ж до партизанського повернулося майже 200 мешканців. 

Раїса Шульга розповідає, що у перші дні повномасштабної війни населення Партизанського збільшилося в декілька разів. Через страх залишатися у місті люди роз’їжджалися до сіл. 

— На початку війни усі ринулися з міста, тут у кожному будинку жило по 18-20 людей, — каже жінка.

Однак потім Партизанське почали постійно обстрілювати, а людей поступово почали евакуйовувати далі від бойових дій. 

«Треба ж щоб дитячий сміх лунав у селі»

У Партизанському сьогодні мешкає 26 дітей шкільного віку. Школярі навчаються онлайн, тому що місцева школа також розбита. Староста Партизанського Раїса Шульга мріє, щоб у селі збудували нову школу.

— Люди хочуть жити, хочуть школу. Треба ж щоб дитячий сміх лунав у селі. Зараз у нас проживає 26 діток, які вчаться онлайн. Ми розуміємо війна йде, але ж хочемо, щоб на нас звернули ще більшу увагу, — каже жінка.

Сьогодні жителі Партизанського намагаються відновити втрачене та мріють повернутися до нормального життя. Кажуть, що потреб вистачає та сподіваються на допомогу від держави та донорів. 

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network