«Виходили з боєм, а на зміну заходили під обстрілами», — історія військового з Миколаївщини з позивним «Мандрик»

Військовий Юрій із позивним «Мандрик». Фото: 123-я окрема бригада безпілотних систем

Військовий Юрій із позивним «Мандрик» брав участь у боях на Херсонщині, зокрема на островах Дніпра, де українські підрозділи зазнавали постійних обстрілів. Він розповів про небезпечні ротації, бій із російською піхотою та втрату побратимів.

Історію військового розповіли в 123-й окремій бригаді безпілотних систем.

До повномасштабної війни Юрій займався фермерством на Первомайщині: мав власні поля й техніку, утримував невелику свиноферму. Однак 24 лютого 2022 року разом з односельцями вирушив до військкомату. Військову підготовку він мав ще до повномасштабного вторгнення — у 1993 році із відзнакою закінчив школу сержантів у Богодухові.

Наприкінці 2022 року підрозділ Юрія перекинули на напрямок Снігурівки та Березнегуватого. Військові діяли у складі 61-ї бригади, просувалися через населені пункти й під час відступу російських військ із правобережжя Херсонщини зайшли до Краснолюбинська.

За словами Юрія, місцеві жителі, які пережили окупацію, зустрічали українських військових обіймами та словами вдячності. Водночас підрозділ постійно перебував під мінометними й танковими обстрілами та зазнав втрат.

Після короткого перебування в Краснолюбинську військових відвели на відпочинок і поповнення в район між Новою Одесою та Миколаєвом. Приблизно за два місяці вони знову повернулися на Херсонщину. Позиції облаштували поблизу Велетенського, на березі Дніпра, тоді як на протилежному березі залишалися російські війська.

Юрій згадує, що місцеві по-різному ставилися до українських захисників. Деякі дякували за звільнення, інші уникали спілкування. Були й ті, хто, за його словами, передавав противнику інформацію про розташування українських підрозділів.

«Було по-різному. Хтось обіймав і дякував, а хтось навіть не вітався, відвертав голову. Були й ті, хто нас здавав. Ми заселялися в будинки, а потім туди прилітало. Згодом з’ясовувалося, що люди передавали інформацію. Тому контраст був дуже помітний: там, де росіяни знущалися з людей, нас зустрічали з обіймами, а там, де окупанти не встигли наробити стільки лиха, було більше тих, хто чекав на них», — розповідає військовий.

Згодом бійці почали виходити на острови Дніпра. Облаштувати там укриття було складно: місцями ґрунт був настільки насичений водою, що окопатися не вдавалося. Військові постійно перебували під обстрілами, а побратими Юрія отримували поранення.

Серед випробувань на островах військовий із гумором згадує комарів, які кусали цілодобово. Не допомагали ні мазі, ні спреї, ні дим. Єдиним захистом стали прогумовані пончо, видані бійцям. Однак у літню спеку ховатися під ними було важко.

«На острові укритися ніде, окопатися теж. А найбільша небезпека — це острівні комарі! Такої гидоти я в житті не бачив. Цілодобово кусали, і ні мазі, ні спреї, ні дим нічого не допомагали. Єдине, що рятувало, — видані нам пончо з прогумованого матеріалу, які комарі не могли прокусити. Але літо, спека, ти накрився пончо — і сидиш, наче в мікрохвильовці. Оцих комарів я ніколи не забуду», — згадує військовий.

Особливо небезпечними були ротації. Військові змінювали час виходу катерів, щоб противник не міг передбачити момент зміни підрозділів. Однак російські військові намагалися атакувати саме тоді, коли одна група залишала позиції, а інша заходила на їхнє місце.

Під час однієї з таких ротацій група Юрія виходила з острова під вогнем. Обстрілювали й бійців, які прибули на заміну. За словами військового, нова група протрималася на позиції лише кілька годин. Забрати загиблих побратимів не вдалося.

«Найгірше було саме під час «перезмінки». Вони намагалися підловити нас, коли одна група виходить, а інша заходить. Так було й тоді: ми виходили з боєм, хлопці заходили з боєм. Через дві години їх уже не було. Вони й досі лежать на тому острові. Ми не змогли їх забрати. Царство небесне хлопцям. Міцні чоловіки були», — згадує Юрій.

Ще один важкий бій відбувся на острові Хомка. Туди вирушили троє військових: старший групи Михайло «Піксель», Славік «Шип» і Юрій. Спочатку бійці розраховували, що через розташування острова ближче до українського берега противник не атакуватиме його. Однак позиції почали обстрілювати з танків, а згодом на острів зайшла ворожа піхотна група.

Під час зіткнення старший групи дістав два осколкові поранення в ділянку таза й вибув із бою. Протистояти противнику довелося двом військовим.

«Десь о третій годині дня Славік помітив піхоту й сказав: «Хлопці, піхота!» Ми навіть не встигли нічого толком зрозуміти, тільки зброю підготували. По нас ударили з гранатомета, старший групи отримав два осколкові поранення. І бій ми приймали вже удвох.Спецназ є спецназ. Дуже важко з ними. Рухаються швидко, по них важко влучити. Було дуже страшно. І нас урятувало те, що з берега почав працювати наш мінометний підрозділ під керівництвом мого першого ротного. Хлопці відпрацювали чітко, впритул до нас, але так, щоб не зачепити. Вони відтиснули противника, і ми втримали острів», — розповідає Юрій.

Військові залишалися на позиції до ранку, коли на острів прибули бійці Сил спеціальних операцій. Група Юрія передала їм позицію. Проте небезпека залишалася: за словами військового, на острові діяв російський снайпер. Наступного дня від його пострілу загинув побратим Павло. Знайти снайпера не вдалося.

Юрій називає бої на островах одними з найважчих спогадів. За його словами, тоді там загинуло багато українських військових. На той час підрозділи ще не мали такої кількості безпілотників, які сьогодні допомагають спостерігати за ситуацією та зменшувати ризики для піхоти.

«Тоді ми самі собою захищали острови. А зараз острови захищають безпілотниками. Тепер хлопці можуть спостерігати за обстановкою з берега, а не постійно ризикувати життям, заходячи туди пішки. Технології змінили війну. І це добре, бо головне — зберегти людей», — розповідає військовий.

Також читайте історію миколаївського гвардійця з позивним «Чорний».

Нагадаємо, у листопаді 2026 року в Миколаєві анонсували показ документального фільму Жанни Довгич «Мир для Ніни», після якого планували провести відкриту розмову про досвід полону, пам’ять, свідчення та повернення українських військовополонених.